Вісті з фронтів. 04.01.2024

1. На Куп’янському напрямку противник продовжив із настанням нового року свої спроби пробитися з півночі по напрямку Лиман Перший – Синьківка та Вільшана – Петропавлівка.

– Передові підрозділи 25-ї окремої мотострілецької бригади (омсбр) противника атакували через ліс північніше с. Синьківка та вздовж його узлісся, а також південніше с. Вільшана. Безрезультатно.
– Західніше лівофлангові підрозділи 138-ї омсбр противника спробували просунутись вздовж залізниці на південь у бік лівобережної частини Куп’янська. З таким самим результатом.
– В свою чергу, 15-й мотострілецький полк (мсп) 2-ї мотострілецької дивізії (мсд) противника здійснив аналогічні конвульсивні дії південно-західніше с. Першотравневе та з рубежу Орлянське – Ягідне відповідно у бік Петропавлівки, Іванівки та Степової Новоселівки. Й знову з такою ж результативністю.

Очевидно, найближчим часом противник продовжить свої спроби пробитися до с. Петропавлівка та у бік дороги Р-07 Куп’янськ – Сватове в районі Степової Новоселівки з північного та північно-східного напрямку, а також, скоріше за все, відновить атаки по напрямку Куземівка – Берестове та Куземівка – Стельмахівка за участі підрозділів 27-ї омсбр та 7-го мсп зі складу 11-го армійського корпусу (АК).

Противник вже більше 2-х місяців атакує передові підрозділи ЗСУ на Куп’янському напрямку, але за весь цей час спромігся лише взяти під контроль частину лісу південніше Лимана Першого та зробити с. Новоселівське “сірою зоною”.

Та й то досягнути цих “значних” результатів йому вдалося за рахунок припинення активних наступальних дій у напрямку на Борову й перегрупування звідти трохи північніше частини сил і засобів, що діяли саме на цьому напрямку. Зокрема, 27-а омсбр й 7-й мсп до цього діяли саме у напрямку на Борову.

Таким чином, зі всіх ділянок і напрямків, де з настанням осінньо-зимового періоду противник перейшов до активних (наступальних) дій, саме Куп’янський напрямок поки що залишається для противника найменш “продуктивним”, в першу чергу, у сенсі співвідношення “втрати-результат”.

І це, виглядає трохи дивно, бо саме тут діють війська (сили) найбільш потужної та “ексклюзивної” армії сухопутних військ зи-си ри-фи – 1-ї “гвардійської” танкової армії (гв.ТА). Та й ще доповнені головними силами 6-ї загальновійськової армії (ЗВА).

1-а гв.ТА є не просто унікальною та єдиною у ри-фи, а й, мабуть, у світі. Бо танкового формування такого масштабу немає у жодних збройних силах світу. До її складу входять дві повноцінних танкових дивізії (4-а “кантемирівська” та 47-а) з 3-х, взагалі існуючих у зи-си ри-фи (є ще 90-а окрема танкова дивізія) + “краща” мотострілецька дивізія російських сухопутних військ – 2-а “таманська” мсд + 27 окрема мотострілецька бригада (омсбр).

І ось вся ця “крАсіва орава”, обільно підтримана артою, вже який місяць намагається не стільки “вАстАнавить АбАрону по Осколу”, скільки просто пробитися до околиці лівобережної частини Куп’янська.

Погодьтеся, зі сторони це виглядає, скажімо так, ну не дуже героїчно та професійно. Українські частини та з’єднання зі складу оперативно-тактичного угрупування військ (ОТУ) “Лиман”, що протистоять всій цій шоблі, яка переважає їх як за чисельністю особового складу, так і за кількістю основних типів і зразків озброєння та військової техніки (ОВТ) просто, як кажуть у футболі, “декласувала” усіх цих “придворних красавців” кремля.

ЗСУ тут не створювали “ліній Залужного”, не влаштовували “мінного севу” із запредельною щільністю панування, або навіть просто переваги у повітрі не мають.

Тому 1-а “гвардійська” танкова та 6-а загальновійськова армії росіян, за великим рахунком, мали би пройти відстань до Осколу (вона коливається на різних ділянках і напрямках від 18 до 21-22 км) за лічені години, ну нехай дні.

Однак, ні, щось в них “не получается”, проходять дні, потім тижні, в кінці кінців місяці, а вони все “беруть Синьківку”, взяття під контроль половини села Новоселівське видається росіянами як “непересічна перемога руського оружія”.

Ну не знаю, може, це дійсно “так задумано”, і все це є таким собі дуже прорахованим планом, але ззовні все це виглядає як не зовсім вдалий акт оперативного онанізму.

2. Тепер перейдемо до більш “вдалого” для росіян “направления главного удара” – Авдіївського
(для нас це Донецький напрямок).

Протягом перших днів нового року противник здійснив на цьому напрямку більше 25 атакуючих\штурмових дій на різних ділянках і напрямках, зокрема:

– По напрямку Красногорівка – Новобахмутівка атакували підрозділи 132-ї (1-й АК) та 30-ї (2-а ЗВА) омсбр противника. Безрезультатно.
– По напрямках Красногорівка – Степове, Кам’янка – Авдіївка та Веселе – Авдіївка в атаку сходили штурмові групи 114-ї (1-й АК) та 21-ї й 30-ї (2-а ЗВА) омсбр противника з тими ж результатами.
– З боку с. Водяне у бік с. Сєверне спробували пробитися підрозділи 55-ї та 74-ї (41-а ЗВА) омсбр противника. “Не пАлучилАсЯ”
– Зі сторони того ж Водяного, а також Пісок у бік Первомайського спробувала наступати 9-а омсбр (1-й АК). Невдало. В свою чергу, аналогічні дії 110-ї омсбр (1-го АК) по напрямку Лозове – Невельске також скінчилися для штурмових груп цієї бригади відходом на вихідний рубіж.
– Спроби підрозділів 1-ї омсбр (1-й АК) та добровольчої розвідувально-штурмової бригади (дршбр) “ВЫтИраны” зі складу так званого добровольчого штурмового корпусу (ДШК) противника пробитися з Авдіївської “промзони” далі у приватний сектор міста спіткала невдача.

На одних напрямках і ділянках противник обмежувався однією спробою атакувати\штурмувати, на інших вперто повторював ці спроби по 2 й більше разів.

На ранок вчорашнього дня в результаті усіх цих пертурбацій:

– У смузі наступу 114-ї та 30-ї омсбр противник був вимушений відійти, принаймні з 3-х позицій відділень, трапилось це північніше с. Степове.
– Північніше с. Новомихайлівка на ділянці наступу 33-го мсп 20-ї мсд противника він був вимушений полишити ще одну таку позицію та відійти принаймні з 2-х сп-шок (спостережних пунктів).

Якщо порівнювати події в районі м. Авдіївка та південніше з ситуацією на Куп’янському напрямку, то у цьому випадку варто констатувати, що противник все ж таки має певний успіх (у сенсі просування), причому на достатньо чутливих для ЗСУ ділянках і напрямках, але явно з запредельною “собівартістю”, яка в жодному разі поки не дозволяє оцінювати ці події як “однозначну перемогу противника”.

Причому, очевидно, що чим далі, тим “розмір чека” для противника “за Авдіївку” буде інтенсивніше та активніше зростати.

Я наприкінці минулого року описував, як це буде відбуватися:

– паузи між періодами активізації почнуть поступово зростати,
– розмах та обсяг атакуючи\штурмових дій (особливо у сенсі ширини по фронту та кількості атакуємих ділянок) поступово почнуть звужуватися,
– на зміну поточним (тактичним) перегрупуванням прийдуть більші та довші, противник потягне на цей напрямок додаткові резерви.

Ну й т.д, допоки кількість та обсяг сил і засобів противника, здатних до ведення активних (наступальних) дій, не досягне критичних показників, тоді Авдіївський наступ противника й зупиниться.

Вже зараз на цьому напрямку можемо спостерігати перехід противника від атак, образно кажучи, “ротами-батальйонами” з масованим використанням бронетехніки, до атак 1-2-мв, рідше 3-ма, штурмовими групами по 8-10 чоловік (по суті малими піхотними групами, себто відділеннями) переважно БЕЗ бронетехніки, хоча інколи й з такою. При цьому кількість одиниць бронетехніки рідко перевищує 3-4 одиниці, серед яких не більше 1-2-х танків.

Очевидно, противник таки “впечатлился” обсягом і розміром власних втрат у початковий та наступний етапи свого наступу на Авдіївський район оборони ЗСУ й поміняв методологію його ведення, принаймні на тактичному рівні.

Набагато цікавішим виглядає питання – наскільки ця нова методологія дозволить російському командуванню досягнути поставлених перед собою цілей. Адже така метода дрібного “підгризання” суттєво впливає на терміни та швидкість виконання поставлених перед російськими військами завдань, і явно не в кращий бік. Таким чином “підгризати” вони можуть до самого”кінця віків”.

Більше того, не існує ніякої гарантії, що ЗСУ не знайдуть ефективних способів протидії цим дрібним “покусам”.

Окрім того, за великим рахунком, кінцевий результат від того, що ви атакуєте противника не зразу й повністю цілою ротою, а її дрібними “частинами”, не міняється. Умовно-розрахункова рота стачується так само, як в першому, так і в другому випадках. Затягується лише термін її стачування, при цьому суттєво зменшується розмір і обсяг завдань, які вона може потенційно виконати в реалі.

Тому, як на мене, ця методологія “а-ля ВагІнЕр”, ну, можна її ще назвати “бахмутський синдром”, підходить виключно для невеликої кілкості випадків та умов.

Пхати її скрізь і завжди, як це зараз робить російське командування, має сенс лише у двох випадках, – коли вам начхати на морально-психологічний стан вашого особового складу (а він рано чи пізно зрозуміє, що потрапляння до будь-яких “малих” штурмових груп будь-якої етимології означає “квиток в один кінець”), або у вас настількі багато цього самого особового складу, що вам стає начхати на динаміку зміни його кількості.

Наскільки я розумію, саме в такому ключі й діє російське командування. Йому “по барабану” на скільки, як і з якою швидкістю буде стачуватись його особовий склад, але поставлене завдання (яке часто-густо просто не відповідає реальним умовам обстановки) повинно бути виконане. Йому й в голову не приходить, що сенс та обсяг такого роду завдань потрібно якось привести у відповідність до реалій.

Авдіївка – це чергова красномовна ілюстрація такого підходу російських командЬОрів до планування, організації та ведення бойових дій:
– я сказал – взять Авдеевку и не ипьот.
– а может, как-то не так, может, в другой раз, всё равно же… не получается?
– а может, я тебя в “шторм” включу?

Фото: Генштаб ЗСУ