Тягнемо лямку
Я хотів написати пост. Хотів взяти всі зашквари влади, що вилізли за останні півтора тижні, від придбаної під час війни садибки нардепа-служки Халімона до красивого відмазування Резнікова по яйцях із калоріями у кілограмах, через відставку заступника Резнікова, бо “передавати пресі дані про закупівлю харчів – то посадовий злочин”. Уявіть лише який гвалт здійнявся б у 2019 р., якби тоді от так відмазували Гладковського, якого президент Порошенко тоді звільнив?!
Інформація про витівки зелених чиновників іде щодня. От уже і нова справа бронежилетів вилізла. Від деталей голова обертом, а я просто не встигаю прокоментувати все. Я в армії служу, у мене обов’язки.
Я хотів написати пост. Хотів зібрати за переліком всі факти. Викласти їх і запитати. Агов, суспільство збурене “свинарчуками”, “кононенками” та закритою Порошенком Ліпецькою фабрикою! Де ти зараз? Нині тебе нічого не збурює? Тобі тепер все норм? Про таку владу ти мріяло? Цього ти хотіло?
Ні? Тоді чому ти мовчиш?
Я хотів запитати громадських активістів. Де побачити вас під Офісом президента з іграшковими яйцями? Ви вже бігаєте на Банковій у простріляних бронежилетах? Тепер у вас все гаразд?
Я хотів. А потім махнув рукою. І пост не написав. Бо якого лиха? Очевидні ж відповіді.
Активісти мовчать? Звісно, бо їм не платять. Їх не мотивують, а немотивований активіст – мовчазний активіст. Злочини влади для активіста мотив недостатній.
Грантожери води в рот набрали? Звісно. Бо грантожерів в армію не беруть, є відповідна постанова.
Суспільство не реагує? Так суспільство реагує лише коли його ведуть. Суспільство інертне і аморфне. Суспільство вести має опозиція. А в опозиції до влади – державники. Які розуміють, можна ненавидіти владу, але не можна валити владу під час війни, особливо коли з дня на день може початися ворожий наступ.
Мені огидна ця влада, але її обрала більшість населення. І якщо більшість не переобере, значить, більшості все норм. Така правда.
І правду цю розуміє в тій чи іншій формі кожен громадянин. Так, ми в шоці від того, що чудить влада. Так, наші люди живуть під постійними загрозами ракетних обстрілів. Годинами без світла. Під загрозою втратити роботу. З необхідністю самим купувати солдатам на фронт форму, рації, планшети, автотранспорт, старлінки, екофлоу. Ми все це знаємо і…
І тягнемо лямку. Кожен свою. Бо чудово знаємо, на кону доля держави. Попереду – ворог. А за нашими спинами вже піднімають голову ті, хто “нас не посилали”, “вам шалені гроші платять” та “це не моя війна, то політики чубляться”. Ті, які тріумфували від гасел “зійтися посередині” та “знайти мир в очах Путіна”. І перші, і другі з радістю нацькують нас одне на одного і зроблять все, аби ми програли.
Що з цим робити? Лише одне. Тягнути лямку. Пам’ятати. В парламенті є ЄвроСолідарність, її вже хтось назвав “політичним заградзагоном для діючої влади” – вона і долучені не дадуть владі спрацювати неправильно.
Пам’ятати, що армією керує Залужний, а він налаштований перемагати. Пам’ятати, що у нас є ми. Ті, хто не байдужі. Разом переможемо.
Спершу зовнішній ворог, потім все інше. Лупаймо цю скалу.
Проте. Ми нікуди не поділися. Ми все бачимо. Все пам’ятаємо. І за все запитаємо. У свій час.
