Моя особиста українізація
Провокаційний пост про мову.
Я та сама людина, з причині якої почалася війна. Я – російськомовний.
Так вийшло. Моя бабуся була вчителькою російської мови та літератури. Тому читати я почав у 2 роки, читав багато, ну, й зрозуміло, яка була ця література.
Крім того, я – одесит.
Все моє комьюніті на Молдаванці було російськомовне. Одеса – взагалі російськомовне місто. Далі більше. Навчання в Дніпрі – російською. Робота – російською. Аналітика, звіти, все, окрім договорів й інших офіційних документів, – російською.
Це призвело до того, що українську я знав, ну, погано, базово. Просто тому, що ти на ній не спілкуєшся та живеш в “русифікованих містах”, як співав “Плач Єремії”. Мислити на українській я почав лише в 2021-2022 роках, тоді ж почав помічати, що в мене деякі російські слова замінюються в голові на українські, і це абсолютно звично для мене.
У фейсбуці я починав писати російською. Фейсбук – це взагалі не стільки ЗМІ, скільки твій психіатр. Ти просто пишеш туди те, що для тебе важливо, те, про що ти думаєш, і складно це писати з перекладом. Якщо те, що ти з душею пишеш, відкликається в серцях інших людей, – тебе читають. Якщо ні, то неважливо, наскільки ти предметно пишеш. Тому ці емоційні виплески в фейсбук мені були простішими російською.
З часом зрозумів, що так не можна. І почався період, в якому я перебудовував себе.
Тобто я працював над собою заради мови. Ходячі на ефіри, я спочатку мекав і бекав, мій суржик був жахливий. Для людини, яка є блогером, не мати можливості вільно, звично висловлювати свої думки, та ще перед камерою, – складно. Можете подивитися ці ефіри.
Але кожного разу, коли ведучій казав, що я можу розмовляти російською, я відмовляв. Казав, що буду принципово розмовляти на мові.
Першій рік такі походи на ефіри були жахливими. В мене високий ритм життя, перебудовувати себе в ньому було складно.
Коли я писав книжку “Хроніки гібридної війни”, Олександр Сурков мене одразу попередив, що україномовна версія книги може не окупитись. Але ми вирішили, що це принципово, навіть якщо це буде в збиток. Ми видали дві версії книги – російською та українською. І так, російською розкупили більше.
Якби таке рішення мені треба було б приймати не в 2016 році, а трохи пізніше, російською я взагалі не писав би. Тоді ще я цього не розумів, що мова повинна бути тільки українська. Це прийшло з часом. Але так, російськомовний автор написав книгу українською. Тобто популяризував мову не на словах, в фейсбуці, а справою.
Потім почав писати у фейсбуці. Декілька разів психував через грамарнаці, які приходили та тролили моїми русизмами в тексті. Срався, банив, сварився, писав російською, відходив, знову писав українською. Ці срачі з грамарнаці досі є в моєму фейсбуці. Ну, як же не ткнути носом блогера в русизми в тексті зі стьобом, не можна ж це робити коректно, це ж фейсбук.
Але з часом виходило все краще. І я продовжую вчитися, мені 42, і я вчусь своїй мові, розумію цю необхідність і кажу прямо, що, коли в мене будуть діти, вони будуть знати українську та англійську. Коли я в спілкуванні зі знайомими розмовляю російською, і заходить дитина, – перехожу на українську. Бо не хочу, щоб дитина чула російську та вчилась цьому.
Отакий мій шлях. І він ще не закінчений. Але я працюю над собою. Це моя особиста українізація.
Тепер я скажу, що мене калить. Дратує до нестями.
Це коли російськомовних україномовні звинувачують в війні.
Громадянин України – це комплекс якостей, і, вибачте, все однією мовою не вирішується. Вирішується готовність щось робити не для себе, а для свого народу. Готовність іти захищати свою державу. Не давати хабарів. Не бути корупціонером. І багато іншого.
Але в комплексі робити це все складно, а ось мова – це те, чим деякі можуть похвалитися. Але не тому, що вони за лагідну українізацію. А тому, що вони народилися в україномовній сімʼї. Тобто вони все життя розмовляють на мові, і це, звісно, плюс. Але вони не робили нічого, щоб люди переходили на мову. Вони так просто жили. І коли інших якостей в них немає, починають розповідати про злочинних російськомовних.
Частково ці українці це розповідають із Польщі чи Угорщини навіть. На їх сторінках ви знайдете багато постів на тему важливості мови, але не знайдете жодного поста з закликом йти у військкомати. Деякі прямо кажуть “А чого це я повинен іти воювати, якщо це російськощелепні цю війну притягнули сюди?”. Ахеренна відмазка, так?
Тому мова, так, це важливо. Я це кажу як людина, яка свідомо працює над собою, прийняла рішення перейти на мову, і, чесно, мені це складно. Хтось швидше вчить мови, хтось повільніше, я з других.
Але, будь ласка, якщо ви вже ставите мову у край кута, то кажіть про це у комплексі. А комплекс такий:
1) Ви україномовний?
2) Ви згідно з Конституцією України стали за необхідності на захист своєї держави?
3) Ви давали хабарі чи брали участь в корупційних схемах?
4) Якщо ви не можете з різних причин захищати країну, то ваше життя в ці складні часи направлене на підтримку воюючої армії?
Якщо відповіді “так”, “ніт”, “ніт” “так”, вітаю, ви є та людина, завдяки якій тримається зараз наша країна в цій війні. Якщо ж відповіді інші, то перший пункт вже неважливий.
Путін напав тому, що робив ставку на боягузтво, жагу продати свою дупу за 30 сребреників та на те, що суспільство буде жити собі далі, забивши хер на тих, хто зараз ризикує своїм життям. Він робив ставку на слабкість нас як нації. І ви, україномовні корупціонери, боягузи та “я не цікавлюсь політикою”, і є причиною того, що Путін досі сподівається на перемогу.
А те, що ви україномовний, ну, так вам це нічого не вартувало.
І все більше в фейсбуці я бачу вкидів від україномовних про важливість мови та вину російськомовних. Мовою битву не виграти. Битви виграють громадяни. Нація. І самовихваляння себе перед російськомовними громадянами, саме громадянами, бо вони стали на захист своєї батьківщини, – це просто самовихваляння, і не більше. Мабуть, хтось забув висновки УНР та 30-х років в Україні. Постійно казати про важливість мови, не роблячи нічого для держави, – це шлях в нікуди. Якщо ви є носієм нашої державної мови, то і ведіть себе відповідно. Становіться еталоном українця. Відповідайте на виклики цього часу.
А лагідна українізація вирує, і це круто. Маю надію, що наступне покоління не буде мати такого внутрішнього діалогу.
