Про стратегію. Левам час підніматися
Царство шакалів триває до тих пір, поки не піднімуться на ноги леви.
Мустафа Джемілєв
Не новина, що всі оперативно-стратегічні угруповання Сил оборони України у своїх операційних зонах перейшли до активної оборони. Днями серію успішних контратак на різних напрямках провело ОСУВ «Таврія», але це ніяк не вибивається із загального контексту. Цей перехід — явна зміна стратегії ведення війни, початок накопичення ресурсів для стратегічного наступу.
Тобто стратегію «Звільнити окуповані території» змінюють на якусь іншу. На яку саме? А яку було б доцільно обрати? А котра ресурсно обґрунтована й тому найреальніша?
Головне питання — а куди ми взагалі маємо прийти? Погодьтеся, що твердження «звільнення окупованих територій», «перемога у війні» й «гарантування безпеки України на наступні 50 років» — різні вокзали.
Очевидно, що в симетричному конфлікті, коли маленька радянська армія воює проти великої радянської армії, Україна має обмаль шансів. Противник усвідомлює свою ресурсну перевагу (люди, промислова база, бюджет тощо) й докладає зусиль затягнути війну якнайдовше. Сюди ж акуратно лягають дипломатичні спроби поговорити про будь-що будь з ким і будь-де, аби сторгувати якесь припинення вогню, перемир’я чи щось подібне. Україні це аж ніяк не годиться.
Противник постійно пропонує інші точки протистояння по всьому глобусу: Газа, Ємен; роздмухують китайсько-тайванське багаття; в Африці Москва розгортає Африканський корпус (структура МО РФ, що повинна замінити ПВК «Вагнер» на континенті. — LB.ua), тому події в Нігері, Малі та Буркіна-Фасо не варто вважати випадковими. Цьому переліку кінця не буде. Мета — відвернути увагу світової спільноти від України та змусити витрачати ресурси, котрі могли б отримати Сили оборони, на когось іншого, при цьому байдуже кого. Аби не на Україну.
Нам більше підходить розвиток подій, описаний гаслом компанії BMW: «Не великі поїдають малих, а швидкі — повільних». Тому наше все — гібридна війна, інтенсивний швидкоплинний конфлікт. Щойно в ГШ згадують, що тут ми кращі, адже мобільніші й легші, то відразу трапляються події на кшталт харківського контрнаступу.
Ми не пануємо в повітрі і навряд чи будемо, але цілком здатні здобути перевагу на обраних напрямках в обраний час. Не варто вважати, що F-16 — чарівна паличка, що вирішить усі наші проблеми в повітрі. Це лише легкий винищувач, котрого недостатньо, аби вирішити цю задачу. Не просто так у січні командувач ОСУВ «Хортиця» генерал Олександр Сирський згадав про штурмовики А-10. Війська на землі слід підтримувати з повітря, F-16 збудований не під такі задачі, а Су-25 не так багато лишилося, щоб вистачило всім охочим наступати. З огляду на те, що протистояння в повітрі, швидше за все, зведеться до повітряних боїв на коротких дистанціях (20–30 км), у яких переможе той, хто першим виявить противника, то слід подумати й про отримання важкого винищувача на кшталт Су-27. Або F-15.
660 знищених комплексів ППО ворога й постійне надходження новітніх і не дуже зенітно-ракетних систем від наших партнерів дозволяє підтримувати певний паритет, але велика частина цієї допомоги зосереджена на прикритті великих міст, а не військ. Тому коли ми зберемося наступати, то доведеться не лише пробити коридори у ворожому ППО, але й здійснити масштабний маневр силами й засобами ППО Сил оборони, котрий за розмахом перевершить маневр уночі з 21 на 22 лютого 2022-го.
Вогнева перевага: у січні щодоби противник втрачав у середньому 23 гармати/РСЗВ, тобто два дивізіони. Наче ми й працюємо, але так само зазнаємо втрат в артилерії. Крім техніки, що вибуває безповоротно, значний відсоток виходить з ладу суто з технічних причин. Додаємо брак боєприпасів, насамперед старих радянських 122 мм і 152 мм, що уповільнює бойову роботу ледь не половини наявного парку артсистем. Новини з фронту дають зрозуміти, що противник на тих ділянках, де має успіх, своєю артою просто зносить наші укріплення, захоплює ці руїни і, не маючи змоги там закріпитися, відкочується. І так раз по раз, поки не закріпиться. Із цим треба щось робити. Підготовка і ведення наступу потребує масштабної артилерійської підтримки, до цього варто налаштуватися.
Формуючи стратегію, слід розуміти, що допомога партнерів не розрахована на розгром РФ у війні, адже такий перебіг містить ризик розвалу Росії на напівфеодальні князівства, а відповіді на питання «хто отримає контроль над зброєю масового ураження?» немає. І не факт, що звіти про знищення запасів хімічної та бактеріологічної зброї, подані до міжнародних організацій, виявляться брехнею, як це зазвичай буває в росіян. Дестабілізація РФ лякає наших партнерів значно сильніше, ніж військова поразка України й подальше падіння доміно у Східній Європі за такого розкладу. Зникнення держави Україна з карти світу змусить лише відкоригувати геополітичні цілі Заходу. Зникнення ж держави РФ докорінно змінить геополітичну ситуацію на планеті. Судячи з такого рівняння, нам слід максимально спертися на власні сили й кооперацію зі східноєвропейськими країнами, що перебувають у списку жертв одразу після нас.
Питання управління військами. Перевага в управлінні за нами. Наші командири і штаби швидше ухвалюють рішення, війська в рази краще за ворога взаємодіють по горизонталі. Навіть лінгвістична перевага на нашому боці: противник не розуміє радіопереговорів українською у трьох випадках з чотирьох, йому відразу ввижаються польські найманці й інші афроукраїнці з діаспори в Канаді.
Зупинимося на командирах і командувачах. У противника є генерали, здатні творчо діяти на полі бою. Щонайменше п’ять точно є. У нас таких більше. Точно більше. Але над суспільством загалом і військами зокрема висить сокира наших військових поразок: Чонгар, Мелітополь, Маріуполь. Там же хтось керував обороною?! Як противнику вдалося з мінімальними втратами й проблемами залишити правий берег Херсонщини? Є питання до оборони Бахмута. Принаймні чому там не виявилося ні укріпрайону, ні притомного оборонного рубежу. Ці поразки мають військове звання, посаду і прізвище. Не варто залишати цих людей на командних пунктах. У них уже не вийшло. Але й не варто робити їхнє переміщення публічним, це посіє недовіру у військах і змусить решту командувачів вагатися замість бути рішучими.
Post mission briefing повинні відбуватися відразу після операції, бою, варіант «не на часі» шкодить.
З усього наведеного виходить, що наша стратегія — «знищення збройних сил РФ». Зрозуміло, що слона варто їсти частинами, тому ця стратегія повинна включати декілька операцій. Зокрема і підтримувальні операцію/операції (тут в одному клубку — інформаційні, кібернетичні, психологічні, спеціальні тощо). Дуже загально це могло б виглядати так:
Підтримувальна операція:
• атаки на об’єкти критичної інфраструктури по всій території противника, насамперед об’єкти оборонки, транспортної інфраструктури, нафтогазовидобування й транспортування вуглеводнів;
• створення точок напруження всередині РФ: роздмухування міжнаціональних конфліктів, релігійних суперечок, створення соціальних проблем і стимулювання заворушень на їхньому підґрунті, робота з мігрантами;
• підтримка сепаратистських рухів на Кавказі, у національних республіках, посилення реінтеграційних настроїв у Калінінградському ексклаві, Карелії, на Курилах;
• усіляке сприяння Молдові в поверненні Трансністрії;
• усебічний деструктивний вплив на російські військові контингенти за межами національної території РФ;
• усебічний деструктивний вплив на російський бізнес за кордоном.
Багато чого зі згаданого ми вже бачимо — палає НПЗ у Туапсе, горить порт в Усть-Лузі, щось сталося із залишками «Вагнера» в Сомалі, у Башкортостані неспокійно, у Дагестані шукають іудеїв у турбінах літаків. Різне трапляється, і не факт, що то все — українські спецслужби. У цьому і специфіка підтримувальних операцій — щось вигідне нам відбувається, але незрозуміло, хто автор події. Та й чи важливо воно? Усе одно укази про нагородження закриті.
Військова операція:
• заподіяння максимальних втрат і особовому складу ворога, і всім типам бойової, спеціальної техніки, техніки загального призначення з одночасною мінімізацією власних втрат. Пам’ятаємо при цьому, що не існує межі втрат, котра призведе в РФ до соціального вибуху;
• рівень власних втрат підрозділу, військової частини, з’єднання, оперативного угруповання військ — критерій оцінки професійної компетентності командира й індикатор доцільності його перебування на посаді з людьми в підпорядкуванні. Виконання бойових задач за принципом «за будь-яку ціну» вважати злочином, присікати негайно, далі — суд і покарання. Висоту, село, позицію повернути можна, воскресити піхотинця — ні. Завжди пам’ятати, що розмін наших кращих на їхніх гірших — погана угода, і жодна відвойована в такий спосіб посадка, навіть тактично найвигідніша, того не варта. Висновок — маневрувати, бути гнучкими й агресивними;
• пріоритетні цілі в бойових порядках противника — жива сила в районах зосередження, у районах формування колон, на рубежах спішування, колони батальйонів і рот на марші, високотехнологічні системи й комплекси озброєнь: РЕБ, зв’язок, ППО, дорогі системи — три згадані плюс танки, САУ, РСЗВ, літаки, вертольоти, насамперед на аеродромах і майданчиках базування. Окремо — інженерна техніка: екскаватори, засоби мінування-розмінування, мости всіх типів;
• широке застосування тактик розм’якшення ворожих сил, тисячі порізів та інших.
Звісно, перелік не вичерпний.
Але левам час підніматися.
На заставці: Головнокомандувач Збройних сил України Валерій Залужний і начальник Генштабу Сергій Шаптала (праворуч). Фото: Генеральний штаб ЗСУ
