Вісті з фронтів. 31.03.2023
Сьогодні Сіверський “виступ”… Зокрема розглянемо більш детально північний фланг (Лиманський напрямок), а також частково торкнемось ситуації на південному фланзі, який ми вже розглядали вчора.
Спочатку трохи про сили та засоби, які на цьому напрямку має у своєму розпорядженні противник:
Майже весь, так званий Білогорівський (або, як його ще називають, Сіверсько – Білогорівський) виступ (плацдарм) знаходиться у смузі відповідальності оперативного угрупування військ (УВ) противника “Центр”.
Саме війська цього УВ оперують у Рубежанському закруті річки Сіверський Донець по його обох берегах, і саме вони на сьогоднішній день вже третій місяць поспіль здійснюють, по суті, безуспішні спроби відтіснити передові підрозділи СОУ (зокрема, ЗСУ) с позицій в районі південно-західніше м. Кремінна та західніше м. Лисичанськ.
На цьому напрямку командування військ противника зосередило та розгорнуло УВ, яке нараховує:
– особового складу – до 63 609 в\сл,
– танків – до 279 одиниць,
– ББМ (включаючи бронеавтомобілі) – до 1082 одиниць,
– артилерійських систем (калібром 100-мм й вище) – до 518 одиниць,
– реактивних систем залпового вогню (РСЗВ) – 174 одиниці,
– оперативно-тактичних\тактичних ракетних комплексів (ОТРК\ТРК) – до 14 ПУ (пускових установок).
Усе це угрупування військ зведено у наступні організаційно-штатні формування:
– мотострілецьких бригад\військових баз (мсбр\ВБ) – 9,
– мотострілецьких\танкових та десантно-штурмових полків (мсп\тп\дшп) – 20,
– мсп територіальних військ (мсп ТрВ) – 7,
– окремих танкових\танкових батальйонів (отб\тб) – 1,
– окремих мотострілецьких батальйонів (омсб) ТрВ – 1,
– зведених тактичних загонів “добровольців” (до батальйону кожний) системи БАРС – 4.
В резерві 1-ї черги на цьому напрямку командування УВ противника “Центр” має ще:
– 1 тб,
– 1 омсб,
– 1 стрілецький полк мобілізаційного резерву (сп МР).
Перше питання, яке виникає у будь-якого стороннього спостерігача, який відслідковує події, що відбуваються у цьому районі, – а навіщо російське командування нагнало сюди чималу кількість військ, набивши ними порівняно невелику за площею територію, ніби оселедцями банку?
І відповідь на нього – проста й зрозуміла, складається вона з двох показників. А саме, на даний момент відстань від передових позицій ЗСУ:
– до околиці м. Лисичанськ складає 6.36 км,
– а до околиці м. Кремінна й того меньше – 5.33 км.
Тобто, теоретично, для того, щоб нашим передовим підрозділам вступити на вулиці Кремінної, треба просто східніше Діброви, образно кажучи, “вийти з Кремінських лісів”, а щоб досягнути західної околиці Лисичанську (й таким чином формально “повернутися у Лисичанськ”), достатньо взяти Золотарівку й проїхати до міста по дорозі Т-1302 пару кілометрів, куди там твоїм “вагнерам” у Бахмуті.
Зрозуміло, що всі ці “розрахунки” в реальності й на практиці носять виключно формальний характер, і про це простіше сказати, ніж зробити. Але як би там не було, однак цей факт вже декілька місяців відчутно нервує російське командування й навіть іноді викликає у нього приступи ідіосинкразії.
Після захоплення Соледару й виходу російських військ на рубіж Краснополівка – Білогорівка (нижня), північніше Бахмуту, воно нарешті побачило цілком реальну можливість позбутися в кінці кінців цієї занози й “оставшегося рудимента прошлогоднего осеннего наступления укропов”.
Як завжди, було вирішено виконати це завдання найрішучішим чином – “смелым и решительным наступлением по сходящимся направлениям, окружить и уничтожить противостоящую группировку противника”. А саме:
– Атакувати українські війська по загальній дирекції Кремінна – Лиман (і якщо навіть не вдасться вийти на сам Лиман, то принаймні виповзти на Ямпіль, що також відповідало поставленим цілям).
– Одночасно спробувавши пробитися з півдня на північ по напрямку Роздолівка – Сіверськ по обох боках дороги Т-0513.
Сенс цього “решительного и смелого замысла” був у тому, що таким чином уся тактична група ЗСУ, яка обороняється зараз у Сіверсько-Білогорівському виступі по суті потрапляла би в оточення (її північна частина опинялася притиснутою до Сіверського Донця між Ямполем та Білогорівкою, а більша, південна, у випадку з’єднання обох наступаючих російських угруповань десь на ділянці між Закітним та Дронівкою опинилась би майже в повному оточені).
На папері та на картах це виглядало ну-у дуже “красивА” й звабливо. Просто “класіка жанру”. Але у жорсткій реальності все виявилося, м’яко кажучи, не зовсім таким, яким здавалося на перший погляд.
Противник протягом 2-х повних місяців, не дивлячись на регулярні атаки як північніше Сіверського Донця (по напрямку на Лиман), так і на ділянці між Білогорівкою та Роздолівкою, так і не спромігся досягнути чогось вагомого. Він не то що до Ямполя (вже не кажучи про Лиман) не дійшов, він навіть не зміг захопити жодного села “по свій бік” річечки Чорний Жеребец (тобто виконати найближчу задачу на цьому напрямку). Зарічне, Торське, Ямполівка, Терни, Невське… усі залишаються під контролем ЗСУ.
Південніше Сіверського Донця ЗСУ продовжують утримувати Білогорівку, Верхньокам’янське, частково Спірне, Веселе, Роздолівку та Васюківку.
Тобто майже “де стартанули, там й фінішували”. І чому так сталося? Причин багато, але концептуальним, на мій особистий і дуже суб’єктивний погляд, з них зокрема є:
По-перше, у ЗСУ на відповідних командних та штабних посадах служать не тупіші за російських “пАлкоФодцев” люди. Вони також цілком здатні “читати” карту з нанесеною на неї “обстановкою” і робити з “прочитаного” певні висновки. Розрахунок на те, що “хАхлЫ тупИе” й не зможуть зрозуміти широту та розмах польоту оперативної думки “ХениальныХ пАлкоФодцев” з арбатського військового округу, очевидно є досить порочним.
По-друге, РЕАЛЬНІ, а не уявні методи планування, організації та ведення бойових дій російским командуванням, скажімо так, у даному випадку дещо відрізнялися від “мінімально необхідних” для такої операції, норм та стандартів. Причому явно не у кращий бік. В першу чергу, це стосувалося питання налагодження взаємодії та узгодженості між обома ударними тактичними групами військ противника (умовно кажучи, північною та південною), а також питання врахування ряду факторів, які безпосередньо впливали на хід, зміст і терміни проведення цих наступальних дій (наприклад, необхідність нормувати розхід боєприпасів або загальне падіння рівня бойових спроможностей цілого ряду визначених для участі в операції частин і підрозділів). Російське командування банально не врахувало їх або просто про них забуло, плануючи свої дії.
Трете, очевидно, що “Бахмутська епопея” також напряму вплинула на хід і зміст реальної спроби реалізувати цей “крАсІвий” план, особливо у контексті дій південної групи. І судячи зі всього, цей фактор був явно або не врахований російським командуванням “изначально”, або свідомо не брався ним до уваги у розрахунку на “швидке його вирішення” (силами пана Прігожина), так би мовити, “по ходу дела”. Про це свідчить невірний розрахунок сил та засобів, які воно залучило до спроби “вирішити питання Сіверського виступу”, одночасно не завершивши бої за Бахмут і очевидна недостатність цих сил на Лиманському й, власне, Білогорівському напрямках, причому у самий “відповідальний” момент. Якби було інакше, то “вагнер” штурмував би наприкінці зими не Бахмут, а вже вкладав би тушками своїх зеків околиці Ямполя та Лиману, а російське командування не застосовувало би на цих напрямках “у пожежному режимі” резерви своїх повітряно-десантних військ, спалюючи їх к херам якраз напередодні “великого контрнаступу ЗСУ” (достеменно не знаючи, коли, де й якими силами він відбудеться).
Ну й четверте, останнє. Очевидна методологічно-фундаментальна помилка російського командування полягає у впертому його бажанні при будь-якій більш-менш ліпшій нагоді наступати зразу й скрізь. Пройшов рік війни, а вони так і не навчились (й судячи зі всього, так й не навчаться) виділяти головне й концентруватися на ньому, не тільки у стратегічному сенсі та навіть на оперативному рівні. Російське командування у справі планування своїх дій дуже часто нагадує капризну дитину, яка хоча “усе й одразу” навіть тоді, коли в неї вже не вистачає сил кричати, ревіти чи дригати ногами.
Тепер щодо поточної ситуації на цьому напрямку…
Протягом минулого тижня противник продовжував свої спроби “діяти за планом”, зокрема йому навіть південніше с. Діброва вдалося силами 234-го дшп 76-ї десантно-штурмової дивізії (дшд) відтіснити один з передових підрозділів ЗСУ з одного взводного опорного пункту (ВОП-у) та з однієї вогневої позиції. На цьому успіхи й закінчились, решта спроб закінчились для противника безрезультатно, зокрема:
– по напрямку відм. 84.6 – відм. 79.8;
– по напрямку с. Шипилівка – відм. 79.8
(в обох випадках діяли підрозділи 124-ї омсбр 2-го АК);
– с. Шипилівка – с. Білогорівка;
– відм. 163.2 – с. Білогорівка
(в обох випадках атакували підрозділи 127-ї омсбр 2-го АК);
– с. Білогорівка (нижня) – с. Веселе ( намагався наступати 291-й осб 2-го АК).
Протягом останніх діб командування військ противника на цьому напрямку явно готується до “продовження банкету” (тобто до проведення атакуючих\штурмових дій) і провадить певне перегрупування сил та засобів, одночасно покращуючи тут свої рокадні комунікації задля набуття спроможності більш оперативно та швидко маневрувати на цьому напрямку своїми силами та засобами.
В районі с. Красноріченське та с. Новодружеськ противник навів понтонно-мостові переправи (ПМП) через р. Красна та р. Сіверський Донець, а також підсилив підрозділи 144-ї мсд 20-ї ЗВА, які оперують на ділянці між Торським та Ямполівкою принаймні двома додатковими штурмовими підрозділами (до мср кожний) зі складу 30-ї мсбр 2-ї ЗВА.
Фіксується також на напрямку Шипилівка – Білогорівка наявність підрозділу противника, якій має на озброєнні баражуючи боєприпаси типу “Ланцет-1” та “Ланцет-3”.
