Імена-пам’ятники всієї епохи Криму

Ви в замку старого лорда.

Ходите по фамільному менору, дивитесь на старі фасади та парки. Морщитесь, коли бачите “новодел”, низаєте плечима – ну що робити, час бере своє.

Власники замка охоче показують вам галереї та старовині двері,
а то, зупинившись біля одної з них, “жутким голосом” охоче розповідають сімейну легенду.

І от раптом ви можете помітити, що в портрет – дедушка лорда в повний ріст – явно вставлена чужа картина в старовинну раму. Ну, вам розкажуть цікаву історію, чому і що.

Але якщо ви будете уважні, то помітите, що й інші портрети переставлені, підписи підроблені, ініціали на дверцятах перебиті, а самі брудні кутки, куди вас не пускають, бо “загубився ключ” або “там живе привид”, достатньо провести рукою по товстій сажі та пилюці, – відкриють незнайомі літери.

Ви знов уважно дивитесь на портрети. Дедушка лорда чомусь у будьонівці. У тетушкі лорда чомусь орден “слава труду” на аксельбанті.

Весь замок – це чиясь власність, але не тих, хто зве себе внуками лорда. Це якісь загарбники, що захопили замок і тепер пишуть його історію наново.

Чи було таке у вас? Неодмінно було.

Якщо ви хоч раз були в Криму, ви проїжджали мимо сел і селищ із заливісто-тургеневськими “сєвостьяновками”, “мартемьяновками”, “козьмодемьяновками” на титлах. Час від часу відверто миготять лаврентьєвко-берієвки та вячеславки-молотовки.

О, вам розкажуть, що жив був тут колись купєц сєвостьян, і були в нього три дитини – мартемьяна, козьма да дємьян. Або що колись тут була війна, під час звільнення села на гранаті підірвався лейтенант лаврентьєв, а там під танком загинув ефрейтор вячеславов.

Ви можете ніколи не звернути уваги на криво прибиті, по-“воровські” задрапировані портрети в чужих прихожих, спальнях і гостиних. Або зробити вигляд, що так і треба.

Бо повернути старі назви кримським селам, а також горам, річкам, “останівкам”, турприютам – це:

а) клопітно,
б) фсє і так прівиклі,
в) зачєм варашыть прошлає, чьто было то было,
г) нова назва благозвучнєє,
д) а почіму только татарскоє, развє грєков тут нє било? а тавров? чьто ето за нацыоналізм?

І так знайдеться до сотні причин чи приводів. З них відповім, “пожалуй”, на самий казуїстичний, самий нещирий, самий об’єктивістський.

Я добре знаю, що коли людина починає згадувати давніх греків і дрєвніх росів-русів, то вона кривить душею, але вона намагається здаватися “справедливою”.

Такі люди не питають себе, чому доля древнегречєскіх назв, яких, на їхню думку, тут має бути повно, ніколи не бентежила їх ДО того, як заходило питання про повернення “почему только татарскіх” назв. Вони це знають, знаємо і ми.

А ще ця теза, попри її вдавану прямоту і простоту, – брехлива.

Насправді до нас дійшло не більше десятка давньогрецьких назв полісів і ще стільки ж давньогрецьких селищ. А “почему только татарскіх” назв – понад чотири тисячі.

Як бачимо, це перша маніпуляція.

Ми можемо і, мабуть, навіть це зробимо, повернемо давньогрецькі назви Німфеєві, Тірітаці, Кайгадору та подібним відомим з джерел пунктам (от тільки це переважно пустирі – кримські татари не селилися на розорених селищах, на могилах, на руїнах, – на відмінну від “нових хозяев жизні”, що будували собі бані з могильних плит). Це будуть десятки назв проти тисяч не-давньо-грецьких.

Але це тільки верхівка айсберга.

Таврські, скіфські та ще, один Бог знає, чиї назви збереглися з сивої давнини в іменах тих населених пунктів, які незвичне до тюркських мов вухо – вухо людини, яка знає мало мов і не цікавиться ними, – звучать як “почіму только татарскіє”.

Тому що перейменовувати, вигадувати нові назви для добре відомих локацій було не в моді ні в кримських татар, ні в їхніх прямих предків – половецьких, печенізьких, давньобулгарських племен. Якщо назва була відома на момент приходу, її й залишали. Складну назву могли перекрутити, спростити, переосмислити – і не більше. В більшості й того не робили. Явно неперекладні з лексикону куманської, давньотюркської, сучасної кримської мов топоніми переважно так і залишалися.

Бували випадки, коли про назву руїн вже нема кого спитати: вони розорені “задовго до нас”. Вже ніхто з околиці не пам’ятає, як воно зветься. Тоді, що ж, мальовничі руїни Херсонеса могли отримати назву “Сари Керман” як опис того, що бачать. Або крепостца на невисокому пагорбі так і прозвалася “Керменчик”, бо нема скіфу звідки вийти та сповістити, що це, мовляв, “Неаполь Скіфський”.

І все ж всі ці випадки відносяться до – зверніть но увагу – саме руїн, які ніхто і не думає наново населяти.

Ніхто не тягав в спустілі доми свої портрети і речі, видаючи потім за свою споконвічну власність. Могильні пагорби не просто старанно обходили – їх шанували, наче могили власних предків. Побудувати котеджі чи палаци на чиїхось кістках і в голову не приходило (а після того, як Крим став “Русской Ривьерой”, навпаки стало загальним місцем).

Отже, саме кримські татари, а також інше населення Кримського Ханства, зберігали назви історичні, передавали їх із покоління до покоління.

Поки не прийшов Великий Хам, заніс ковёр із общяґі в чужий замок та не оголосив, буцімто його дідусі тут завжди були лордами, не розвішав портрети своїх бабушек в плавках “Я в Артєкє” як доказ того, що вони тут “іздавна” та “сызмальства”.

Ви питали про давньогрецькі назви? Саме вони і збереглися, але їх не чують, вважають їх “татарскімі”, бо вони їм так само незрозумілі, як і кримськотатарська мова.

Збереглися і потребують свого дослідження. І не лише давньогрецькі. Таврські. Скіфські. Ймовірно, навіть кімерійські. Ймовірно, навіть ще давніші. Сарматські. Готські. Римські. Візантійські. Вірменські. Італійські. Хозарські.

Далі йдуть вже явно “почіму тільки татарські” – печенізькі, половецькі, та тому, що це і є прямі та безпосередні предки кримських татар.

Але і це лише краєчок айсбергу. Ми повільно просуваємося вглиб.

Щойно ви могли здивуватися, як же так, зберігають таврські, грецькі назви, шанують могили “не своїх предків”. А може бути, якраз своїх.

Села, що носять промовисті назви Фоті-Сала (від грецького Фотій), Ай-Тодор (святий Федор), Ай-Петрі (святий Петро), – це сліди багатостолітньої історії кримців-християн. Частина з них, відома як уруми (самоназва, що означає “візантійці”) та румеї (те саме значення), була виселена Єкатєріною ІІ і Суворовим в 1778 році. Частина залишилась, але вдала з себе мусульман, щоби “російскіє спасателі” не “спаслі” їх в безводні пустелі поміж Азовом та Кубанню. Нащадки їх влились у кримськотатарській етнос і до депортації все ще явно зберігали ранішні, грецькі традиції. У свою чергу, це не були потомки аж давніх греків, як твердить наполовину пропаганда, наполовину фантазія гидів. Тобто серед них, звісно, могли траплятися такі роди, але як виключення.

“Урумська” віра – це візантійська. Якщо ти віриш у ту віру, ти – урум, тобто грек. Тобто візантієць. Візантійці були змішаним етносом (чи були, ще питання), і все що їх тримало разом – імперія та віра. Вірмени, сирійці, болгари, склавини, власне греки, германці, угри, тюрки і ще безліч націй та етносів, довгий перелік яких примушував би нас постійно гуглити, “це звідки і де”.

От що таке були візантійці.

Проте в одної їх частини, гадаю, більш наближеної до столиці чи до влади, в ходу була грецька мова. Не лише в літургії тобто, але і розмовна, сімейна. Нащадки цих звуться румеями. Нащадки інших – урумами, і вони говорили кримськотатарською з великим впливом грецької.

Строго кажучи, це етнолект і конфесіолект – діалект не регіонального, а етноконфесійного походження, на відміну від звичних нам діалектів, що їх можна для точності назвати “регіонолектом”.

Урумська мова почала формуватися не в часи Кримського Ханства, а раніше. Ймовірно, в кипчацький період, тобто в ХІ-ХІІІ століттях. Не можна сказати, чи то була мова кипчаків, які прийняли грецьку віру, чи мова греків, які довго жили серед кипчаків (половців). Гадательно, можна лише сказати, що і те, і те.

Кипчацька мова була поширена і серед вірмен. До самого ХVІІІ століття навіть такі вірменські діаспори, як у Львові, Чехії, Польщі, користувалися вірменокипчацькою мовою.

Що сталося у ХVІІІ столітті, чому припинився потік грамотности і книжковості з Криму, – спитайте в Суворова, який депортував християнські народи за наказом своєї імператриці.

Говорили на етнолекті, навіть на кількох етнолектах кримської мови, також два корінні народи Криму – кримчаки і караїми. Перші – це іудеї, що трималися всіх єврейських канонів. Чи були вони самі при тому євреями? Питання відкрите, але, скоріше, ні. Караїми – носії малознаної для загалу релігії, що поєднує тенгріанство, іудаїзм і деякі елементи християнства і мусульманства. Обидва народи без перебільшення дивом збереглися, і саме тому, що жили в Криму.

Вони дають лише слабке уявлення про те, якою багатою колись була картина народів нашого півострова. Як було багато племен різного походження, віри, одначе – переважно – всіх єднала кипчацька, згодом кримськотатарська мова (яку, я вважаю, цілком прийнято звати просто і легко “кримська мова”, в її історичному розвитку).

Для чого навів цей екскурс?

Повернусь до топонімів.

“А де караїмські, кримчацькі назви”, – чутно іноді як ще один аргумент проти “почему только татарские”. А вони там, де ви бачите тільки татарські назви. Аджи Ка’ал (Святий Кагал) – це від кримчаків. Раатли Кой (село спокою) – це від караїмів.

Таких назв більше, і це все села і селища, але караїми і кримчаки жили переважно в містах і примістях. І тому топоніміка Бахчисарая, Карасубазара (“Бєлогорська”), Євпаторії, Сімферополя колись рясніла караїмськими і кримчацькими іменами.

Але незвичному вуху, повторюю, все це здалося би “только татарскім”, тому що розрізняти топонім в рамках одної мови та різного етнолекту то не кожному навіть лінгвісту під силу, треба знати ІСТОРІЮ їх появи, а не гадати по словнику.

Отже, кримські історичні назви – це імена-пам’ятники всеї епохи Криму, від мінімум тавро-скіфо-кімерійського часу і аж до 1944 року. Серед тих назв є і новогрецькі (привезені сюди наче за злої іронії, на місце виселених щойно урумів та румеїв, вже при Єкатерині, з Архипелагу і Албанії),
і вірменські, і генуезькі (а також венеціянські, пізанські, міланські – в ті часи це були різні мови), і готські, і новонімецькі (колоністи ХІХ століття), і навіть естонські, чеські, новоболгарські – теж ХІХ ст. А також циганські (крымы – етнос, що остаточно був знищений в 1942 гітлером, а в 1944 сталіним – кримські цигани). І всі середньовічні, і всі античні.

Поновити їх – справа честі і гідності. Зберігати їхні замінники – це курити фіміам сталіним і брежнєвим, за яких відбувся цей масовий топонімічний вандалізм.

Дякую за увагу.

На фото: Флешмоб на день кримськотатарського прапора, присвячений необхідності повернення історичних назв кримським населеним пунктам. Ілюстраційне фото