Тоталітаризм чи демократія?
Штепу випустили. Ахмєтов не сидить. Дитячий табір «Вікторія» згорів, загинули діти. У країні корупція, корупціонерів не садять. Захарченко і Плотницький не позбавлені громадянства України, а Саакашвілі позбавлений. Багатії жирують. Держава наша слабка, і це велика біда. В Карпатах пиляють ліс, на півночі копають бурштин, в Києві вільно їздять на польських номерах, по країні вільно ходять озброєні загони Грішіна-Семенченко чи Правого Сектору, кремлівські агенти організовують паралельні генштаби, влаштовують 115-ті майдани у столиці держави, яка бореться з агресією, штурмують мерії, блокують транспортні шляхи чи демонстративно, на камери ТБ (на відміну від сумирних контрабандистів) проривають кордон. Все це активно підігрівається і підтримується кремлем. Спроби наводити якийсь порядок викликають бунти (типу Євроавтомайдану), шалену критику «без правил» у ЗМІ, палаючі шини, штурми, ходи і т.п. Це непокоїть всіх – від зрадофілів до порохоботів. І непокоїть цілком обґрунтовано. Всі ми ставимо собі питання – що з цим робити? Так от, всім людям, які висловлюють такі (абсолютно мотивовані) незадоволення, потрібно відповісти самим собі на просте питання: яку систему ми хочемо бачити в Україні – демократичну чи тоталітарну?
1. Будь у нас в країні диктатор, розмов би не було, виконавча влада цілком контролювала б законодавчу і судову. Потрібні закони (по пенсійній реформі, по судовій системі, по бурштину, по позбавленню громадянства Захарченка) – приймалися б миттєво, рішенням «згори». Штепа (яка насправді відсиділа 3 роки і тяжких злочинів не вчинила, нікого не вбила і не згвалтувала, а лише лавірувала, намагаючись проскочити між краплями дощу) на догоду публіці сиділа б (чи була б розстріляна), разом з нею Ахмєтов, Коломойській і всі, хто народу (натовпу) не подобається (як свого часу Путін вчинив з Гусінським, Березовським і Ходорковським). А також сиділи б усі, хто не подобається особисто диктатору. Раз на місяць показово викривалися б «потрібні» корупціонери і так само показово б сідали у в’язницю. Всі ЗМІ були б під контролем режиму і ви навіть не дізналися б, що у країні щось робиться не так. І я навіть думаю, той же Порошенко, якби міг, зробив би все вищевказане із задоволенням.
Чудово, правда? Як хочеться Путіна? Ну, тільки нашого, українського звичайно.
2. Якщо ми хочемо «гнилу і слабку демократію», то тоді так: ні Штепу, ні Захарченка, ні Плотницького згідно Конституції не можна позбавити громадянства України (хіба що вони самі того захочуть). А от Саакашвілі, який не народжений українцем, а НАБУВ громадянство шляхом порушень – можна. І випускати чи не випускати Штепу з тюрми, саджати чи не саджати Ахмєтова (в якого десятки кращих адвокатів і жодного доведеного злочину) при гнилій демократії вирішує не Порошенко чи Гройсман, а цілком незалежний суд. Нагадаю, у США не могли посадити Аль-Капоне, творця гангстерської імперії. І посадили лише за «ухилення від сплати податків»! Бо потрібно розуміти дуже просту річ: при демократії існує РОЗДІЛЕННЯ ГІЛОК ВЛАДИ: ВИКОНАВЧОЇ, ЗАКОНОДАВЧОЇ І СУДОВОЇ. Це і є основа демократії. А ще – свобода слова і свобода ЗМІ.
Порошенко не приймає законів. Закони приймають ті самі депутати, за яких ви, на хвилиночку, голосували. Хто за гречку, хто за «дєтскую площадку», хто за красиві слова про «ми всєм всьо дадім», хто просто не задумуючись. Порошенко не може проштовхнути реформи вольовим рішенням, якщо їх блокує парламент, «патріоти» з Родіни, ОППО, Самопомічі і їм подібні. Порошенко не судить у судах. Порошенко не обирає мера Труханова, його собі обрали одесити, самі, своїми руками. Це ваша відповідальність, панове виборці. А як ви хотіли? Не відповідати за свій вибір?
3. Отак ми намагаємось будувати демократію, до якої ми не звикли. А демократія – це взаємна відповідальність громадян і еліт. Демократія – це постійний процес. Демократія – це, насправді, постійна криза. Це довгі суди, з десятками адвокатів і неоднозначними рішеннями. Це бардак у парламенті. Це «все по неправильному і довго». Це лякає нас, вихідців з тоталітаризму, це незвично для нас. Але в цій постійній кризі, постійній боротьбі позицій (часом екстремальних) дивним чином напрацьовуються рішення, розв’язання протиріч. Суспільство рухається. А суспільство тоталітарне застигло в нав’язаних згори правилах. На вигляд начебто все стабільно, все тихо, все впорядковано. Але протиріччя наростають, прихована напруга росте. До ХХ сторіччя тоталітарна схема ще була дієздатною, зміни в суспільствах протікали дуже повільно. Але в ХХІ тоталітарні режими катастрофічно відстають. То зробіть свій вибір: демократія чи тоталітаризм?
4. Вирішення цієї антитези є. І звучить воно так: демократія – це диктатура. Тільки диктатура не певної особи чи групи людей, а диктатура ЗАКОНУ. Всі найуспішніші в історії держави (в плані розвитку культури, науки, цивілізації. рівня життя) були республіками з диктатурою закону: Афінська республіка, Римська республіка, США, передові країни Європи. В Афінах та Римі політики починали свою кар’єру з публічних промов на судових процесах. У Римі створили найпрогресивніші на той час «Закони 12 таблиць». У США надзвичайно популярна професія адвоката, lawyer, законника. Демократія справді працює лише тоді, коли спірні питання вирішуються шляхом закону. В суді. Саме тому справедливий, незалежний суд – ключ до справжньої демократії. Допоки ми, українці, не зрозуміємо цього, не приймемо того простого факту, що закони потрібно виконувати, до того часу ми не станемо державою. До того часу ми залишимося територією гарних людей, з чудовою природою і з тужливими піснями про вікове поневолення. Територією волелюбних і дуже романтичних козаків, які не спромоглися збудувати своєї держави. Територією, де громада обирає, а на другий день розчаровується і скидає гетьманів, де спірні питання вирішуються штурмами мерій, судів, биттям вікон, блокуванням трас і прориванням кордонів – аж допоки не прийде чужинець і не встановить свої порядки. Закон потрібно виконувати, навіть якщо він недосконалий. А недосконалі закони вдосконалювати – законним шляхом.
5. Мені скажуть: закони є, але хто їх виконує? Перші, хто їх порушує, це можновладці, чиновники, олігархи. А простим людям що робити, виживати якось треба? І от тут і є корінь наших проблем. Бо ми все ще живемо в ЧУЖІЙ державі. Ми так звикли, ми жили так сторіччями. Держава це «вони», прийдешні поневолювачі або їх місцеві слуги. Народ це «ми», і «ми» у віковій опозиції до «них». В опозиції інколи тихій, підпільній, інколи бурхливій і бунтівній. А республіка, панове, це спільнота ГРОМАДЯН, це суспільство, де всі – МИ. Це спільнота людей, де всі, незалежно від посади чи статку, рівні перед законом. І якщо ми таки хочемо мати свою, українську республіку, то повинні зрозуміти, відчути всією свідомістю, що держава – це ми. Що країна – це наше спільне велике господарство. Що обираючи посадовців, від голови сільради до Президента, ми обираємо одного з НАС, не чужинця, не з НИХ, обираємо управляючого на СВОЄ господарство. І якого управляючого оберемо – від села і до країни, – так і нагосподарюємо. Маємо розуміти, що поліція та СБУ не вороги «нам», не «мєнти», не їхні, а наші сторожові пси, що охороняють наше господарство і безпеку. Що якщо ріжуть ліс чи копають бурштин, то це розкрадають наше добро. Що податки ми платимо не «їм», не чужинцям, не комусь невідомому і невідомо на що. А платимо тому, що як співгромадяни, свідомо домовилися виділяти частку своїх доходів на захист НАШОЇ держави, на НАШУ безпеку, на НАШЕ впорядкування, на слабих, старих та немічних.
6. Чиновники, депутати, міністри, президенти – це 100% образ, віддзеркалення нас самих. Вони саме такі, які нам подобаються. Вони вийшли з нас і вони є такі якими є ми. Ми байдужі і готові віддати голос за сотню гривень чи кіло гречки? – будь-ласка, отримай гречку. Нам ліньки дізнатися подробиці про свого кандидата, ніколи сходити на виборчу дільницю? – не питання, вибір зроблять за вас. Ми не хочемо платити ринкову ціну за газ і нам приємніше, коли з НАШОГО бюджету НАШОЇ держави, з наших податків платять популістську різницю Нафтогазу? – будь-ласка, у платіжках вам покажуть (або пообіцяють) приємну для вас ціну. Нам все одно, мова чи йазик? – будь-ласка, будуть депутати, які пообіцяють вам «дружбу братскіх народов». Демократичній державі потрібні ГРОМАДЯНИ. Демократичної держави, республіки – не буває без громадян. Це, панове, нонсенс – республіка (res publica — «спільна справа») без громадян. Республіці потрібно не населення, безправне і безвідповідальне, а громадяни. Які мають права (право вибору і бути обраному, недоторкане право власності, право на захист закону, на соціальний захист), але і ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ (за зроблений вибір, за дотримання законів, за захист держави, за чесну сплату податків). І держава відбудеться тільки тоді, коли кількість громадян стане переважаючою. І тоді чиновники, політики, депутати миттєво підлаштуються, віддзеркалять суспільство. Бо вони – це насправді ми.
