Вісті з фронтів. 19.09.2023 (відео)

Історія однієї “контроперації”, або “Причина АстАновкИ”.

На Токмацькому напрямку командування військ противника продовжує свої спроби створити українському угрупуванню військ “флангові проблеми”.

На практиці це виглядає наступним чином.

Використовуючи підрозділи 291-го мотострілецького полку (мсп) 42-ї мотострілецької дивізії (мсд) та 104-го десантно-штурмового полку (дшп) 76-ї десантно-штурмової дивізії (дшд), противник вперто атакує по напрямку с. Копані – с. Роботине, намагаючись прорватись на західну околицю с. Роботине. Поки безрезультатно.

У цьому сенсі варто відзначити проведену противником своєрідну ротацію своїх сил й засобів на лівому фланзі (це відносно його оперативної побудови) своєї Токмацької групи військ.

Командування противника нарешті вивело добряче порепані підрозділи кримської 810-ї окремої бригади морської піхоти (обр МП) у район північніше Токмаку, замінивши їх 234-м та 237-м дшп 76-ї дшд.

Той, хто мене читає регулярно, мабуть, пам’ятає, що деякий час тому я писав, що багато в чому подальший розвиток ситуації на цьому напрямку стосовно методів і способів дій противника буде визначатися його рішенням щодо використання саме цих двох полків.

Так ось, судячи з того, як саме командування противника вирішило їх задіяти на практиці (на даний момент обидва доєдналися до свого “колеги” 104-го дшп в районі с. Копані), основний наголос в питанні “купирування” українського наступу, воно нарешті схилилось до класичного методу, прописаного в усіх радянсько-російських підручниках з військового мистецтва – спланувати, організувати та провести операцію (дії) на оточення ударного угрупування противника як найбільш ефективного та швидкого способу добитися його розгрому. Що, шановні читачі, ми з вами, власне, зараз і спостерігаємо.

Поки частини та підрозділи умовно “центру” оперативного шикування військ противника, 42-ї мсд, стримують український наступ між Новопрокопівкою та Вербовим, його командування створює на флангах власні ударні групи у вигляді 7-ї та 76-ї дшд і у слушний момент контратакує.

В теорії все це виглядає цілком логічно та адекватно. Але виключно в теорії. Бо на практиці справи виглядають, м’яко кажучи, трохи по іншому. Як саме? А ось так…

– Спочатку, мабуть, все йшло згідно з задумом (планом). Обидві дшд у призначений час почали процес оперативного розгортання у визначених районах заздалегідь, поступово намагаючись “не привлекать особого внимания”.

– В цей же час противнику шляхом нарощування зусиль у смузі оборони 42-ї мсд після того, як передові підрозділи ЗСУ “вскрыли” першу позицію його головного рубежу оборони, вдалося їх зупинити.

– Й тут, здається, настав той самий “слушний” момент, коли наступаючі підрозділи ЗСУ “вроде как” видохлися, й можна вже “тріснути по їх флангах”.

– Але саме тут командування противника допустило “рокову” помилку в оцінці та висновках стосовно реального стану протистоячих йому українських військ (це дуже типово для російського командування протягом всього їхнього широкомасштабного вторгнення на територію України). Нездатність (або усвідомлене небажання) українських військ продовжувати атаки в інтенсивному темпі на підготовлену оборону противника чомусь була сприйнята ним як їх загальна нездатність відбивати такі, в тому числі на своїх флангах.

– Більше того, через власні самовпевненість і пихатість російське командування чомусь вирішило, що всі його “ужимки и прыжки” на флангах залишаться для українського командування непомітними. Окрім того, схоже на те, що росіяни навіть були впевнені, що їх “образ военно-творческой мысли” становитиме для українського командування “тера інкогніта” і через свою вищість “не піддається усвідомленню українцями”.

– Це, власне, й призвело до того, що до цього самого “слушного моменту” угрупування ЗСУ на Токмацькому напрямку підійшло раптово для противника цілком підготовленим (не виключено, що для цього, воно, власне, й припинило “подальше прогризання” головного рубежу оборони противника). Перший дзвіночок у цьому відношенні пролунав тоді, коли українська арта на цьому напрямку так вжарила по позиціях підрозділів 108-го дшп 7-ї дшд, що вони навіть частково почали “самовольное оставление позиций” (російському командуванню тоді довелося їх зупиняти досить значними зусиллями, нагадаю, мова йде про “еліту” російського війська, не якусь там “мабуту”, а “фонтанних плавців”, “смугастих дияволах” і т.і. – російську дЮсантуру).

– Відповідно, вже початкові атаки противника на флангах українського угрупування дуже швидко витверезили його командування. З’ясувалось, що найбільш “оптимальний” спосіб дій – атаки по напрямках, які сходяться у тилах українського угрупування від Копані на Новоданилівку та з району південніше Новопрокопівки у напрямку на ту ж саму Новоданилівку або на Малу Токмачку, російська дЮсантура просто “не тягне”. Простіше кажучи російським же прислів’ям – виявилось, що “не по сеньке шапка”. Тому противнику довелося суттєво звузити “предел своих вожделений”, обмежуючи їх прагненням “повернутися в Роботине” та відсунути українські війська північніше Вербового.

– Окрім того, якось так раптово виявилось, що рівень узгодженості та взаємодії між фланговими “ударними тактичними групами” противника також, м’яко кажучи, залишає бажати кращого. Бо замість того, аби розпочати ОДНОЧАСНО свої активні дії, вони почали діяти у різнобій (в першу чергу, у часовому вимірі), що є дуже показовим у сенсі рівня ефективності бойового управління військами противника.

На даний момент від всієї цієї російської “красиво задуманной и спланированной операции” залишились судомні, але достатньо вперті атаки по напрямку Копані – Роботине та, ймовірно, підготовка підрозділами 70-го та 210-го мсп локальних контратак (я так розумію, у рамках підтримки “копанівських” атак) північніше с. Новопрокопівка у напрямку того ж самого Работиного.

Підсумуємо…

У більш загальному (оперативному) вимірі всі ці прагнення командування противника якомога скоріше “докорінним чином” змінити ситуацію на Токмацькому напрямку, насправді, цілком виправдані. І я розумію, чому росіяни так поспішають (навіть особливо не звертаючи уваги на деталі та “рівень якості” підготовки і проведення всіх цих своїх спроб) за будь-яку ціну кардинально “поменять парадигму” того, що відбувається на цьому напряму.

Адже вже очевидно, що якщо цього не трапиться, а події продовжать на тактичному рівні відбуватимуться у тому ж самому ключі (нехай досить повільно та поступово), то зрештою й другу позицію головного рубежу оборони противника буде подолано.

Й вся ця тактична возня, очевидно, набуде вже оперативного значення. Причому різко та у дуже негативному напрямку для противника.

І не мені вам пояснювати, що послідує після цього.

Фото: Костянтин і Влада Ліберови