Батлом між Єфросиніною та Соловій навіяно
Подивився я уривок словесного батлу між Єфросиніною та Соловій. Тим паче вже декілька днів це обговорюють в соцмережах, мовляв, «Ухххх як вона їй вмазала словами» або «Все було правильно сказано, вони несли в Україну русский мир», ну і так далі.
Я в черговий раз скажу про те, що в наших головах дуже маленька флешка. Півтора мегабайти максимум. Це разом із музикою та анекдотами. Іноді складається враження, що це наша головна і, що страшно, невиліковна проблема. Давайте я поставлю декілька запитань, а ви спробуйте самі для себе на них відповісти. Аби зрозуміти, хто ж в усьому винний? Ну, хтось же мусить бути винним серед нас у тому, що росія прийшла великою війною в наш дім.
Чи слухали ви останні двадцять років будь-які пісні російською? Відео концерту «Машины времени» на Хрещатику самі знайдете, чи допомогти? Розумію, питання риторичне. Можу припустити, що і останні десять років багато хто з патріотів так або інакше слухав музикальних представників тієї країни. Якщо хтось зараз у коментарях почне рвати на грудях вишиванку та волати «Та нііікооооолииииии такого не було», все одно не повірю. Так що краще збережіть ваші та мої нерви.
Окей. Питання якесь незрозуміле та розмазане.
Приведу більш нагальний приклад. Фільм «Брат-2» памʼятаєте? (Бачу по очах, що памʼятаєте). Пісні якого українського гурту там звучали? Чи отримав цей гурт гроші за використання своєї творчості в цьому фільмі? Чи знали продюсери гурту, що в цьому фільмі будуть лунати прямі антиукраїнські гасла? Чи чули ви обурені заяви від музикантів після того, як фільм вийшов на екрани, і багато хто потім транслював фразу «Вы нам ещё за Севастополь ответите»?
Мало? Окей. Давайте згадаємо наші з вами акаунти в «однокласниках» та «вконтактах»? (Тільки не розповідайте, що їх не було). Давайте згадаємо, як дивилися «Сватів» (дивився), «8 первых свиданий» (не дивився) та купу інших фільмів відомої усім студії, і нас тоді (ключове слово «тоді») не дуже хвилював той факт, що все це транслювалося по російському телебаченню. Яке, до речі, було в кожному нашому телевізорі. А телеканал «УТ-1» перемикали одинадцять раз із десяти.
Ще скажу. Може, хто не в курсі (ну, мало лі, вчора народився), що певні області країни все своє життя розмовляли російською. Хто так придумав? Гадки не маю. Але факт залишається фактом. Так, українську вивчали в школах, ПТУ, технікумах та інститутах. Писали оповідання. Читали книги з позакласного читання. Здавали іспити. Але спілкувались у житті російською. Погано це чи добре? Напевне, не дуже добре, але тоді не було вибору. Країна тоді була така. Коли я зʼявився на світ, то не обирав місто, в якому народитися. Мені не пропонували на вибір Мелітополь, Київ або Львів. І до речі… Я дуже люблю ті міста, де пройшло моє життя до 2014 року.
Я можу довго наводити приклади… Купу прикладів. Як десятиріччями вбивали в голови радянський підручник історії СРСР. І альтернативної інформації у тебе просто не було. Її не існувало. Навіть бабусі, які пережили Голодомор… мовчали. Наприкінці 70-х мовчали. І через десять років мовчали. І коли вже наступило інше тисячоліття, теж… мовчали. А якщо і розповідали щось, то уривками і потайки.
(Зараз я висловлюю свою особисту думку! Для фахівців в читанні текстів власною дупою повторюю… це моя, власна думка!).
Так ось. Аби ми припинили гризти горлянку один одному, нам треба в решті решт зізнатись у тому, що в історії України (у тому числі сучасній) було безліч перекосів. Нас розтягували по різних таборах і ховали справжню історію країни. Було все і навіть більше. Багато хто, кого зараз вважають справжніми патріотами, ще пʼятнадцять років тому їздили в бік Москви і не вважали це чимось таким, що не вкладається в голову. Ще у 2012 році ми з колишніми «однополчанами» по службі в радянський армії збирались їхати в гості до свого комбата в місто Рязань. В країні живуть люди, які памʼятають виступи «дарагова Леонида Ильича», а також неймовірна кількість тих, хто на питання «А хто така Саманта Сміт?» у відповідь потиснуть плечима.
Але все! Тієї країни немає. І слава Богу. Є інша країна, яку ми тоді отримали без жодного чиху і… ледве не просрали. А тепер платимо за свої помилки минулого тисячами життів солдат і цивільних. Але чомусь і цей факт не додає нам розуму. Ми знову готові колупатися в минулому іншої людини, забувши подивитись в дзеркало…
Сподіваюсь доступно пояснив свою думку?
Ну і декілька тез наостанок.
* В Україні офіційною мусить бути лише українська. Новини, фільми, книжки, обслуговування будь-де, реклама, оголошення про відправлення потягу, тощо… лише українською (і на додаток англійською). Якою мовою людина спілкується вдома, то його право. До речі, конституційне.
* Я поступово перейшов на українську в своїх дописах і також поступово переходжу на спілкування в побуті. Тут є два ключових нюанси. Перший «я», другий «поступово». Але якщо прибіжить стороння людина та почне розповідати, як мені жити, буде послана слідом за страной совєтов.
* Моя донька також поступово перейшла на спілкування українською. Її дописи в соцмережах українською. Вчора без попередніх домовлень почали спілкуватись українською і по телефону.
* У мене в підрозділі є сержант, який спілкується російською. Одесит. Один із найкращих. За свою землю порве на шмаття. Чи вказую я йому, якою мовою спілкуватися? Ні! Він мені важливий як воїн, а не як лінгвіст. Яких, до речі, дуже багато рванули за кордон, як тільки запахло смаженим.
* Чи вірю я в те, що в тому, що росія пішла великою війною на Україну, винні російськомовні українці? Ні… Захист «русскаязычнава насиления» – це була одна з двох десятків причин для війни, які вигадали в Кремлі. Доказ? Та запросто. Згадайте промову путіна вночі 24 лютого 2022 року. Демілітаризація та денацифікація. Усіх. Без виключень. В тому числі російськомовних. (Скільки людей назавжди залишилися в Маріуполі? Ото ж бо). А зараз, наприклад, зʼявилися нові причини. Київ – це начебто “русский город”. А треба буде, в Москві вигадають і будуть волати скрізь те, що начебто Львів був закладений Іваном Грозним разом із Олександром Невським, а саме тому… Ну, ви зрозуміли.
Нам треба зараз зберегти країну! Це перше завдання. Друге. Трете… і також сто тридцять девʼяте. Саме тому зараз надважливо, що ти як громадянин своєї країни робиш для цього. Воюєш? Допомагаєш армії? Чи обісраною мишею втік за кордон і вже там, наприклад, щирою українською цілодобово розповідаєш підписникам про жахи мобілізації? І коли за спиною армії серед цивільних починається чергова гризня на тему «Хто же більший українець? Я? Ти? Він? Вона?», військові починають нервувати і питати «Бл*дь. Вам нічим займатися? Багато вільного часу? Тоді йдіть на цвинтарі та в шпиталі. Подивіться на ту ціну, яку зараз платить Україна лише за право існувати. Може щось зрозумієте…».
У мене все!
