Як в Україні вирішити проблему з мобілізацією
Олександр Коваленко / Обозреватель
У Росії продовжують готуватися до фази війни, коли воювати їм доведеться переважно людським ресурсом. У вересні Путін збільшив армію на 180 тисяч до 1,5 млн, також було збільшено призов строковиків до 133 тисяч осіб. При цьому зовсім не варто виключати, що в 2025 році кількість армії країни-агресора теж буде збільшена.
На цьому фоні продовжує активно проводитися мобілізація, що постачає щомісяця для потреб МО РФ 35-40 тисяч осіб, що тільки за рахунок мобсистеми дозволяє за рік забезпечувати російські окупаційні війська припливом нових сил у 400 тисяч.
Все це вказує на те, що російська армія надалі покладатиметься на людський ресурс, усвідомлюючи виснаження запасів техніки і наростаючу кризу механізованої компоненти. Саме до такої війни ми маємо готуватися, не забуваючи і про поповнення своєї армії.
Пропозиції, які не дружать із реальністю
Як виявилося, пропозиції українських діячів, які звучать, не вселяють оптимізму… Наприклад, обговорювалося зниження вікового порога щодо мобілізації з 25 до 20 років. Що у цьому сумнівного? Відсутність конструктивного підходу та спроба воювати кількістю проти ще більшої кількості.
Росія завжди матиме перевагу в цьому питанні, і з нею не можна змагатися в тому, хто скільки мобілізує. Цю війну виграти “м’ясом” не вийде, бо в Росії його завжди буде більше. Перемога полягає в домінуванні у питаннях технічних засобів і технологічних процесів, а також гнучкій та своєчасній адаптації військ до ситуації, що складається на полі бою.
Добре, що здоровий глузд переміг, і 9 жовтня Рада все-таки заборонила мобілізацію українців молодше 25 років.
Я зараз намагаюся приділити увагу питанням пріоритетних озброєнь для Сил оборони України у протидії великій кількості людського ресурсу супротивника у циклі статей. Нещодавно вийшов перший матеріал із цього циклу, присвячений батальйонній артилерії й передусім мінометам усіх тих калібрів і типів боєприпасів до них, які б допомогли у вирішенні проблеми зростаючої кількісної переваги людського ресурсу РОВ.
Але неправильно було б говорити лише про те, що мобілізаційні процеси в Україні у разі досягнення технічного та технологічного домінування не потрібні. Навпаки, проблема мобілізації в Україні актуальна як ніколи, але її рішення не повинно полягати в репресивних методиках і незграбних підходах на рівні совкового менталітету.
Правильна мобілізація можлива
На жаль, питанням мобілізації слід було займатися у 2022 році, підходячи до нього детально з перших днів повномасштабної війни. Але тоді у військкоматів стояли черги охочих записатися добровольцями, і на тлі такого ажіотажу ті, хто мав готувати фундамент для вдосконалення мобілізаційної системи, ввели себе в самообман, вважаючи, що ця хвиля патріотизму ніколи не спаде. Наївність – порок, на війні – це злочин.
Закон про мобілізацію важко, з правками, кособоко, але був ухвалений тоді, коли його актуальність себе вичерпала ще “вчора”. Потім було рішення щодо мобілізації ув’язнених. Цю практику Росія розгорнула ще влітку 2022 року, поповнивши ряди своїх формувань на десятки тисяч бійців. Ми максимально довго від цієї практики відмовлялися, часом роблячи абсолютно бездарні за своєю інтелектуальною наповненістю заяви: “Ми не Росія, ми так не робитимемо!”
Так, “ми не Росія”, то давайте не використовувати дрони для ударів по її території, як вона це робить по Україні. Або ще краще, відмовимося від танків Т-72, адже це дітище Уралвагонзаводу, а “ми не Росія”!
І ось, нарешті, у травні 2024 року ми дозріли мобілізувати в’язнів. При цьому не всіх поспіль, як у РФ, а з урахуванням тяжкості скоєного злочину, мотивації ув’язненого та за особистого відбору представником підрозділу, до якого конкретний “новобранець” надійде на службу.
Результат? Мобілізовані з в’язниць навчаються і воюють не гірше за кадрових військових, про що неодноразово заявляли командири підрозділів. При цьому порушення дисципліни мінімальні та розгулу “тюремщини” не спостерігається.
Ось і виникає питання: а якби таку практику ми стали втілювати в життя набагато раніше, у 2022 році, який би це був ефект на фронті, на питання ротації, відновлення боєздатності підрозділів тощо?
Грошовий стимул
Міноборони РФ третій рік війни вдається не тільки зберігати високий рівень мобілізації, а й нарощувати з допомогою фінансової стимуляції, особливо разових виплат під час підписання контракту.
У 2022 році, на початку повномасштабного вторгнення в Україну, такого явища як разові виплати взагалі не існувало, але поступово їх почали впроваджувати. Отримати разово 100 або 200 тис. рублів уже виглядало для багатьох росіян привабливо, але не надовго і виплати збільшувалися, постійно зберігаючи прийнятний рівень стимулу. І ось уже до середини 2022-го разові виплати зросли до 300-500 тис. рублів, а на сьогодні перевищують 3 мільйони.
Впевнений, що у 2025 році ми почуємо про те, що разові виплати в Росії досягли 5 мільйонів рублів! Але у нас таке не практикується. Адже ми патріоти, а патріотам разові виплати не потрібні!
Щодня з екранів телевізорів ми чуємо про показники мобілізації, що знижуються, брак людського ресурсу і борг перед країною. Але при цьому не чуємо конструктивних пропозицій щодо того, щоб це почуття обов’язку стимулювати. Три роки поспіль хтось намагається виїжджати на патріотизмі та почутті обов’язку, заплющуючи очі на те, що така схема зараз не працює.
І якби було оголошено разові виплати, наприклад, у 400 тисяч гривень, то кількість охочих мобілізуватися зросла б у рази. Але так, давайте згадаємо про те, що “ми не Росія, ми так не робитимемо!”, а тому продовжуватимемо намагатися підвищувати мотивацію дешевими і недієвими методами. Наприклад, розвішуючи на білбордах рекламу підрозділів, у які можна вступити на службу. Цікаво, що мотивує потенційного новобранця більше: гарний плакат чи 400 портретів Володимира Вернадського на купюрі?
Загравшись у патріотизм, ідейність та почуття обов’язку, ми втратили відчуття реальності, а воно замішане на об’єктивних, матеріальних благах.
Висновки
Як протидіяти щораз більшому кількісному потенціалу російських окупаційних військ технічними та технологічними засобами, я поділюся в іншому циклі статей. У цьому матеріалі я спробував озвучити методи, які ще не застосовувалися в Україні або почали застосовуватися занадто пізно для підвищення рівня мобілізації.
Адекватним процесам дуже часто заважає позиція, пов’язана з абстрактними речами, філософією або жорсткою опозицією в форматі “ми не Росія, ми так не робитимемо!”. Хоча з ув’язненими за правильного, зваженого підходу в нас все вийшло навіть краще, ніж у російських окупантів. Тому головне реалізація, а не банальне копіювання.
Не менш важливим аспектом є грошова стимуляція мобілізаційних процесів, – тема, яка багатьом не подобається, але є стовпом об’єктивної реальності.
Якщо ми не будемо дивитися на речі об’єктивно, широко розкритими очима, з ухваленням адекватних і своєчасних рішень, проблема з комплектацією армії в 2025-2026 рр. може перерости в кризу.
Матеріал опубліковано в межах спільного проєкту OBOZ.UA та групи “Інформаційний спротив”.
Ілюстративне фото: Вечірній Київ/Борис Корпусенко
