Ми і війна. Причини та наслідки
Ми і війна. Причини і наслідки. Це такий собі ефект метелика, коли наші дії чи бездіяльність призводять до тих чи інших подій в часі і просторі.
Хто винен у війні? Безумовно, агресор. Але біда приходить не лише тоді, коли її хтось ініціює, але й тоді, коли жертва не може, не хоче, не вміє, не здатна бачити фатальну загрозу, коли жертва вдається до помилок. Ми не вміли бачити, не хотіли усвідомити, не бажали діяти на випередження. Ми були легковажні, наша ненависть була недостатня, або ж відсутня.
Чи коректно це називати «заслужили»? Не зовсім. Якщо учень усвідомлює, що невивчений урок призведе до поганої оцінки, але все одно не вчить урок, – він отримує заслужено погану оцінку. Знав наслідки, мав опцію їх уникнути, не доклав зусиль, – маєш заслужений мінус.
Чи знали наслідки широкі маси? Сповна – ні. Бо не усвідомлювали загроз. Чому? Бо не могли правильно оцінити реальність – хто коли цьому вчив? Ми постколоніальна нація, що існувала без держави сотні років з невеличкими паузами. Свідомість наших еліт і широких мас розстрілювалася, перекупалася, зваблювалася, витискалася назовні, залякувалася. Ми травмовані окупацією, котру досі не усі готові визнати.
Звідки напрацювати рефлекси захисту в національних масштабах?
Чи мали ми час вчити уроки, робити висновки, усвідомлювати причини-наслідки подій, рішень, явищ? Мали. Вдосталь. Тільки усвідомлення «потрібно вчитися» – ознака дорослішання, а ми були психологічно маленькими, в постімперській сплячці і під постійною колоніальною токсикацією – бажання дорослішати і розумнішати цілеспрямовано пригнічувалося.
Ми не розуміли, що втрачається час.
Неодноразово різні шановні люди говорили – ми підліткове суспільство, ми ще не дозріли до системних дорослих вчинків. Ми керувалися і керуємося у своєму виборі емоціями, а не холодним причиново-наслідковим зв’язком. Парадокс – ця емоційність допомагала піднімати не одну революцію, але вона ж призводила до того, що ми не могли правильно використати здобутки революцій.
Чи ми геть не мали поступу? Мали.
Чи були шанси провести 30+ років результативніше? Авжеж.
Чи слід вважати, що ми не використали багато можливостей і шансів? Звісно.
Тобто ми винні в наслідках?
Давайте ми будемо вживати слово «відповідальні за». Це по дорослому – ми відповідальні за наші успіхи і провали, за наслідки своїх дій і бездіяльності; МИ ВІДПОВІДАЛЬНІ ЗА СВІЙ ВИБІР, або небажання його робити; ми відповідальні за науку і досвід або їх відсутність.
Якщо ми ховаємося від відповідальності чи перекладаємо її на когось – «не наша провина» – це ознака нашої «підлітковості», суспільної незрілості. Якщо ми сперечаємося «заслужили» чи «не заслужили», щоб краще осмислити причиново-наслідкові зв’язки, – значить, дорослішаємо. Якщо сперечаємося, щоб знайти винного, – не дорослішаємо.
Нам боляче. Від тої болі можна ховатися, а можна визнати – впали, болить, кровить, – як станемо вправніші, то буде краще.
Ми не заслужили на війну, ми прирекли себе на неї. Але замість сваритися за слова, може, зізнатися – це наш досвід. Він такий, який є. Різний. Насправді, безцінний. Можна його ігнорувати, дорікати собі за “вчора”, а можна використати.
Може вже час? Це було б відповідально.
Дискусія, чи винні українці в тому, що напали росіяни, не має змісту. Вони нападали ще з 12 століття, коли Боголюбський розорив Київ.
А от чи винні в тому, що не були готові до цього нападу? Тут варто дещо згадати.
Після руйнування Січі від Петра І до Єкатерини, після Емського указу Олександра ІІ, після ленінського терору, сталінської колективізації, репресій і Голодомору, після всього цього купа українців називали росіян братами!
Рускій мір був на абсолютній більшості телеканалів, в фільмах, кліпах, 95 кварталі та інших гиги-шоу, в кафе на набережних і динаміках маршруток. Українці їздили в москву, як додому, і навіть після початку війни у 2014 вимагали залишити можливості для звʼязків з росією – від особистих до культурних. Дехто влаштовував публічні істерики через заборону СБУ на російського серіального актора-свата. Потім втома від війни, бо хтось на ній наживається.
Тут перераховувати і перераховувати. Навіть перед самим вторгненням, після десятків попереджень, купа народу не вірили – як же ж, брати же ж.
24 лютого для багатьох дійсно щось змінило. Але не для всіх. Рускій мір тотальної корумпованості і крадькуватості нікуди не дівся. І те, в чому нинішні звинувачували попередників, активно почали впроваджувати самі. Вчорашні апологети «рускіє братья!» сьогодні перевдягнулися в футболки I’m Ukrainian. Чи настали зміни на ментальному рівні? От тут головне питання.
Якщо ми викинемо рускій мір з усіх сфер життя, якщо зрозуміємо, що оборона від «братів» є пріоритетом, тоді Україна вже переможе. Перемога – вона і в думках, і в діях, і світогляді. Одночасно. Інакше нічого не зміниться.
До війни, яка триває скоро як тисячоліття, готовими треба бути завжди.
Без спрощень.
Ігри в аналогії – справа непевна. Однак… Якщо людину зґвалтували, то винен ґвалтівник, незалежно від глибини вирізу на грудях чи довжини спідниці жертви. Якщо людина переходить вулицю на червоний сигнал світлофору, то чи винен водій авто, яке її збиває?
Уся проблема в понятті “вина”. Вона відбруньковується з купи придуманих нами химерних абстракцій – справедливість, рівність, чесність…
Тут історія, як із правилами техніки безпеки чи правилами дорожнього руху. Це формальна процедура, яка, з одного боку, застерігає від ймовірної небезпеки, а з іншого, формалізує призначення винних. Оці дві опції потрібно розділяти. Якщо іде дощ, а я не хочу намокнути, то я беру парасольку. Чи винен дощ, що намочив мене без парасольки? Чи винен я, тому що проігнорував загрозу? Ваша відповідь буде залежати від вибору однієї функцій із “правил безпеки”. Якщо функція “застереження”, то винен я. Але ж мене намочив дощ, а не я сам себе.
Дилема наближається до розв’язання, коли ми застосовуємо правило емерджентності. Піднімемося з рівня особистості до рівня держави чи політичної спільноти. Правила техніки безпеки і правила дорожнього руху – це не продукт індивідуального досвіду. Це – соціальний продукт. Люди об’єднуються в держави чи інші політичні спільноти, в тому числі для того, щоб убезпечити себе такими правилами від імовірних загроз. Це юридична відповідальність обранців, якщо вони проігнорували зовнішню загрозу, і це політична відповідальність громадян, які їх обирають.
Коли людина пішла на червоний сигнал, вона не обов’язково постраждає. Також її можуть збити і на зелений сигнал світлофора. Різниця в імовірності. Щоб убезпечити себе в такій ситуації, громадяни обирають відповідальних людей, які розробляють правила і роблять так, щоб усі їх дотримувалися. Отже, з одного боку, відповідальність (формалізована) за ДТП лежить на порушнику правил, а з іншого боку, на ланцюгу: виборець – обранець (обрали не тих, ті розробили не те або/і не створили умов для виконання).
А тепер повернімося в нашу далеку історію. Конотопська битва 1659. Після неї можна було на десятиліття закрити московське питання. Однак Івану Сірку захотілося грабувати своїх союзників у Криму більше, ніж добивати московитів. І більшість козаків його підтримали. Відповідальні козаки за наслідки чи ні? Скільки разів таке повторювалося на початку ХХ століття? В протиборстві між різними гілками ОУН-УПА?..
Природі реальності до дистального кінця травної системи, кого ми призначимо винним. Якщо народ буде обирати, біс зна, кого і лишатиметься прихильним до своїх споконвічних ворогів, поки його обранці будуть більше зосередженні на можливостях красти, ніж на обов’язках захистити цей народ, то незалежно від вини він постраждає. Армія організовується не лише для того, щоб дати здачі, коли напав зовнішній ворог, а й для того, щоб тримати ворогів подалі. Німецький план захоплення Швейцарії (операція Танненбаум) і німецький план висадки на британських островах (операція Морський лев) були відкинуті, коли ці країни готові були дати опір і продемонстрували це.
Ми майже нічого не робили для захисту від московської агресії протягом більшості періоду часу нашої новітньої історії. Були лише фрагменти.
Пам’ятаєте російські претензії на Тузлу? При усіх мінусах Кучми він замість “сойдемся посредине” почав розгортати війська на Керченському півострові. І будівництво дороги до Тузли зупинилося.
Пам’ятаєте румунські претензії до Зміїного? Розгортання військ на Зміїному та вздовж Дунаю, розвернули назад румунську дунайську флотилію, яка рухалась захопити острів.
Пам’ятаєте російські маневри восени 2018? Достатньо було розгортання військ і мобілізації резерву першої черги. Цитую Президента:
“Важливим елементом адекватної відповіді на дії агресора є нарощування угруповань військ відповідно до затвердженого мною Стратегічного замислу застосування сил оборони держави. У рамках цього процесу бойові частини і підрозділи Збройних сил України передислокуються на найбільш небезпечні напрямки по всій лінії нашого кордону, щоб посилити оборонні можливості і бути готовими зупинити агресора, не втрачаючи ні секунди”.
А пам’ятаєте осінь 2021-зиму 2022? Цитую президента:
“Сьогодні ми не бачимо більшої ескалації, ніж вона була раніше. Так, збільшилась кількість військових, але я про це говорив ще на початку 2021 року, коли говорилося про військові навчання Російської Федерації, тоді було велике збільшення”.
Якщо я доживу до “великого перемир’я”, то напишу, як ми “готувалися” до очевидної агресії. Напишу лиш те, що бачив власними очима. Така “підготовка” була запрошенням до нападу…
У цьому фейсбучному фестивалі прутнеметрії, переможуть ті, у кого більше авторитету, а не більше правди. Але це не захистить нас від наступного удару граблями по лобі.
Останнім часом почастішали заяви міжнародних друзів України, що ми як країна недостатньо вдячні за ту допомогу, що нам надається.
Попри наше природне бажання отримати від світу жорсткіший тиск на РФ і більше сучасної зброї для ЗСУ, наше несприйняття мʼякості світу на звірства РФ, варто серйозно поставитися до цих сигналів.
Така риторика, безумовно, не означає, що світ перестане допомагати Україні. Ні. Але ситуація змінюється, і тепер від України очікують більше внутрішніх реформ, справжньої боротьби з корупцією, демократичного розвитку і коректності до партнерів.
Як би нам цього не хотілося, але світ не обертається тільки навколо України. В Польщі, США, Європарламенті скоро вибори. Й очевидно, питання війни в Україні буде одним із ключових у дискурсі цих кампаній. Українській владі варто це враховувати, в тому числі в заявах.
Ми не маємо права допустити втому від України. В цьому зацікавлена РФ, яка не втомлюється запускати маніпуляції, що, мовляв, в європейських країнах через Україну зростають ціни і інфляція. А коли на цьому тлі ще й представники української влади хамлять партнерам, це точно не сприяє нашій підтримці.
Тому зараз час виваженої та фахової дипломатії. В тому числі і міжпарламентської .
Колаж: : Факти ICTV
