Мамине серце

Євгенія Подобна

Я не мама. Мені складно усвідомити, як це і що при цьому відчуваєш. Але іноді, коли я дивлюсь на цих сильних чоловіків у пікселі, я бачу за їхніми спинами жіночі силуети. Я мимоволі уявляю цих жінок, яких ніколи не бачила. Як вони, мабуть, завмирали від дива, коли під серцем вперше хтось поворухнувся. Як чекали зустрічі зі своїм дитям. Як після пекельного болю пологів вперше прикладали цей клубочок щастя до грудей. Як цілували маленькі пальчики. Як зрізали на цих пальчиках нігтики. Обережно-обережно, щоб не поранити. Як вчили маленьку людину стояти, тримати ложечку і потрапляти тією ложечкою до рота. Як пнулись з усіх сил, аби дати своєму маляті все в цьому житті. Все найкраще. Як намагались відгородити собою від усього зла цього дикого світу. Як дмухали на розбите колінце. Як не спали вночі, коли різались зубки, і коли дитя приносило першу серйозну застуду з дитячого садочка. Як вона шила йому костюм зайчика на Новий рік, як вчила з ним віршики і як вболівала за нього на футбольних матчах. Як хвилювалась, коли якась дівчина вперше розбивала йому серце, і як сварила за першу цигарку. Як вірила в нього і любила його. До безтями, попри все. Так як вміє тільки мама.

Я все це уявлю так чітко, наче бачила на власні очі. Але, знаєте, чого я уявити не можу? Як потім, коли приходять дикі кацапи, твоє дитя, те саме, якому ти цілувала колись крихітні ручки і ніжки, і яке давно виросло з костюма зайчика, одягає камуфляж і їде туди, де вбивають і помирають. Як зникає зі зв’язку. Як їй телефонують і говорять, що синочка більше немає. Я не уявляю. В мене це просто не вкладається в голові. Або коли говорять, що твоя дитина в полоні. І ти не знаєш – чи не холодно їй, чи дають йому поїсти, як до нього там ставляться. І так минає місяць за місяцем, а ти чекаєш. Але найстрашніше, мені здається, це зниклі безвісти. Коли життя стає на паузу, зависає десь між небом і землею. І ця жінка чекає. Чекає роками і живе надією. Навіть, коли стає очевидно, що 99% її дитини вже немає, все одно чекає, сподівається і вірить у диво.

Найстрашніше, що я бачила протягом останнього року – це як закопували мого товариша, а поряд стояла його мама. Як прикопували ті десятки букетів над його могилою. Люди розходились, а його мама стояла. Не голосила. Не ридала. Просто стояла і дивилась, як ховають її дитину. В такі моменти тобі здається, що в тебе свіжують серце. Я не можу навіть приблизно уявити, що в цей момент відбувалось в її душі. І, Господи, нехай якомога менше жінок це дізнаються.

Я в тисячу разів легше переживаю ексгумації і обстріли, аніж просто попити каву з мамою загиблого захисника чи загиблої захисниці. При будь-якому контакті з мамами я відчуваю такий пекельний сором і таке відчуття провини, наче це не дурний росіянин, а я винна у тому, що сталось.

В роки АТО я іноді діставала номери незнайомих мені жінок чи знаходила їх у Фейсбуці і писала чи дзвонила їм в день народження чи в день загибелі їхньої дитини, просто щоб сказати, що мені не все одно. Бо кожна з них доклалась до того, що я дожила до моменту, коли пишу цей допис. Тим, що не спала ночі, виховувала, вкладала в душу свого маляти те, завдяки чому він чи вона стали найкращими людьми цієї країни.

Зараз в мене немає на це моральних сил. В моєму оточенні таких мам стає з кожним днем більше. Вони різні. Хтось повністю поглинутий горем, хтось, навпаки, піднімає прапор своєї дитини і продовжує боротьбу. За 9 років я не навчилась підбирати правильні слова, аби виразити наскільки мені не все одно, я досі не знаю, як їх правильно підтримати. В мене багато таких Мам у друзях, і я постійно хочу написати то одній, то іншій, пишу, але не наважуюсь відправляти ті повідомлення. Бо усі ці слова порожні і ще менш корисні, ніж подорожник, прикладений до рваної рани. Але якщо ви прочитаєте це, знайте, що мені не все одно. І що я вдячна кожній з Вас і обіймаю кожну з Вас усім серцем.

Колись одна фантастична мама загиблого під Іловайськом хлопця сказала мені, що зараз вона відчуває те саме, що і під час вагітності: коли ти не можеш побачити свою дитину чи обійняти її, але знаєш, що вона є і що вона поряд з тобою. Я вірю, що так воно і є. Що вони всі поряд, оберігають і підтримують. Просто їх не можна обійняти.

 

Фото: Радіо Свобода
«Copyright © 2021 RFE/RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода»

Автори