Бабське благополуччя
Вичитала у френда Дениса Караваєва шикарну рашківську драму. Пристрасті просто неймовірні за накалом.
«Ольга считает, что российские военные обязаны блюсти семейные ценности. Поэтому, узнав о неверности мужа, она написала в Администрацию президента.
– Письмо я в порыве написала, от отчаяния. Написала, что поддерживаю нашего президента и “СВО”. Что моего мужа отправили на эту “СВО”, а он ушел из семьи. Если офицер с легкостью бросил жену и детей, как он может защищать страну? Попросила вмешаться и проводить воспитательные беседы с офицерами о том, что они ушли родину защищать, а не Содом и Гоморру устраивать. Раньше были партии, и человек не мог просто так вести себя безобразно. Сейчас это почему-то не наказуемо. Начальство, командиры молчат и ничего не делают.
Ольга получила официальный ответ из управления по работе с обращениями граждан и организаций. В письме говорится, что ее обращение “направлено в Министерство обороны Российской Федерации с просьбой проинформировать Вас о результатах рассмотрения” (фотокопия письма находиться в распоряжении редакции).
– Он же военный у меня, офицер. А офицер – это ведь что-то надежное, защитник родины. Как он может предать? – Ольга говорит, что разочаровалась не только в муже, но и в российской армии в целом. – Мы гуманитарку в школе собирали, письма на фронт писали. Оказалось, это никому не нужно. Больше ни одну копейку не отправлю на “СВО”. Гуманитарку им никогда в жизни не буду собирать. Конечно, не все одинаковые, но таких, как Антон, много. Я разочаровалась в военнослужащих и больше не вижу в них героев. Ну не может офицер так подло себя вести. Как их после этого награждать-то? Мне сейчас даже противно смотреть телевизор. Уже ни в “СВО”, ни во что не верю. Вот настолько [офицеры] обесценили своим поведением значимость “СВО”».
Ржачно, правда? Такий первісний наїв. Але за цією кумедною історією стоїть значно ширший соціальний контекст.
Розумієте, попередні років зо 10, а може, й більше, рашківська кадрова армія добре фінансувалася. Крали, звісно, захмарно, але на зп офіцерам вистачало. Та не лише офіцерам. Різна спецура типу десантників теж нормально харчувалися. І в купі місць, від відносно помітних міст як псков чи кострома, до абсолютних усть-пердюйськів в далекій глушині, військові дуже високо котувалися на шлюбному ринку, тобто вважалися кращими чоловіками.
Оті баби, хто за військових повиходив, вважали, що вони абсолютно в шоколаді.
І цей стандарт бабського благополуччя поширився в принципі серед рашківських бабів. Вийди за воєнного – будеш як за кам’яною стіною. А з початком війни в них підскочили заробітки, та ще й ті гробові з’явилися. А також підскочила соціальна престижність. І це діє значно ширше, ніж безпосередньо дружини військовослужбовців. Це про соціально бажане, розумієте?
Звідси ота бабська підтримка війни, про яку багато й глибокодумно пишуть рашківські соціологи та соціопсихологи. Саме звідси, а не від міфічного патріотизму. Для них військові – просто гарний надійний варіант облаштування особистого благополуччя. І тривала війна “десь там” – спосіб збільшити кількісно носіїв цього благополуччя.
Відповідно й ця бабська підтримка війни буде зберігатися доти, доки за військовими зберігається статус соціально бажаного партнера. (Так, нам воно видається диким, в нас інфантильний соціальний паразитизм далеко не такий поширений).
