Учні
Вони проходять… Вони приїжджають на навчання, а потім їдуть туди. На фронт. Туди, де смерть. Туди, де вирішується доля України.
Вони… різні. Молоді і не дуже. Молодих багато. Хлопці. Дівчата. Кожен раз моторошно стає від думки, що вони підуть туди…
Вони приходять до нас, аби навчатися. І ми їх навчаємо. Ми навчаємо їх водити “птахи”. БПЛА. Ми їх гарно навчаємо. Ми вміємо.
Ми багато з ними говоримо поза програмою. Ми, інструктори, всі прийшли з фронту. Ми воювали в часи АТО. Ми воювали після вторгнення. Ми дуже гарно знаємо свою техніку. І ми знаємо фронт. Ми багато розповідаємо про війну, про буденність пілотів, про те, на що треба звертати увагу. Просто про життя.
Ще ми багато слухаємо те, про що нам кажуть курсанти. Вони різні. Серед них бувають люди з таким досвідом, якого я ворогу не побажаю.
Я навчав курсантів, які в Польщі та Чехії мають власні будинки і прибутковий бізнес, – вони приїхали воювати за свою Батьківщину. Вони захищають. Вони – особистості, а не якийсь Луганський і його посіпаки, які від захисту України бігають.
Я навчав курсантку, молоду жінку, в якої мама і дитина півроку були на окупованій території у той час, як вона воювала. Мені фантазії бракує уявити, ЩО вона пережила протягом цих півроку.
Я навчав зовсім юного хлопчика, який проривався з оточеного Маріуполя, – їхній підрозділ був роздовбаний, і він сам, посадками і байраками, вийшов до своїх. У цього юнака були очі дійшлого мужика.
Я навчав літнього дядька, який народився у Росії і половину життя прожив у Росії. Але він – українець. Тому він захищає Україну і вже мав два поранення.
Я навчав хлопців, яких уже немає. Пілот БПЛА для ворога – пріоритетна ціль. Знаєте, скільки коштує у грошах залп гармат або пакет Градів? Для нас не шкодують. Я це бачив. Я гарно знаю, що таке пакувати літак, коли над тобою розвертається касетка. Коли вибухи поруч.
Безпілотник для ворога – нереальний геморой. А екіпаж безпілотника – це… Літаки гинуть, а пілоти лишаються. Пілоти водять наступні “птахи”. Тому за літаками полюють завзято, а за пілотами – ще більш завзято.
Я навчав… Я навчав багато хлопців і дівчат. За кожним – історія. У кожного попереду – історія. У них попереду – знайдена ворожа техніка. Скорегований вогонь по ворогу. Проведені групи ССО та розвідників. Знищені з неба танки і бліндажі. У них попереду – Перемога.
Ні, мені їх не шкода. Бо я не принижую їх жалістю. Жалості вони не потребують. Бо вони – сильні і хоробрі. Вони – класні. Я дивлюся на них і розумію. Вони зроблять. Вони вигризуть Перемогу. Вони відстоять волю України. Вони… Вони – молодці. У них все вийде, я вірю.
Якщо бодай чверть із них зроблять те саме, що наш екіпаж, – життя уже буде прожите не даремно. А зробили вони вже набагато більше.
Я випускаю їх і розумію – вони зможуть. У цей момент я вкотре усвідомлюю – я правильно зробив, що пішов інструктором у Школу БПАК. Так, кожне слиняве рило силиться мені написати “ти сидиш у тилу і нічого не робиш”. Бу-га-га. Роблю. Так роблю, що з ніг валюся вечорами.
Я працюю практично за ЗП солдата в тилу (нема в нас доплат обіцяних преЗЕдентом). Ніколи на фронті я не виснажувався так, як буває вимотуюся зараз на заняттях. Я клею і ремонтую літаки, коли хтось із курсантів їх посадить у стінку або в дерева. Я працюю. Але не шкодую ні про що.
Чому?
Бо були часи коли ворог чув в ефірі мій позивний і бачив у небі мої “птахи” – в АТО і після вторгнення. Зараз ворог не чує мого позивного і не бачить моїх бортів. Натомість, він чує позивні та бачить борти десятків моїх випускників. Пілотів, яких навчив я. Яких навчали мої колеги. Яких навчала Школа БПАК, де я служу зараз.
Це як новий рівень у комп’ютерній грі. Вчора ти літав, розвідував і корегував сам. Сьогодні літають, розвідують і корегують твої учні. Десятки твоїх учнів. Учні… Ті, кого ми навчили. Вони проходять. Вони йдуть на фронт. Вони ідуть перемагати.
Фото: 103-тя окрема бригада територіальної оборони Збройних Сил України
