«Вполювали! Тепер чини!»

Всім зрозумілою є улюблена фраза дяді Льоши з бронетанкового заводу Державного концерну “Укроборонпром”.

Дядя Льоша це каже кожен раз, коли до нього притаскують наступну російську трофейку і гордо говорять: “От! Вполювали! Тепер чини!”.

“Ох ти ж бляха-муха, йобаний пиздець!”, – говорить дядя Льоша всім зрозумілу фразу та лізе чорними пальцями у коробку передач Тигра. Дядя Льоша веселий та ніколи не униває. Дядє Льоше вже всьо похуй, йому шістдесят шість, він познав жізнь.

Його єбашили артой на заводі, він місяць жив у бомбосховищі, розбирав завали цехів у пошуках запчастин на танки та волав через забор на ТрО, що поставила під забором заводу батарею Д-30. ТрО вибачалась, але навалювала.

Дядю Льошу хєр удівіш, він курить крєпкі і приглажує залишки буйної шевелюри. Дядя Льоша – легенда, але він хєр клав на ранги та звання, бо лазить у російському БТР-82 і матюкається, бо тре щоб бетер їхав, а він, падла така, не їде. Але поїде.

І все, насправді все, що ворог привозить на нашу землю, всі оці потужні гусеничні та колісні машини, оці Сонцепьокі, Стріли-10 чи танки – вони усі рано чи пізно опиняться у дяді Льоши. І оці ваші Т-55 – теж.

Бо припхаються потужні воєнні, зіскочуть з броні Т-55 і скажуть: “Осьо. Вполювали. Чини”. І він харкне, пощуриться на нове весняне сонце, пошорхає по залишкам буйної шевелюри та полізе. Бо треба – то треба, шо тут скажеш.

Ми не тільки утилізуємо ворожу техніку. Ми її приймаємо, дефектуємо, лагодимо та випускаємо у Сили Оборони України. Бо в нас є люди, хист, натхнення, талант та бажання дати їм пизди. Відмудохати до кривавих соплєй, потім догнати – і ще раз, з відтягом, з жагою, з натхненням та завзятістю, ох ти ж бляха-муха, як говорить дядя Льоша, йобаний пиздець.