Чи може Україна виграти війну у багатомільйонної росії. Уроки демографії та історії
Кирило Данильченко / BBC Україна
В Україні з приводу нинішньої великої війни з Росією часто люблять згадувати вислови про “маленьку радянську армію, яка ніколи не переможе велику радянську армію”.
І розмірковувати про те, що 140-мільйонна РФ має абсолютну перевагу проти 35-мільйонної України, особливо у війні на виснаження.
А якщо ще говорити про ВВП і демографію, то у меншого супротивника нібито немає жодних шансів.
Але якби все працювало саме так, то в 1920 році СРСР захопив би Польщу, і не трапилося б ніякого “Дива на Віслі”.
А коаліція арабських країн задушила б Ізраїль ще у 1940-х – на їхньому боці весь час була і значна перевага у ВВП, і у кількості населення.
В Ірано-іракській війні не було б умовної “нічиєї” – 40 мільйонів населення Ірану тоді було втричі більшим від 13 мільйонів жителів Іраку.
Південна Корея та війська ООН сильно поступалися чисельністю особового складу на фронті Північній Кореї, Китаю та СРСР.
Зрештою Радянський Союз у Другій світовій війні мав величезну перевагу в населенні – 209 мільйонів проти 90 мільйонів у Німеччині (і якщо рахувати з США та Британією з домініонами, то всі країни Осі теж сильно відставали від союзників за демографічним показником).
У підсумку СРСР до 1942 року довелося призивати жінок (100 тисяч – тільки у ППО при середньому півторамісячному терміні підготовки командира зенітної гармати з дівчини, яка раніше не служила), звільнити 250 тисяч ув’язнених і “розбронювати” півмільйона робітників з промисловості.
Якби не ленд-ліз, завдяки якому вдалося взяти з сільського господарства та промисловості мільйони працівників, то, ймовірно, бійці у радянської армії закінчилися б до кінця 1943 року.
Тому країни воюють не лише демографією. І ніколи вона не була єдиним та найголовнішим фактором.
Виклики для України
Звичайно, для України на цій війні існують серйозні демографічні ризики.
По-перше, мине кілька років, і діти з окупованих Маріуполя, Мелітополя, Бердянська, які зараз їздять до таборів в Чечню, вступають до “Юнармії” чи Суворовського училища, бо там безкоштовне харчування, підуть до російської армії.
Хтось втече з окупованих територій через країни Балтії чи Грузію, хтось стане “отказником”, але більшість все ж підуть служити.
Адже більшість завжди підкоряється тому, хто контролює територію – чи це комуністичний Китай, чи Куба, чи Іран після ісламської революції.
Ці молоді люди – потенційно втрачені для української армії і суспільства загалом.
По-друге, триває відтік населення з України – кількість українських біженців під захистом ЄС становить понад 4,3 млн осіб, з яких приблизно 800 тисяч – чоловіки.
Усього ж з врахуванням нелегалів і тих, хто вже натуралізувався, кількість українців, що виїхали з країни, може складати до 6 млн.
З досвіду конфліктів у Югославії чи Лівані – 30-40% тих, хто виїжджає, не повертаються за жодних умов, бо знаходять на новому місці роботу та влаштовують дітей до шкіл.
Кожен місяць активних бойових дій для України – це сотні військовозобов’язаних, які обирають втечу через Тису замість служби в ЗСУ.
Бойові дії йдуть на українській території, Каховську ГЕС і десятки міст знищили на українській території, Дніпро перестав бути судноплавним й Україна несе всю тяжкість війни на своїй території.
Через призов та мобілізацію з ринку праці випадають десятки тисяч чоловіків найбільш економічно активного віку.
Через сім років кількість працюючих може стати меншою за кількість тих, хто не працює, і пенсіонерів. Кількість активних працівників в Україні продовжує скорочуватися.
Але сумнівно, що ці проблеми здатні позбавити Україну спроможності до опору або зруйнувати державність у найближчій перспективі.
Потенціал мілітаризації
Українці часто повторюють, що вони “втомилися від війни”.
При цьому в країні під час воєнного стану продовжує працювати індустрія розваг та майже вся цивільна інфраструктура у повному обсязі.
Українська молодь масово не вчиться і не працює на “оборонку”, в країні не проводиться промислова мобілізація серед студентів, немає системи прискореної військової підготовки тут і зараз, немає по-справжньому масових курсів тактичної медицини або стрілецької підготовки.
Україна у багатьох сферах у тилу живе, як до лютого 2022 року.
А від війни реально втомилися лише ті, хто бере у ній участь, їхні родичі та близькі. Мільйони ж людей платять невеликі податки та “живуть життя”, навіть без огляду на сирени тривог.
І мова не про те, що під час повномасштабної війни “всі мають бути або в цеху, або на фронті”.
Мова про те, що Україна насправді має великий потенціал для мілітаризації.
Наприклад, могла б проводитися умовна кампанія “Ти потрібен оборонній промисловості” з масою вакансій слюсарів, токарів, зварювальників, апаратників на хімвиробництво.
Під час Першої світової війни Австро-Угорщина, країна, що тоді відставала в індустріалізації від Британії та Франції, виробляла мільйон снарядів на місяць (від 70-мм і вище). А на піку війни – півтора мільйона.
І при цьому якось обходилася без масового імпорту, тому що діяла британська блокада.
Тому в України 2024 року ще є простір для мілітаризації суспільства – не введення обмежень для ухилянтів у вигляді труднощів з водійськими правами чи банківськими рахунками, а переходу до справжньої воєнної економіки.
Реальна мілітаризація означатиме, що навіть потенційна втрата 100 тисяч бійців безповоротно і кількох сотень тисяч пораненими для країни, де 4,5 мільйона людей здатні носити зброю (без врахування жінок), – це, безумовно, трагедія, але ніяк не чинник, що може поставити державу на межу виживання.
(Мобілізаційний ресурс України, за різними підрахунками, складає від 3,7 до 4,9 млн чоловіків, а очільник економічного комітету Ради Дмитро Наталуха оцінив український мобілізаційний потенціал в “мінімум 5-6 млн чоловіків”. Приблизні підрахунки російського мобілізаційного ресурсу варіюються від 12 до 20 млн чоловіків. – Ред.).
Демографія важлива, але не вирішальна
Звісно, Україна повинна ставитися до людей дбайливо, адже мотивація особового складу з роками війни не зростає. Але країна ще має шанси продовжувати боротьбу у війні на виснаження.
І тут є достатньо позитивних факторів.
Наприклад, Росія фізично не спроможна таргетувати “західний тил” України.
Коаліція дронів – це 16 країн, які виділяють на цю ініціативу сотні мільйонів євро і планують поставити мільйон ударних та розвідувальних БпЛА.
Ні закрити митом половину ЄС, ні вдарити по них у військовому плані, ні вивести з гри диверсійно – у Росії не вийде.
Те саме зі снарядами. Україні вже передали і продали їх значно більше 3 млн штук. При тому, що в США напередодні 1990-х років для можливої 90-добової кампанії проти СРСР було накопичено 9 млн 155-мм снарядів.
Поки що у росіян за рахунок Ірану та Північної Кореї зберігається перевага у кількості снарядів на добу, але вона відчутно скоротилася від початку повномасштабного вторгнення.
Водночас українська армія має свої технологічні переваги.
У ЗСУ є ПТРК третього покоління, а у росіян масово немає.
Українці мають сучасний цифровий зв’язок кількох провідних країн світу, а у супротивника тільки Китай.
Українська тактична медицина і система евакуації на голову вищі за російські.
Західні ракети і бомби влучають у п’ятиметрове коло навколо цілі, тоді як КАБи переорюють поля навколо.
Західні винищувачі та ДРЛО разом із атаками дальніми дронами зменшують перевагу РФ у повітрі.
Все це має накопичувальний ефект.
Російська артилерія зношує стволи, а механізовані частини втрачають БТР, БМП і танки набагато швидше, ніж виробництво Росії дає заміну цим втратам.
Тому демографія для війни на виснаження звичайно важлива. Але все вирішить не вона.
Вирішальними будуть військове виробництво, техніка на лінії зіткнення. Причому звичайні МРАПи і БТР зараз чи не більш потрібні за танки.
Масове важке піхотне озброєння (міни, ПЗРК, гранатомети), реорганізація ТРО на механізовані частини, дрони, мала зенітна артилерія – всього цього має бути багато, щоб тягар війни став для Росії непідйомним.
Фото на заставці: 15 БрОП НГУ ім. Героя України лейтенанта Богдана Завади
