росія готується наростити угруповання окупаційних військ в Україні. Частина 2
Сьогодні продовжуємо “про 690 тисяч”.
Частина друга
Спробуємо зрозуміти, ДЛЯ ЧОГО противнику таке суттєве нарощування чисельності особового складу (а 150-160 тисяч – це достатньо суттєвий показник) свого стратегічного угрупування, яке зараз веде бойові дії в Україні?
В першій частині ми вже з’ясували, що найбільш імовірним методом нарощування чисельності особового складу “объединённой группировки вс рф на юго-западном твд” на вказану кількість є продовження процесу мобілізаційного розгортання (мобілізації) російського війська.
Адже якщо озвучена генералом Сирським цифра відповідає дійсності (або дуже близька до такої), то реальна потреба російського війська у “свіжому мНясі” становить у 1.5-2 раза більшу цифру, ніж озвучена, – 300-320 тисяч “тушок”, аби дійсно збільшити чисельність цього угрупування до покажчика у 690 тисяч.
Набрати їх нині існуючими методами (від контрактної “заманухи” до ловів мігрантів “по подвортнях” своїх великих міст) російське військове командування до кінця поточного року явно не зможе. А це означає, що доведеться “забривать в солдаты” ОДНОМОМЕНТНО значну кількість людей.
Разом з тим, існує цілий ряд факторів (як об’єктивних, так і суб’єктивних), які жодним чином не сприяють організації та проведенню на болотах будь-яких мобілізаційних викрутасів. Про них більш детально ми поговоримо у третій частині.
А зараз спробуємо розібратися, навіщо козі баян…
За великим рахунком, будь-яке мобілізаційне розгортання війська є лише ЧАСТИНОЮ більшого процесу, який називається стратегічним розгортанням військ.
Сама по собі мобілізація є лише його першою частиною, другою є ОПЕРАТИВНЕ розгортання військ. Тобто створення та розгортання війскових угрупувань на визначених (запланованих) операційних напрямках або загалом на твд (театрі воєнних дій).
Зрозуміло, що якщо ви воюєте “по-серйозному”, то мобілізація та оперативне розгортання військ (збройних сил) є ВЗАЄМОПОВ’ЯЗАНИМИ процесами. Одне без іншого просто не існує й не застосовується.
За своїм сенсом та суттю стратегічне розгортання військ (збройних сил держави) загалом є процесом переходу збройних сил зі стану мирного часу у воєнний стан і підготовки їх безпосередньо до застосування у війні (збройному конфлікті).
Якщо ви нападаєте, або впевненні, що на вас ось-ось нападуть, то це розгортання здійснюється ДО війни (заздалегідь). Якщо на вас напали, “а ви не чекали”, то стратегічне розгортання здійснюється вже після початку бойових дій.
Зрозуміло, що, за великим рахунком, російське військо повинно було “стратегічно розгорнутися” ДО 24.02.2022 року (тобто провести приховані мобілізацію та оперативне розгортання до початку свого широкомасштабного вторгнення).
Але нинішній кремлівський режим був настільки впевнений у своїй швидкій перемозі (бліцкригу), що вирішив обійтися без всіх цих “надмірних” мобілізаційних речей (які об’єктивно суттєво навантажують систему державного управління, соціальну сферу та саме військо, особливо порушену на той час російську систему мобілізації), й напав на Україну по суті своїм військом мирного часу.
Однак, витверезення наступило швидко, й вже осінню 2022-го вони “стартували” у сенсі повноцінного стратегічного розгортання. Тобто була об’явлена мобілізація й почали реалізовуватись елементи оперативного розгортання збройних сил ри-фи (перегрупування військ, створення необхідних елементів бойового та оперативного управління військами на конкретних операційних напрямках, розпочались операції прикриття щодо переміщення, зосередження та розгортання визначених формувань тощо).
Й саме з цього моменту чисельність російського стратегічного угрупування, яке було розгорнуте та діяло на теренах України, почало зростати. Спочатку повільно, поступово, потім із зростаючим темпом, і на сьогоднішній день цей процес продовжує тривати (його основні покажчики я виклав у першій частині).
У зв’язку з цим деякі вітчизняні експерти схильні вважати це проявом реалізації нинішнім російським військово-політичним керівництвом у триваючій російсько-українській війні так званої стратегії “перманентної мобілізації” (вони називають її “теорией комдива Свечина” за ім’ям російсько-радянського військового теоретика, який власне був її палким прибічником і розробником практичних основ цієї системи).
Ії суть полягає в тому, що в державі заздалегідь, ще перед війною, створюється система “безперервної мобілізації”, яка складається з цілої низки елементів (починаючи з “пунктів мобілізації” різного рівня, “центров воинского всеобуча”, закінчуючи загальнодержавним “планом-графіком” мобілізації визначених верств та груп населення, з чітким позначенням строків, обсягів і напрямків призову громадян, їхнім безперервним військовим навчанням і підготовкою).
Простіше кажучи, теорія “перманентної мобілізації” визначає та аргументує той факт, що перед тривалою війною з сильним противником в державі повинен бути створений працездатний і ефективний МЕХАНІЗМ БЕЗПЕРЕРВНОЇ мобілізації, який би дозволяв не тільки компенсувати ПОТОЧНІ втрати в ході ведення такого роду війні, а й нарощувати чисельність “діючої частини армії” (тобто того стратегічного угрупування, яке власне й веде бойові дії) вже підготовленим мобілізаційним резервом.
При цьому, за думкою “комдива Свечина”, у війні такого роду більші шанси на перемогу має та сторона, яка найбільше повно й якісно реалізує можливості цього механізму. Тобто переграє свого противника у цій своєрідній мобілізаційній гонитві (він називав це “мобилизационным напряжением”).
Так ось, цілий ряд наших експертів вважають, що нинішнє поступове нарощування чисельності російського стратегічного угрупування в Україні й є проявом (елементом) такого роду стратегії (теорії) кремля.
Тобто логіка тут проста та зрозуміла:
– Швидкого, “сокрущающего” (як це визначають самі російські військові теоретики) удару у них в Україні не вийшло й навряд чи вийде надалі;
– Переходимо до війни “на истощение, будем брать измором”;
– В рамках її ведення починаємо мобілізаційну гонку (нарощуємо чисельність);
– Противник (Україна) її не витримує (адже ри-фи за замовчуванням має більший та потужніший мобілізаційний резерв) і капітулює.
На перший погляд, здається, все чітко й логічно.
Але, як завжди, є нюанси, які роблять такого роду стратегію, якщо вона, звісно, дійсно реалізується кремлем, а не є його черговим сімулякром, скажімо так, проблематичною.
– Нюанс №1.
Теорія “перманентної мобілізації” передбачає наявність або ВЖЕ ПІДГОТОВЛЕНОГО мобрезерву, або механізму підготовки резервістів, який здатний працювати у “безперервному режимі” з постійно зростаючими обсягами “обробки” резервістів. З цим на болотах проблеми.
Людей для того, щоб їх “обрала присяга”, в них, можливо, й дофіга. Але вони переважно потребують того, що у нас називається БЗВП. Окрім того, відповідних місць та “инструкторско-методического” складу, який би був здатний це робити безперервно та у темпах, які визначаються як “очень быстро и много”, також замало.
Іншими словами, “ємність” нині існуючої на болотах системи мобілізації має свої межи, які, очевидно, напряму впливають на темпи та обсяги цієї самої “перманентної мобілізації” й відповідно на темпи нарощування “чисельності діючої армії”.
– Нюанс №2.
Генерал Залужний зовсім не випадково у своїй відомій статті писав про необхідність “пошуку нових (малось на увазі технологічних) методів і способів збільшення розміру втрат противника”.
З боку російського командування й загалом його військово-політичного керівництва було би верхом необачності вважати, що й нині в Україні такого роду “пошук” не ведеться, або над цим не розмірковують у відповідних структурах наших країн-партнерів.
Цілком можливо, що, реалізуючі цю саму теорію”мобілізаційного напруження”, в один “НЕпрекрасный”, звичайно, для себе момент росіяни опиняться перед жорсткою реальністю, – їхня система перманентної мобілізації просто буде не здатна КОМПЕНСУВАТИ в потрібних розмірах обсяги власних втрат (тобто припинить виконувати своє головне завдання), не кажучи про якесь нарощування.
А це цілком може статися з двох причин: по тій, про яку я сказав вище, а також через невгамовне бажання російського командування постійно “лізти вперед” (наступати скрізь і завжди). Й кожна спроба наступати “в батальйонних колонах”, як це було нещодавно у смузі оборони нашої 79-ї одшбр, цей момент лише наближає.
– Нюанс №3.
Повертаючись до думки про той факт, що само по собі мобілізаційне розгортання є лише елементом стратегічного розгортання й повинно поєднуватись із оперативним розгортанням, варто зазначити, що наскирдувати “додаткових” 150-160 тисяч в цьому контексті, звісно, можливо, але в такому разі постає цілком логічне наступне запитанн: а куди їх потім везти, де зосереджувати та розгортати, в складі яких угрупувань, а головне, навіщо?
Щоб так само укласти в посадках, як під Авдіївкою чи “Часіком”? Очевидно, що хотілось би “якось по-іншому”. Наприклад, щось таке “оперативно-наступальне”, так би мовити, “глибоке” та “охоплюче” (іншими словами, те саме “сокрущающее”).
Ну, в такому разі, постає цілком закономірне запитання: а чи існують в якомусь місці на фронті РЕАЛЬНІ передумови для такого “корисного” та “толкового” використання цих самих додаткових 150-160 тисяч? А чи здатне на сьогоднішній день або навіть “до кінця нинішнього року”, при необхідності, російське командування їх створити?
Й таких нюансів, ще є. Перераховувати не буду.
Трохи підсумуємо…
На відміну від наших певних експертів, які впевненні в тому, що російське військово-політичне керівництво “очаровалось” теорією “комдива Свечина”, я вважаю, що нинішнє нарощування чисельності російського стратегічного угрупування (звісно, якщо воно дійсно станеться) обумовлене трохи іншими речами, ніж бажанням “перемогти у мобілізаційній гонитві”.
Як на мене, це якраз свідчить про протилежне – про поспіх та прагнення створити ОДМОМЕНТНУ, а головне ВИРІШАЛЬНУ, перевагу в силах та засобах (або на всьому фронті, або на якихось визначених\запланованих операційних напрямках) задля того, аби перейти від сталих, позиційних форм організації та ведення бойових дій до маневрених та глибоких операцій, принаймні до здійснення спроби такого переходу.
Або, як альтернативний варіант, противник нарощує чисельність свого угрупування, вбачаючи можливість такої спроби з боку ЗСУ. За це, до речі, говорять строки та терміни цього запланованого (зі слів генерала Сирського) нарощування чисельності (мобілізаційного розгортання) ви-си ри-фи – кінець нинішнього року. Це явно поза межами активного етапу літньо-осінньої кампанії противника.
Як на мене, за всіма “розкладами”, у період вересень-жовтень нинішнього року варто очікувати чергової спроби противника “досягнути рішучого перелому у війні”. Цілком можливо, що більша частина цього “нарощування” й призначена для цього, а термін “до кінця року” визначає лише строк загального закінчення цього процесу. Але в такому разі він або ВЖЕ провів черговий прихований етап мобілізаційного розгортання, або розпочне його найближчим часом (“вже завтра”).
Фото: ЗМІ країни-окупанта
