Як кується перемога
Завершився день занять…
До кіл в очах я вже звик. До стану, коли кортить впасти і заснути, я звик так само. А падати не можна, ще до біса роботи. Мені вже навіть скаржитися незручно. Парадокс! За моїми плечима Бахмут і Вугледар, але НІДЕ я не виснажувався так, як у тилу. У тилу на посаді інструктора навчальної частини. Інструктора з навчання пілотів БПЛА.
Про цілковито нову підготовку я дізнався за день до початку прийому курсантів. Як і про те, що мене ставлять ведучим інструктором (солдата на посаду старшого сержанта – а кого? Більше нема кого). Рівно на день змотався до виробників – здобути максимально можливу консультацію. Благо, з цим апаратом раніше я мав справу.
“Птахи” привезли новенькі – нельотані. За першого ж ознайомлення з’ясувалося, що птахи не того зразка, який постачається зараз. Привезли давненько. Треба перепрошивати. Перепрошивати – треба везти до виробників. А везти часу нема. Тому обговорили з виробниками, як зробити, аби навчання максимально дотягнути до реальності, – і заспокоїлися.
Пішло навчання. День лекцій – сам. Наступний день – практика. Поле, палюче сонце, і я весь час на ногах, розповідаю кожному курсанту, як треба, – теж сам. Наступного дня – так само. Вечорами – переписки з виробниками та їхніми інструкторами. Спав, як доведеться.
А зранку – на службу. А тут ще й чергування по частині – добове. Не відкрутишся – треба.
Напарника дали, коли я почав похмуро питати, чи відкидаю я ще тінь? Напарник цього типу “птахів” не знає, тому доводиться вчити і його також.
І так! Я ж не сказав, що ця підготовка прийшла після двох місяців інших підготовок в режимі нон-стоп!
Результати складаються. Я бачу успіхи. А тим часом щоранку я сам для себе перетворився на канал “Прямий” – розповідаю сам собі, що йде війна, що важко всім, і що ми повинні вистояти і перемогти. Прикиньте? Під Бахмутом у Чорних запорожцях я обходився без такого самонавіювання. А тут знадобилося. Бо інакше відчуваю, що від’їжджаю дахом.
Ви думаєте, я скаржуся? Та нічого подібного. Це я вам описую реалії. І навіть не свої – моїх колег. Бо поруч зі мною так само вкалує підготовка на (не можу написати). І так само підготовка на (не можу написати). Ми так вкалуємо всі. Вся школа безпілотних літальних комплексів. Вся, від водія до начальника школи. Ми, бляха, куємо перемогу.
Я звик уже до такого. Ви не знали, як кується перемога? Та от так. І тільки так. Іншого варіанту нема.
Бо фронт потребує. Бо людей не вистачає. Бо в нашій роботі потрібні не полум’яні патріоти – потрібні фахівці. А з фахівцями – напряг. Фахівцем бути невигідно, вигідно або в окопі з автоматом, або плакатися про “операцію бусик” та про “розумний рекрутинг”. Фахівців, власне, ми навчаємо. Прямо зараз. Я взагалі з АрміїСОС почав. Ще тоді, в часи АТО.
Все от так. І знаєте, що я хочу сказати?
Не жалійте нас. Не принижуйте жалістю. Ми самі це обрали. Ми самі так захотіли. Ми самі вийшли на цей шлях. І ми пройдемо його до кінця.
Ми куємо перемогу – і ми неймовірно її хочемо. Нас не треба жаліти. З нами можна лише вставати пліч-о-пліч. Не важливо – як воїн, як волонтер, як просто добровільний помічник. Байдуже. Важить – аби з нами.
Ми надто втомилися, аби прохати і переконувати. Ми просто робимо роботу. Бо так треба. Бо не можна інакше. А ви дивіться самі.
Я не знаю чим це завершиться. Я знаю лише те, що зранку я знову встану на службу. І піду робити справу. Піду кувати перемогу. І знову, і знову.
Аби коли все завершиться, і можна буде поїхати додому, десь на руїнах русскава міра я великими літерами виведу:
АРМІЯ МОВА ВІРА УКРАЇНА
