Друге 1 вересня у лютому
Вже другий рік поспіль українські батьки ведуть своїх дітей до шкіл у реаліях повномасштабного вторгнення.
Хтось — за кордоном, у різних куточках світу. Хтось — в Україні. Багатьох ведуть бабусі й дідусі, бо мама чи тато — на війні, захищають незалежність.
Маємо памʼятати: і сьогоднішнім святом знань завдячуємо Збройним Силам України. Під їхнім захистом є надія і віра: у дітей, у студентів, у дорослих.
Величезна вдячність тим, хто робить реальним українське майбутнє. Щоб українські діти росли та навчалися під мирним небом України. Щоб наступне покоління не знало, що таке війна.
Низький уклін вчителям і викладачам, які, не зважаючи на варварські обстріли росіян, перебої зі світлом і звʼязком, продовжують працювати та навчати.
А новому поколінню хочу побажати знати українську мову, історію. Бо це — база, ґрунт, фундамент.
Вірте в ЗСУ та знайте, ми обовʼязково Переможемо!
Зграйка дітей в вишиванках із домашніми айстрами. Хлопчиськи в вишиванках на великах. На перехресті біля школи затор.
Завжди ненавиділа ці пафосні лінійки, зараз просто радієш, коли бачиш дітей біля школи. Й переживаєш за них.
Щиро сподіваюся, що відтепер навчальний рік починатиметься тільки з хвилини памʼяті за нашими загиблими.
Що пафос, вірші та довгі нудні промови не паскудитимуть дітям цей день. Забагато випробувань випало на їх дитинство. Вони не повинні навчатися в бомбосховищах, прокидатися від вибухів, підриватися на мінах і отримувати нагороди за своїх полеглих батьків.
Українські родини приймають сьогодні важкий вибір: безпека дитини і розлука або разом, але зі щоденними тривогами і обстрілами. Будь яке рішення – стрес для дитини, яка всім своїм маленьким серденьком хоче повернути час в минуле, до війни, коли був дім, друзі, мама і тато.
Тисячі дітей втратили дім і батьків. Сотні тисяч дітей батьки не зможуть повести сьогодні до школи, бо вони на фронті й вітатимуть лише телефоном.
Але ці школярі в вишиванках – дійсно перше покоління іншої України. Які ніколи не забудуть і не пробачать окупанту свого скривдженого дитинства і які точно знають, хто ворог.
Нехай всі діти будуть живі, здорові та зі своїми родинами. Вони – наш головний мотиватор боротися за Україну.
Завершується друге літо від початку повномасштабного вторгнення, а в мене враження, ніби досі на дворі лютий. Отой самий лютий 2022 року, який розділив життя на “до” і “після”. До – я щойно повернувся з Карпат, де вперше від 2013 року покатався на лижах. Після…
Рік тому у цей день за моїми плечима вже були Київщина, Харківщина та Бахмут. А сидів я тоді біля Вугледару. Рік тому я вже втратив два БПЛА і шукав змоги здобути нові. А тут – 1 вересня. День знань.
День коли батьки ведуть дітей до школи. Рік тому цей день був без перебільшення незабутній. Я не знаю, про що тоді на зборах розповідали батькам учительки, певно, про місткість шкільного бомбосховища. Не знаю, що було тоді. Не знаю і того, що зараз. Я в армії.
Та не про мене мова. Мова про них. Про тих, хто сьогодні йде до школи.
Я знаю, що класи добряче поменшали – чимало дітей разом із батьками все ще за кордоном. Це зрозуміло, в Україні небезпечно. Тут прилітає. Україну розстрілюють.
З іншого боку, я знаю, що порівняно з роком минулим дітей у класах стало добряче більше. Частково діти повернулися з евакуації. Частково місця за партами зайняли діти біженців.
Завтра я обов’язково побачу діток, що поспішатимуть до школи. І мені буде цікаво, що відбувається в їхніх маленьких голівоньках? Якими очима вони бачать все, що відбувається навколо?
Я цього не знаю. Чужа душа – потемки. Проте я знаю інше. Наші діти НІКОЛИ цього не забудуть. Вони назавжди запам’ятають евакуацію, прильоти, сидіння без світла. Вони не забудуть це відчуття, коли батько, мати, брат або сестра – на фронті. Коли бабуся плаче. Коли батько або дідусь стискає зуби щоразу, коли приходять новини про місцину, де зараз брат або сестра. Коли кожна новина, що когось привезли “на щиті”, – нечуване горе.
Не забудуть вони поховань, де з одного боку сльози, а з іншого – військові почесті та віддання шани. І тисячу разів повторене: “Герой!”.
Вони не забудуть. І навіть якщо їхні батьки невиправні ухилянти або ждуни, далеко не факт, що діти будуть такі самі. Кожна людина сама обирає шлях, яким іде.
Діти бачать все і, вже повірте, бачать вони часто такі деталі, яких дорослі просто не помічають. Діти все запам’ятовують. Діти точно не забудуть, ХТО прийшов у їхню країну на танках. Хто перетворив їхнє життя на філію пекла.
Мені фантізії бракує уявити, ЩО пам’ятатимуть діти, яких на моїх очах вивозили з Бахмуту? А ті, хто лишалися з батьками (може, й досі лишаються) у селах біля Вугледару? А евакуйовані з Маріуполя? А діти з сіл на Донбасі, де війна тривала не від 2022-го, а від 2014-го?
Я не знаю всього цього. Я знаю інше. Ці діти виросли вже в Незалежній Україні, і на їхніх очах країна платила за право існувати свою повну ціну. Діти цього не забудуть. Для багатьох із них не існуватиме питання “навіщо їм ця країна”? Вона їм буде потрібна просто тому, що Україна – їхня земля. І не треба буде більше ніяких пояснень. Бо жити вдома – нормально. А далі…
Я, боронь Боже, не бажаю нинішнім дітям носити берці і бушлат. Працювати солдатом мають професіонали, і зараз ніхто мене не переконає в протилежному. Проте.
Ці діти виростуть і доб’ються успіху. Вони стануть успішними бізнесменами. Вони стануть дипломатами. Вони будуть працювати на свою країну і служити своїй країні.
І коли хтось із них, вже будучи дорослим, вигризатиме у Москви черговий борг, коли трощитимуть банкрутствами російські підприємства, коли в принизливий спосіб вишибатимуть їхніх музикантів із міжнародних конкурсів, і коли безжально захоплюватимуть їхні ринки, я впевнений. Буде багато галасу: “За що?!”.
За те. За Бучу. За Маріуполь. За Охтирку. За Харків. За Україну. За Батьківщину цих дітей, яку ворог зараз нещадно розстрілює ракетами.
Ворог думає, що йому треба боятися нас, солдатів? Він жахливо помиляється. Насправді йому треба боятися їх. Українських дітей.
Бо вони виростуть. І вони нічого не забудуть.
А зараз діти мусять навчатися. Здобувати освіту. Якісну освіту. Аби перемагати.
З Днем знань.
Фото: UNICEF
