Слов’янськ. Два роки

Для зраднюків – два роки тому стався черговий договорняк, який нічого не вирішив, бо війна триває, українські танки по Москві не їздять, бо насливають, а влада ідіотів гнобить патріотів.

Для нормальних людей. Сталася перша за 95 років успішна наступальна операція регулярної української армії. Українська армія пішла вперед, звільнила низку міст і примусила ворога тікати, а їхнього ватажка Ігорка Гіркіна – до самої смерті доводити, що він не верблюд.

Востаннє щось подібне було восени 19-го під Вапняркою, де Запорізький корпус генерала Омеляновича-Павленка за підтримки Залізної дивізії полковника Удовиченка зупинили наступ і примусилидо відступу білогвардійську групу Розеншильда-Пауліна.

Після того – не було. УПА не розглядаємо – то була партизанська армія, а не регулярна. Тоді, у 19-му – те що мусило завершитися гучною перемогою завершилося катастрофою і поразкою Дієвої армії УНР. Нині – ми продовжуємо вести війну проти вдесятеро сильнішого ворога. Ми тримаємо свої позиції на передовій і не даємо запалити конфлікти у нас за спинами.

Значення перемоги в Слов’янську важко переоцінити. Я тоді стрибав від радості. Вперше з початку цієї підлої війни ми бачили – перемагати московських наймитів можна. Перемагати їх треба.

Пам’ятаєте?

“Гордо реет над Славянском украинский флаг,
Убегает в диком страхе прокремлевский враг,
За полшага победы на душе тепло,
Даже дети уже знают, что Путин… не самый хороший человек”.

Автори