Про реалії сьогодення та загрози відриву від реальності воєнного часу
Ольга Вауліна / Інформаційний спротив
Треба не мірятися глибиною особистих травм, а поважати й вивчати досвід наших спільних перемог
Вже зрозуміло, що війна – це надовго. Навіть після припинення бойових дій нам доведеться протягом певного часу долати її наслідки, зокрема на рівні ментального здоров’я. Що відбувається з психікою людини в екстремальних ситуаціях, як стресостійкість допомагає їх долати, чи можна звикнути до війни, до чого варто готуватися після її закінчення, про реалії сьогодення та загрози відриву від реальності воєнного часу говоримо з військовим психологом Оленою Сек.
– Третій рік як російсько-українська війна широкомасштабно увірвалася у дім кожного українця, намагаючись зруйнувати наше життя, залякати, змусити існувати в постійному страху, темряві й невизначеності. Фахівці кажуть: у стані безперервного стресу людина виснажується, в її організмі починаються системні збої. Чи можна стверджувати, що ми спростували це твердження? Чи ми навчилися жити в умовах війни?
– Ми навчилися виживати в умовах війни. Так само, як це робили наші предки в попередніх війнах. Ми так само біологічні істоти, які реагують на загрозу життю та здоров’ю. Зараз вже у всіх на слуху теза про «нормальні реакції на ненормальні обставини». І ця нормальна реакція передбачає певні зміни в організмі, в емоційній, когнітивній та соціальній сферах.
Тривалий стрес спричиняє виснаження захисних механізмів в організмі і сприяє розвитку патологічних змін із боку багатьох органів та систем, зокрема, імунної, ендокринної, серцево-судинної. Виснаження може проявлятися в порушеннях сну, погіршенні пам’яті, у зниженні концентрації уваги. В соціальній сфері це позначається на якості контактів, стає складно спілкуватися, може хотітися заховатися від усіх, заритися в свою нірку і не виходити звідти. Тобто якість комунікації знижується в рази, наростає конфліктність, роздратування. Можуть бути порушення харчової поведінки – у когось може зникнути апетит, а хтось навпаки заїдатиме свій стрес.
Ми не можемо заборонити своєму організму реагувати на стрес, але можемо допомогти собі, опановуючи методи саморегуляції, відновлення життєвого ресурсу.
Рівень психологічної культури, само- та взаємопідтримки наших людей за ці десять років війни виріс у рази. Як кажуть, біда навчить як на світі жити. Зріс й рівень фахівців, задіяних у сфері ментального здоров’я. Така тенденція дає надію, що принаймні певна частина українського суспільства вийде з важкого воєнного періоду не в посттравматичний стресовий розлад, а в посттравматичне зростання – з набутим та впровадженим у життя досвідом, з новим рівнем усвідомлення себе як особистості, з новими навичками психологічної, інформаційної гігієни. І це однозначно буде в плюс.
Рівень стресостійкості кожної особи є унікальним. Проте людина живе у соціумі та взаємодіє з ним, і чим у більшої кількості його членів «прокачана» стресостійкість, тим вище рівень стресостійкості буде загалом у соціуму. Відповідно, члени цієї спільноти отримують більше шансів на виживання.
– Отже, наша психіка не може постійно знаходитися у режимі підвищеної бойової готовності. За час війни ми проходили різні періоди підйомів та спадів емоційної активності, що були викликані зовнішніми факторами. На якому етапі ми знаходимось зараз?
– Про етап можна говорити, якщо відома кінцева точка. Ми ж не знаємо коли і як закінчиться війна. Проте маємо розуміти: це – марафон, який вже біжимо. І на дистанції матимемо багато отих циклів. Якась подія, історія, надаватиме нам більше сили, ми будемо переходити у стан ейфорії, емоційного збудження. А за тим слідуватимуть ситуації, які заганятимуть нас у стан депресії та виснаження. Бо ми – люди, і не можемо перебувати постійно в одному стані. Варто приготуватися до цих гойдалок. Проте інколи ми самі їх розхитуємо, ускладнюючи наслідки, але, їх можна мінімізовувати, докладаючи зусиль для збереження ментального здоров’я, зокрема застосовуючи прості методи саморегуляції для підтримки себе у стресових станах.
На жаль, інколи буває, що затяжний стрес стає виправданням легалізацією своєї девіантної (антисоціальної) поведінки. Наприклад: «Я бухаю, бо мені зараз погано». Але ж і до того ти теж пиячив. Що тоді було не так із твоїм життям? І так може бути з іншими залежностями (наркотичною, ігровою тощо). Мовляв, це стрес на мене так впливає. Стрес таки ж дійсно впливає на нас. Але й відповідальність за дії ніхто не відміняв.
– Що таке здорова психіка? Чи є в неї критерії?
– Є таке поняття в психології – «вікно толерантності», що відображає межі людської здатності сприймати та обробляти стресові ситуації . Здоровий режим функціонування психіки допускає стресові коливання, але передбачає резерв сил до подолання складнощів і достатній рівень продуктивності в повсякденному житті.
Зараз ми переживаємо стрес такої інтенсивності і частоти, для протидії яким раніше не мали напрацьованих методик і інструментів. Але не факт, що вони не будуть нами набуті. Адже психіка – гнучка та динамічна, вона може адаптуватися до нових обставин. Ми можемо та й маємо їй в цьому допомагати, пришвидшуючи процеси усвідомлення тих чи інших станів і набуття відповідних навичок, чим власне покращувати своє психічне здоров’я.
– У контексті самопрофілактики, на що варто звернути увагу?
– Насамперед на власне тіло. Воно потребує уваги. Якщо піклуватимешся про власне тіло, воно попіклується про тебе. На жаль, далеко не всі володіють елементарними звичками такого піклування, якщо хочете, любові до себе через власне тіло. Здебільшого люди насамперед намагаються прокачати свої морально-психологічні якості, пропрацювати особистий досвід тощо, а потреби тіла ігнорують. Така байдужість особливо проявляється, коли ми виснажені, у стані вигорання – здається, що нема сил навіть душ прийняти. І в цьому є виклик. Але через що стрес проявляється, через те його можна й позбутися. Проявляється в тілі – значить, ми з тілом працюємо – фізичні навантаження, масажі, водні процедури, баня, басейн, спорт, танці. Проявляється в нестабільності емоційного стану та когнітивних функцій – напрацьовуємо інструменти саморегуляції (дихальні техніка, заземлення, майндфулнес, медитативні практики).
– Українці нині проходять непростий шлях, зокрема й щодо психологічного, ментального здоров’я. Ми зіштовхуємося з проявами, поняттями, прогнозами в цій сфері, з якими ніколи не стикалися в мирний час. Принаймні так масово. Наприклад, у нашому сьогоденні вже прижилася абревіатура ПТСР (посттравматичні стресові розлади). Як до неї ставитися: як до ідіоми воєнного часу чи як до неминучого його наслідку?
– Ще на початку російсько-української війни, у 2014-му, розмови про ПТСР ставали додатковим стрес-фактором. Цей термін активно використовувався, зокрема, і в інформаційно-психологічних операціях ворога, стигматизуючи українське суспільство та маргіналізуючи окремі його групи. Акцент робився на тому, що, мовляв, майже всі (фігурували різні відсотки, аж до 93%, пам’ятаєте той мем?) учасники бойових дій російсько-української війни матимуть ПТСР. Вкидалися ворожі наративи про «психічно хворих, а ще й зі зброєю на руках»…
І тільки згодом почали лунати справді фахові думки і роз’яснення щодо цих лякалок. Далеко не у всіх, хто був на фронті, є ПТСР. До того ж травматичний досвід отримали не тільки військові, а й цивільні (як у тих, хто виїхав, так і в тих, хто нікуди з країни не виїжджав). Він має два боки «медалі». Перший — посттравматичні стресові розлади. Якщо їх вчасно не діагностувати та не лікувати, то вони можуть призвести до руйнування людини та її найближчого оточення. Другий бік — посттравматичне зростання, коли, одержуючи травматичний досвід, людина перетворює його на ресурс, використовує на користь собі й оточуючим. Те саме і з колективною травмою. Її треба усвідомити як досвід і скеровувати на зростання суспільства.
Ізраїль – заїжджений приклад, але яскравий. Нація, що пережила складні історичні травматичні процеси, пов’язані з особистими та колективними травмами, змогла трансформувати отриманий досвід у ресурс, сформувати стресостійкість на рівні держави і кожного громадянина, зокрема, й зробити з цього стартовий майданчик для свого зростання.
– Війна, принаймні з 2022 року, зачепила кожного українця, де б він не жив – на сході, на заході країни, у столиці. Але нині все частіше лунає вислів з таким філософським забарвленням: мовляв, у кожного своя війна. Це про особистий досвід проживання у «нетипових обставинах», про дещо штучне відмежовування на ментальному рівні чи про щось інше?
– Одразу зауважу, я категорично проти такого поділу. У нас – одна війна. Але досвід її переживання, дійсно, різний. Ми маємо поважати досвід кожного, набутий у цій війні, і знаходити в ньому корисне й для тих, хто його пережив, й для тих, хто його не має…
Мене чіпляє, коли відбувається «міряння» людей своїм болем. Ті, хто виїхав, ті, хто перебував під російською окупацією, пережили чимало. Кому легше? Дискусія про те, в кого більше болить, кому найгірше (йдеться зараз не про наших захисників) — тим, хто залишився в Україні з початку війни, чи тим, хто виїхав за кордон, щоб врятувати себе і дітей, є деструктивною. У кожної людини рівень травматизації дуже індивідуальний.
Я категорично не згодна з тими, хто закидає тези на кшталт «як ті, хто втік за кордон, повертатимуться»? Кажу не про ухилянтів чи порушників законодавства України, а про тих, хто тікав від жахіть війни, щоб врятувати дітей — майбутнє України. І звинувачувати співвітчизників через те, що вони не повертаються на батьківщину під час війни, не можна. Навпаки, їх треба підтримати. Щоб українці за кордоном поширювали, доносили правдиву інформацію про нашу країну, про війну, щоб демонстрували там свою українську ідентичність і гордо заявляли: «Я — українець! Україна в моєму серці!». Вважаю, що формування і вербалізація загальнонаціональних цінностей усуне багато непорозумінь і унеможливить маніпуляції в цьому питанні.
Треба мірятися не глибиною особистих травм, а поважати і вивчати висоту наших спільних перемог. Бо своя біда, звісно, завжди «бідіша», болючіша. Але це не означає, що досвід іншої людини – нікчемний… Досвід війни кожен переживає по-своєму, а наслідки цих переживань будуть зливатися в один потік. Коли розмежовують українців на тих, хто перебуває під обстрілами, і на тих, хто, рятуючись від рашистських бомбардувань, виїхав у більш безпечне місце , намагаються порівняти свою «увімкненість» у війну. Навіть той, хто не включається у війну так, як би ми тут хотіли, все одно згодом працюватиме із її наслідками , в тому числі, зіштовхнеться із моментом особистого вибору.
Кожен українець так чи інакше вклався у війну. У когось це може бути досвід героїзму , у когось – ницості та підлості . Але у спільному нашому майбутньому вигрібати будемо всі разом. Головне, щоб воно було, це майбутнє.
У нас, українців, зараз стоїть питання виживання. Головне – вижити. Бо найбільші втрати Україна в історичному контексті несла після того, як втрачала свої перемоги.
Мій досвід роботи з людьми, що перебували під окупацією, свідчить: найбільш постраждалими від окупанта виявилися ті, хто були переконані, що це не їхня війна, що, мовляв, це олігархи між собою щось не поділили, а вони ж прості люди і не бажають воювати. Але противнику до дупи такі переконання. Він робить своє для досягнення поставленої мети – завоювати та упокорити. І оця воєнна реальність із розстрілами, насиллям, гвалтуванням тих людей-«нємоявойна» просто розчавила, перемолола.
Не варто намагатися зрозуміти противника, виходячи виключно з позицій власних моральних цінностей і сенсів. У ворога вони зовсім інші. І для цього він використовуватиме всі доступні методи, якими б ці методи нам не здавалися – негуманними, нераціональними, нелогічними. І це треба чітко усвідомити, аби не впадати в ілюзії. Адже саме ілюзії, відрив від реальності, – найбільше зло під час війни.
Маємо навчитися перетворювати досвід війни, яким би травматичним він не був, на ресурс для подальшого зростання
Російсько-українська війна – війна екзистенційна. Вона підняла на поверхню багато смислів – особистісних та колективних. Наразі бракує фахової розмови на всіх рівнях на тему, що ми хочемо отримати, які результати і наслідки цієї війни для нас, українців. Про це, а також про мотивацію спротиву військової агресії, захисні механізми психіки, ризики післявоєнного періоду та негативні наслідки відриву від воєнної реальності продовжуємо говорити із військовим психологом Оленою Сек.
– Армія то є зріз суспільства. Як військовий психолог, який працює з 2014-го року, чи спостерігаєте Ви зміни у мотивації людей щодо захисту своєї Батьківщини від рашистів?
– У 2022-му, на початку широкомасштабної агресії рф, українці були високомотивовані на боротьбу із ворогом, на захист своєї землі. Але й в 2014-му мотивація була приблизно на тому ж рівні, тільки у пропорційно меншій кількості громадян. І процеси, які стосуються саме людей (злагодження, формування спільних навичок, підготовки, подолання складнощів) й на початку російсько-української війни, й на початку широкомасштабки дуже схожі. Існує певна циклічність – «злет-втома». Так би хотілось, щоб у нас був той ресурс, та сила, аби ми з попереднього і з нинішнього досвіду робили висновки та не повторювали ті ж самі помилки.
– Зона відповідальності військового психолога – морально-психологічний стан особового складу військового підрозділу, аби він міг виконувати завдання за призначенням. Мотивувати бійців – це також частина Вашої роботи?
– Якщо між військовослужбовцем та командиром нема ефективної взаємодії , нема фаховості, військової компетенції, якщо командир не лідер, ніякий психолог, яким би фаховим він не був, не зможе підвищити мотивацію бійців і підрозділу загалом.
– У російській армії теж є психологи. Які завдання вони там виконують?
– Вони теж працюють з особовим складом, мотивують його разом із замполітами відповідно до поставлених цілей і задач. Бачила деякі їх інструкції. Світогляд росіян кардинально відрізняється від нашого. І це, власне, не дивина. Тому вони й противники. Але щоб у нас не було ілюзій – більшість з них переконані, що захищають свою землю. В їхній уяві ми бунтівники та зрадники спільного світлого минулого.
– Що наразі негативно впливає на наш психологічний спротив російській агресії?
– Бачимо, як в силу нашої втомленості та майстерності агресора (не можна їх недооцінювати) в інформаційне поле продовжують заходити міфи, легенди, наративи противника. Через відсутність критичного мислення та вплив того ж стресу на когнітивні функції люди стають «корисними ідіотами». На жаль, далеко не завжди в нашому інформпросторі є достатньо прикладів ефективних кризових комунікацій. А ще накладається спотворення при сприйнятті інформації через втому, виснаження, через суб’єктивне болісне сприйняття дійсності з позиції своєї реальності, не виключено, що викривленої. До того ж підтримку складно буває отримати, і не менш складно попросити про неї, одним із симптомів емоційного вигорання є розрив соціальних зв’язків. У людей немає сил, ресурсу спілкуватися між собою.
Головна наша задача на зараз – навчитися працювати і підтримувати один одного, перебуваючи в «енергозберігаючому режимі». Як би ми не хотіли, щоб всі були високомотивовані, навчені, усвідомлені, треба воювати, працювати, рухатися вперед саме з тими людьми, які є, якими б і ким би вони не були. Інших не буде. З Марсу не прилетять. Тут лише наші люди, і вони носії не тільки позитивних якостей та рис, а й носії дурниць, негативних досвідів, що були попередньо нажиті…
– Як корелюється воєнна реальність, мобілізація, патріотизм і базові потреби людини у власній безпеці?
– Одним із захисних механізмів психіки, що впливає на сприйняття реальності, є так звана інтелектуалізація – коли намагаємось для себе пояснити ті чи інші дії. Щоб не впасти у той гріх інтелектуалізації, скажу просто: коли розумієш, що «або ти, або тебе», решта питань зміщуються і переходять в іншу категорію. Якраз постійне перебування у зоні ризику зараз дає можливість забезпечення отих базових потреб, зокрема у безпеці, у її захисті. У той момент вмикаються не тільки захисні особисті запобіжники, а й колективні. Адже наша армія дійсно народна. Кожен військовослужбовець захищає не тільки себе. Він захищає свою родину, свій дім, свою територію.
Завжди важко з точки зору емоційних затрат, емпатичних ресурсів працювати з бійцями, які родом з тих територій, що зараз окуповані. Це такий біль, такі складні стани! Але при цьому у них й шалена мотивація. Мотивація вижити, вибити ворога з рідної землі, повернути своє, відбудувати, відродити… У нас дійсно йде екзистенційна війна, яка підняла на поверхню багато смислів – особистісних та колективних…
– З якими проблемами ми зіткнемося після війни? Як вже зараз їх можна чи то почати вирішувати, чи то пом’якшити?
– Насамперед варто навчитися працювати із реальністю, а не зі своїми очікуваннями. На жаль, нині спостерігаю чимало ситуацій, коли люди перебувають, живуть, працюють не в реальності воєнного часу, а у власних ілюзіях, у своїй уяві щодо того, яким має бути навколишній світ. Мовляв, я хочу, щоб було так, а воно не так. Такий когнітивний дисонанс викликає у людини величезні переживання, «зашквар» емоцій. Той процес є дуже енергозатратним та виснажливим. Задаєш питання: а ти дійсно вважав, що під час війни може бути інакше? Скажімо, що не буде обстрілів? А у відповідь чую на кшталт: «Та ні. Але ж це погано…». Так. Це погано, дуже погано. Проте оціночне судження «погано, і так не має бути» не корелюється з реальним станом справ. Бо війна йде з усіма «додатками». Ігнорувати її чи заперечувати не можна.
Вважаю, однією з головних проблем післявоєнного періоду може стати саме отой дисонанс, коли сформовані очікування не підтвердяться і не справдяться. І то обернеться великою драмою, якою обов’язково скористається противник – знову почне розхитувати ситуацію та планувати на цьому тлі нові конфлікти чи агресії.
Особисто мені дуже бракує фахової розмови на всіх рівнях на тему, що ми хочемо отримати, які результати і наслідки цієї війни для нас, українців. Ціль – повернути кордони під контроль держави – то є тільки частиною загального плану перемоги. Потрібно чітко проговорювати й інші аспекти. Наприклад, які зміни відбудуться у здоров’ї людей – фізичному і ментальному, що відбуватиметься з демографією, як зміниться освіта, психологія, що ми очікуємо у аграрному, промисловому секторах. Такі роздуми та планування обов’язкові, та мають базуватися не на статистиці та досвіді, які мали до 2022 року, а на реаліях теперішньої ситуації.
Для прикладу візьмемо психологію. Нині вивчаємо досвід інших країн для побудови системи підтримки та відновлення ментального здоров’я, реабілітації військових та цивільних. Але для значної кількості громадян це не буде працювати, бо вони навіть не помітять у собі змін, не констатуватимуть їх в силу індивідуальних якостей. Або дехто, як я вже казала, виправдовуватиме власну девіантну поведінку виключно впливом на них війни. І це також свідчить про відрив від реальних подій і ситуацій, певну втечу й ховання у своєму бульбашковому світі. Саме в цьому бачу найбільший ризик: інформація буде неправильно оброблятися і відповідно робитимуться хибні висновки, неадекватні реальності.
– Що треба робити, аби не відриватися від реальності, не впадати в ілюзії? Чи є прості, зрозумілі техніки для такого реалістичного моніторингу самого себе?
– Варто приймати рішення не під впливом емоцій, узагальнювати досвід і робити висновки.
Є такий військовий протокол АПД (аналіз проведених дій – After action review) — це система постійної роботи військових над помилками, аналізу проведених боїв (операцій) для засвоєння уроків та поширення і впровадження здобутого досвіду. Мета його – зробити максимальні висновки з будь-якої ситуації, з будь-якого досвіду, навіть важкого й травматичного, аби прибрати помилки хибної дії, щоб у подальших подібних ситуаціях вже не повторювати їх.
Опрацювання власного досвіду, зокрема досвіду війни, яким би травматичним він не був, допомагає набути копінг-стратегії. Маю на увазі механізми ефективного виходу із складних, незручних або некомфортних ситуацій. У результаті отримуємо психологічну стійкість, психологічну гнучкість. Маємо навчитися перетворювати досвід на ресурс для подальшого зростання.
Фото на заставці: Укрінформ
