Три виміри війни
Ми дивимося на нашу війну однобоко. Це нормально. Коли людина відчуває себе в критичній ситуації, то вона звужує своє поле сприйняття світу. На полі бою все, що ти намагаєшся зробити – вижити до кінця виконання завдання. Ти не думаєш про щось більше за свій сектор відповідальності. Інакше не можна. Інакше смерть. Є «збоченці», які в розпалі бою дозволяють собі окремі екзистенційні думки, але вони довго не живуть. Саме тому більшість поранень і смертей відбувається в першому бою. Саме тому новобранець, ненавчений повній концентрації, тримається в Бахмуті в середньому 4 години.
Однак, для більшості українців почуття критичності надумане. Адже мова йде не про реальну загрозу, яка виключає усі мисленнєві процеси вище кількох найбільш пропрацьованих рефлексів. Мова йде про наше відчуття кризи. Воно може бути реальним, надуманим і навіяним. Реальне відчуття кризи буває десь «на нулі» або під обстрілами. За межами цього можна і потрібно думати ширше. Тому, чим менш широко та всесторонньо ми бачимо оточуючий світ, тим більше людей пройде через «нуль» і тим менше вийде з нього. Якщо ж копнути в нашу війну глибше, то ми бачитимемо не один, а одразу три її виміри. На жаль, два з них обговорюються дуже рідко, а один взагалі ніколи.
У першому вимірі наша війна – це битва проти геноциду. Україна – це єдине місце на планеті, де ми можемо бути повністю українцями. Ти можеш жити в канадській Альберті чи в українському селі Чикаго, однак там ти будеш лише частиною етнічної меншини. Твої діти будуть відчувати себе наполовину американцями, внуки американцями українського походження, а правнуки просто американцями.
Особливість наших ворогів у тому, що вони є не нацією, а ордою. Це не мокшани і не мордва, меря чи мещера, які покорили сусідні народи і згодом поглинули їх. Це суміш об’єднана оркською ідеєю руйнування, а не походженням, мовою, релігією чи іншими ознаками типових етносів.
Юрій Гюрги Долгорукий, син Володимира Мономаха та половчанки, об’єднав місцеві племена не як колонізований Київською Руссю народ чи як націю. Він об’єднав їх на основі ненависті до успіху та процвітання своїх південно-західних сусідів. Він тричі захоплював і розграбовував ущент Київ. Кияни отруїли першого московського князька та повстали проти загарбників, однак принципи ненависті, геноциду та прагнення грабунку служать їхньою об’єднавчою ідеєю протягом 866 років. Усе, що хочуть росіяни, – знищити усіх несхожих, довести усе до крайньої деградації, щоб свідомість покорених звузилася до їхнього перетворення на нових росіян. Таких росіян, як ті, що в 1149 році грабували, вбивали та ґвалтували на вулицях Києва.
Окупація, деградація і трансформація – ось головний принцип російської імперії. Тож надіятися на те, що Росія запалає численними визвольними рухами, не варто. Там не залишилося майже нікого, хто б становив локальну етнічну більшість. Те, як, починаючи із другої світової війни, винищуються малі народи, вбиває усіляку надію на національне відновлення їхніх автономій. Ще в битві під Москвою було вбито більшість бурятських та тувинських чоловіків (пам’ятаєте міфічні сибірські дивізії?). Ще десять років тому навіть в їхніх селах було більше ¾ росіян. Після повномасштабного вторгнення там навряд чи залишиться більше 3-5% чоловіків автохтонів репродуктивного віку. Малі народи Росії зникли – залишилися лише орки.
Те саме росіяни хочуть зробити з нами. Чоловіки будуть знищені – когось розстріляють чи закатують, когось як м’ясо кинуть у бій на вірну загибель. Жінки здебільшого будуть депортовані в російську глушину, а діти відправлені «на перековку». Кожен, хто не зможе трансформуватися, буде знищений. І це я вам не сюжет із кіберлюдьми із «Доктора Хто» переказую. Це наша об’єктивна реальність. У цьому вимірі ми б’ємося – хтось за право жити, а хтось за право бути самим собою. Собою у всіх вимірах від політичного до історичного.
До речі, в Росії відбувалися три офіційні великі фальсифікації історії, а одна триває досі: при німкені Катерині ІІ у 18 столітті, при Олександрі ІІ в 19 столітті (починалося з розпорядження, підписаного в німецькому місті Бад Емс), при Сталіні на основі його «Краткого курса истории…» та зараз під керівництвом Патрушева. Сфальшована історія і «великий язык» – основа для перетворення людини на росіянина. В цьому вимірі у нас немає іншого вибору, крім як боротися з надією на перемогу чи загинути, як скотина.
Другим виміром війни є те, що це світова війна. Вона на відміну від попередніх ведеться не за колоніальні інтереси – політичні чи економічні. Це війна світоглядів. Подібна війна відбувалася аж із 1206 року до нашої ери. Коли цивілізований світ бронзової доби впав під ударами «народів моря», тоді темрява поглинула цивілізацію на століття. Усі досягнення цивілізацій бронзового віку, включаючи більшість писемних систем, було втрачено.
Теперішня війна – це війна прогресивних демократій проти дегенеративних автократій. На жаль, три десятиліття пацифікації західного цивілізованого світу та заміни ідеології на популізм, зробили його нездатним до боротьби. Якби не українська активна меншість, яка кров’ю і кишками, розбризканими по лісах і полях, не зупинила орду… Якби не країни Балтії, які зрозуміли, що наступними будуть вони… Якби не «дорослі» політики Британії та США, які вміють мислити за межами двох виборчих термінів… Якби не оці три фактори, то світ скотився б у нові «темні віки». Якби ми упали, ніхто не зумів би зупинити автократії. 4 стаття спрацювала б. А знаєте, що там написано? «Сторони консультуватимуться між собою щоразу, коли, на думку якоїсь із них, виникне загроза територіальній цілісності, політичній незалежності або безпеці будь-якої із сторін». Російські танки заходили б в Берлін, а консультації тривали б.
До речі, 5 стаття не зобов’язує оголошувати війну агресору проти однієї з країн НАТО. Вона лише означає, що напали на усіх, а як реагувати на цей напад, кожен вирішує сам. Так само і сам вирішує, як допомагати жертві агресії. Тому Естонія чинить абсолютно логічно, передаючи до останнього екземпляру деякі види власного озброєння. Вона розуміє що її артилерія не врятує її від агресора, а в Україні її гармати захищають краще, ніж Північноатлантичний договір. Це наша тупа звичка захоплюватися речами, які не випробувані у справі. Непереможності швейцарської армії, яка ніколи не воювала, Північноатлантичному договору, який ніколи не застосовувався, чи надійності швейцарської зброї, яку не можна використовувати у війні через нейтральний статус виробника.
Те, що з одного боку збираються автократії, а із іншого демократії, чудово ілюструє примирення Саудівської Аравії з Іраном. Вона була прозахідною автократією, і, коли постав вибір на чий бік стати, вона природно обрала сторону релігійної тиранії.
Чому внаслідок перемоги автократії цивілізація опуститься в століття «темних віків»? Тому, що автократії – це дегенеративні системи управління, які не сприяють цивілізаційному прогресу. Вони лише крадуть і пристосовують для своїх потреб результати чужих пошуків. Це робив Радянський Союз, це робить Китай. Коли не буде, у кого передирати технології, тоді й почнеться занепад. Автократам не потрібен прогрес сам по собі. Лише для поширення своєї влади. Отримавши абсолютну владу, вони починають деградувати.
Арабська імперія служить чудовою ілюстрацією. Обганяючи науково і технологічно Західну Європу на пів тисячоліття, вона, досягнувши свого максимуму, деградувала на ніщо. Після 13 століття арабський світ не дав цивілізації практично нічого цінного. Тож наша війна – це спроба зупинити темні століття в історії людства.
Виходячи зі впливу автократій на прогрес, ми потрапляємо в третій вимір війни. Те, що ми з вами мислимо та існуємо на поверхні нашої планети, – це неймовірний збіг обставин. На мільйони світлових років таких, як ми щасливців, більш за все, немає. За моїми дуже попередніми розрахунками, цивілізація нашого рівня зустрічається десь 1 на 13 галактик. Решту спроб породити біоту та розум поглинуло Велике Мовчання. Космос шалено ворожий до життя. Так, воно робить численні спроби зародитися на багатьох планетах та їхніх супутниках. Однак, шанси уникнути смертельних космічних стерилізацій неймовірно малі. Нам тупо пощастило, хоча ми багато разів ходили по краю.
П’ять разів усе життя стояло на межі зникнення під час Великих вимирань. Від 13 до 17 видів людей зникли під час дещо менших катастроф. І багато з них не були надто дурніші за нас. Та й ми самі ледь не доєдналися до них під час виверження вулкану Тоба. Тоді на всю планету залишилося біля 2 000 людей. Ми не знаємо, коли наша планета або космос нашле на нас нову погибель. Може, це буде через тисячу років, а може, через десять. Без науково-технічного прогресу ми не зможемо протистояти цим катастрофам. Якщо катастрофа прийде у «темні часи», то більшість навіть не здогадається, від чого загинула.
У нас немає часу знову обнуляти досягнення науки і техніки та знову починати усе спочатку чи надіятися, що це зробить хтось інший. Вічно не щаститиме. Тому наша війна – це битва за виживання усього живого в скупченні Діви. Якщо ми програємо, то життя усіх народжених до нас, усіх, хто боровся, шукав, творив і надіявся, не мало жодного сенсу.
Ілюстрація: Олег Шупляк
