Вітер і хмари
Про роботу інструктора з БПЛА писати важко. У нашій роботі багато про що не можна розповідати. Але тут випадок особливий.
Фронт потребує пілотів. Інструктор пілотів навчає. Уже у цьому закладений конфлікт. Бо фронт потребує пілотів швидко. Звісно, пілот має бути всебічно навчений, має читати мапу, літати в умовах роботи засобів радіоелектронної боротьби, тобто без GPS, коли з апаратом постійно обривається зв’язок, і коли в керування БПЛА втручаються ззовні. Пілот має вміти розвідувати і корегувати. Пілот має знаходити вихід у складних ситуаціях. Все це треба. І треба дуже швидко.
Коротше. Терміни підготовки – кусючі. Трохи вилетів із графіка – і вже не встигаєш. А повторюю, фронт потребує пілотів швидко. Практично на позавчора. Така реальність.
Бо якщо бригада не має вчасно пілота-розвідника, вона напівсліпа. Вона не знає, що робиться перед нею. Якщо нема кому корегувати вогонь, буде перерозхід боєприпасів, або ще гірше – стрільба у «молоко». А ще буде багато хлопців і дівчат на щиті, – цього можна і треба уникнути. Вже повірте, цей фактор для інструктора надвагомий. Я не для того в інструкторах заморююся в рази більше, ніж на фронті, та за ЗП трохи більшу, ніж у солдата роти охорони, аби просто номер відбувати. З бригади Чорних запорожців мене відпускати дуже не хотіли – і це визнання.
І от знаєте, що найбільше вибиває з колії? Ні технічні негаразди. Ні організаційні питання. Ні навіть завантаженість, коли з якихось причин напарника забирають на іншу підготовку, де взагалі горить. Найбільше вкурвлюють ситуації, коли ти от все розпланував, передбачив, врахував, але… Втручаються обставини, яких не оминути.
Одна з них – повітряна тривога. В разі її оголошення я зобов’язаний посадити апарат і відправити курсантів в укриття, або розосередити по території – чим ширше, тим краще. Очевидно, на цей період заняття призупиняються, максимум що я можу – це наказати вивчати теоретичні матеріали. Але таке може тривати годинами, і тривоги можуть в процесі навчання з’їсти до чверті часу підготовки.
Але з тривогами, зрозуміло, тут принаймні можна повернутися на схід і гучно висловлювати на адресу окупантів все, що ти про них думаєш, водночас ще й потішити себе думками, як підготовлені тобою пілоти розрахуються з ворогами за твої нерви і недосип. Але є речі, на які ображатися просто нема на кого.
Бо, ну от як ображатися на саму природу?
Ситуація така. Тобі до сказу треба навчити курсантів орієнтуватися по мапі, звіряючи зображення з камери БПЛА із зображенням на електронній мапі «Кропива». Тобі треба. Але хмарність трохи вища за 200 м. Тобто підняти БПЛА вище, буде екран у «молоці». Для апарата, який, в принципі, не літає нижче 350 м (бо стає мішенню), літати на 200 м – це приблизно те саме, як якщо ви дивитиметеся кіно, тримаючи обличчя в півметрі від екрану телевізора. Ніби є зображення, але якось не те. Загубитися на місцевості в таких умовах легше легкого.
Але от – радість! Ясна сонячна погода. Радісно ми піднімаємо в небо безпілотник, і… І на висоті вище тих самих 200 м вітер виявляється таким, що літати просто неможливо. Або апарат не долетить, або зламається від навантажень.
Тобто розумієте? Я маю навчити пілотів управляти технікою на робочих висотах, але не дає мені цього зробити сама матінка-природа. А час іде. Фронт потребує пілотів. Війна не зачекає. Та й чого чекати, завершення зими? Коли з весною прийдуть весняні проблеми? Що робити?
Отут і починається мистецтво інструктора. Знаходиш, як навчати людей в таких умовах, але для фронту. Крутишся, знаходиш рішення, вкладаєшся в час. Силішся видати якомога більше у стислий час. І це не тільки я. Це всі інструктори на всіх підготовках – кожен на своїй. На своїй техніці.
Бо фронт потребує пілотів. Бо не ми почали війну, але ми її мусимо закінчити. Навіть якщо на перешкоді сама природа.
На фото: Український БПЛА “Лелека”. Фото: Сухопутні війська ЗС України
