Мобілізаційне прозріння

Юрій Гудименко

Господи, окей. Про мобілізацію і її майбутні результати максимально коротко і 18+.

Декілька місяців поспіль Путін ї*е Шойгу за постійні поразки на фронті. Шойгу постійно виправдовується, що це через нестачу особового складу.

Це найпростіша відмазка, тому що всі знають про небажання Путіна проводити мобілізацію – вона шкідлива для внутрішньої підтримки народу. Російський народ хоче бачити перемоги, але воювати за них не хоче. Тож Шойгу вважає, що ця відмазка буде діяти ще довго, тим більше що інших все одно немає: Шойгу є міністром оборони вже десять років, на попередників скидувати провину якось не комільфо, а пояснювати, чому замість сучасної високоточної зброї у нього сучасна високоточна яхта, якось не хочеться.

Через декілька місяців безперервного діалогу «Дай мені перемогу! – Дайте мені людей!» відбувається Харківська офензива, і на її фоні Путін вимушений сказати «Будуть тобі люди», тому що ситуація критична.

Путін дає Шойгу (або Шойгє?) указ на мобілізацію декількох сотень тисяч людей і каже щось на кшталт «Ось тобі люди, за місяць з тебе перемоги». Відмазок у Шойгу (Шойги?) вже немає, строк йому явно встановили короткий, тому за одну добу військкомати набирають 100 000 одиниць незрозуміло чого, відправляють їх на два тижні в «учєбку», після чого – на фронт, давати Путіну обіцяні Шойгу (Шойгом? Шойгою?) перемоги.

Питання для закріплення матеріалу:

1. Чи можливо за добу зібрати не просто біоматеріал для утилізації, а саме людей з тими знаннями і навичками, яких не вистачає росііським частинам на фронті?
2. Чи мобілізують одночасно з 300 000 осіб ще й 600 000 турникетів, 300 000 сучасних бронежилетів та шоломів, 3 000 одиниць танків та бронетехніки, 10 000 коптерів, 300 000 комплектів зимової форми, 300 000 пар наколінників, 1 000 машин для медицинської евакуації і так далі, якщо відомо, що на самому початку війни ніхто не думав ні про яку мобілізацію, а думали про парад на Хрещатику за чотири дні?
3. Чим відрізняється мотивація мобілізованого від мотивації добровольця?
4. Чи можна використовувати слово «ЧМОня» для Частково Мобілізованих Осіб?
5. Якими будуть результати непідготовленої мобілізації, якщо ще на першу добу її проведення в обігу росіян з‘явився термін «тероборона Москви»?

P.S. Зрозуміло, що після мобілізації нашій армії буде важче, ніж до неї. Але мобілізація не дасть Росії тих результатів, на які розраховує Путін. Замість цього мобілізація стане одним з ключових факторів внутрішньої дестабілізації Росії. Власне, вже стала. І, відверто кажучи, мене б більше лякала мобілізація 50 000 мотивованих чоловіків, яких би професійно готували декілька місяців і як слід «запакували» б технікою, зброєю, та прибамбасами, аніж як мобілізація навіть мільйона довбойо*ів з «мосінками».

Тож вірте у ЗСУ, допомагайте ЗСУ і ставайте до лав ЗСУ. Це найправильніше рішення як вчора, так і сьогодні.

Ї*аште, котики. Ведіть себе погано.


Тетяна Кохановська

… Можна вічно дивитися на три речі: як тече вода, як горить вогонь і як тікають від мобілізації рашки.

Ну добре, переляк у курнику – це весело, але давайте спробуємо розібратися, в чому суть нинішніх подій.

Знаєте, десь навесні, коли лічильник незворотних втрат ворога на фронті сягнув десь 10 тис., я сказала собі: коли ми дійдемо до 50 тис. – в рашці будуть соціальні наслідки.

Підрахунок мій був дуже простий: наскирдовані заздалегідь людські ресурси оцінювалися від 160 до 200 тис. Задвохсочені 50 тис. означатимуть на загал 150-200 тис. виведених зі строю в різні способи. Тобто на цифрі 50к вбитими ми, фактично, вичерпаємо наготоване.

Так воно й вийшло, власне.

Можна було припустити, що рашки мали якісь резерви крім наскирдованого, безпосередньо у складі ЗС РФ, і ще щось підгребуть в процесі на більш-менш добровільній основі. І це справдилося. Наразі за різними оцінками в Україні движує десь 130-160к, і вони швидко вичерпуються.

Ну і далі – думала тоді я – далі їм доведеться залучати тих, хто на це не підписувався. А це означає, що не хочуть самі мобілізовані, неготові їхні родини, які не збиралися міняти дідуся на автомобіль лада, і всі вони почнуть ремствувати. І підважувати сили режиму. І взагалі підуть трансформації.

Ну от це сталося. Тепер ми можемо оцінити перші наслідки вже не теоретично, а на практиці.

Треба визнати, що реакція сильно перевершила мої очікування. Я уявляла собі, що стогін і лемент залунають за кілька місяців від початку примусового загрібання – коли підуть гроби в ті родини, які на це не підписувалися, а на вулицях з’являться інваліди в помітних кількостях.

Але насправді величезний рейвах здійнявся одразу, як про примусову мобілізацію оголосили. Придатні до військової служби порскнули з рашки, як таргани. Соцмережі розриває від обурення, переляку і злості.

Але! І оті черги при кордонах, і переляк в мережі – це ж поки верхівочка айсберга висунулася з каламутних стоячих вод рашківського супільства. Бо в глибини їхнього мертвоводдя ми зазирнути не можемо, мешканці темних територій не сидять в інеті й не дуже мають можливості тікати за кордон.

Але ж вони напочатках наче не заперечували, навіть охоче бігали зі Zвастиками, словом, видавали схвальний гул, як завжди. Так в чому проблема?

Так а в тому, що за час х*йлячого правління рашківське суспільство було абсолютно розбещене цілою низкою воєн, які рашка вела силами професійної армії. Від суспільства нічого не вимагалося, тільки схвалювати, а за це вони могли пишатися “побєдамі русского оружія” і жити далі звичним життям. В кого вже яке є – багате по столицях, злиденне в глибині темних територій. Чечня, Грузія, Сирія – все їм добре заходило.

А коли охрінілий кремль поліз в Україну, напочатках сподобалося теж, і навіть дуже – он, кримнаш аж бігом схавали, гучно раділи. А перетворене на лайно життя в донбаських бантустанах їх просто мало цікавило, ну хіба що могли лицемірно жаліти “народ Донбаса”.

Але х*йло надихнулося в цілому благосклонним ставленням дорогіх росіян до агресії проти України й вирішило розпочати повномасштабне вторгнення. І тут-то й виявилося, що масштабів такої задачі не оцінили ані кремліни, ані дорогіє росіяне.

Ми ж не завзята, але крихітна Чечня, не п’ятимільйонна Грузія, і не нещасні сирійські повстанці, з якими воював власний уряд, іранські бойовики й рашки до купи. Ми – велика країна, найбільша з тих, хто вирвався з совіцької тюрми народів. Доста велика територія – хоч і неспівмірна з неозорими темними територіями рашки, але ж не мала. І добре розвинена, інфраструктурно й економічно. І чисельність в нас велика – майже третина від рашківської. В нас міцне і рішуче громадянське суспільство, і хоч і не дуже міцна, але абсолютно життєздатна держава.

Словом, з нами жодним чином не можливо розправитися силами суто професійної армії. Як не силуйся, як не крутися, а доведеться залучати суспільство. І всіх цих ємєль зараз копняками зганяють з нагрітої печі і женуть у холодні окопи.

І ми бачимо що? Правильно, унилий караван автівок, прикрашених знаком Z, потягнувся до кордонів в надії втекти хоч куди, та хоч у Монголію.

І тут-то й відкривається суть російського народного мілітаризму: він, так би мовити, теоретичний. Всі ці патріоти-заочники готові волати “Zа Роіссю! Vпєрдє!”, але з диванів і з офісів. Готові трусити триколорами, але на вулицях європейських міст. А з тою ж мірою ентузіазму власноруч втілювати ці мілітаристські ідеї – ні, не готові абсолютно.

Так, ймовірно, владі, якщо проявить організаційні здатності, вдасться загнати якусь кількість глибинного народу на війну силоміць. Завдяки інертності цього народу. Але ж це абсолютне не те ж саме, що добровільне, усвідомлене втілення мілітаристських ідей на практиці.

В мерзлих зимових окопах, зі смердючою тушенкою та іржавими автоматами, під вогнем Хаймарсів в головах цих мілітаристів-теоретиків відбудеться дивне прояснення (ну в тих, хто виживе). А заразом – і в суспільстві в цілому почне вищезати мілітаристський порядок денний. Мірою того, як підуть з фронту похоронки на вбитих і лемент живих, мірою того, як та всрата мобілізація завалить нарешті рашківську економіку, яку під тиском санкцій дивом тримали на плаву фінансова відьма Набіулліна і питома інерція.

А якщо нам дуже поталанить, затріщить не лише негласний суспільний договір, але й формалізований федеральний, і регіони почнуть з усіх сил відгрібати від центру, який замість вуглецевих грошей зненацька почав роздавати мобілізаційні повістки.

Словом, ми ж сподівалися, що рашка у війні з нами надірветься? Ну так от, масовою мобілізацією вона зараз зробила широкий крок у потрібному напрямі.


Іван Костенко

Отже про мобілізацію в росії.

Перше, з чим зіштовхнеться мобізяна, це з тим, як насправді у них функціонує державний апарат, і наскільки йому побоку на людей. Хвороби, медкомісії, нікого це не ї*е, всім пох*й, скот-солдат.

Далі буде чудова історія про забезпечення та краще спорядження «другої армії в світі», про поживні «щі с животним жиром» і тому подібне. Ну і, звісно, чудове навчання, під час якого можна буде наслухатись історій про реальний стан справ, про те, куди ділась вся та армія, яка починала війну і т. д. Дуже мотивуюче.

Ще одним етапом прозріння буде відкриття, що всі суб’єкти рф рівні, але є рівніші, а значить, малі народи швидко організуються в стаї, тож далі все буде в стилі «а в Рязані – гріби с глазамі, їх їдять – ані глядять». Тож наряди, погрузки-розгрузки, брудна робота вже чекає своїх героїв.

Загалом, якщо їх командування будуть не повними довбойо*ами, то вони будуть мобізян використовувати на тилових ділянках, блок-постах, вантажних роботах, копанні тилових позицій тощо з їх поступовим навчанням, тобто за їх рахунок вивільнять контрактну армію.

Але враховуючи що це армія росіян, вони реально можуть їх тупо розподілити в батальйони, після чого:

-вы пополнение получили?
-да, но оно…
-батальон до штатной численности укомплектован?!
-по численности да, но…
-в атаку!!!

Більше того, якщо у їхніх контрактнивюків буде хоч якась можливість відправити кудись мобізяк, і не йти самому, – вони неодмінно нею скористаються. Бо їх не жалко, вони все одно призвані, інших пришлють. Цінність людського життя – для них просто набор незрозумілих слів.

Чи буде нам легко? Ні, не буде. Бо навіть мавпа з гранатою несе небезпеку, але це початок кінця. Їхнього кінця.

На нашу долю випало стати Вбивцями Імперії, і ми таки вб’ємо її.


Дмитро Левінський

Ну шо, расеянцы-“внепалитике”, как оно?

Я вот всегда утверждал, что одно из худших явлений в обществе для самого общества есть позиция “внеполитики”. Ибо, даже если ты не интересуешься политикой, политика всегда интересуется тобой. И всегда влияет на твою жизнь. Абсолютно всегда.

И если нормальный человек интересуется, что происходит в политике, думает – как это влияет или может повлиять на меня, то быдло, даже высокоинтеллектуальное, просто плывет по течению. Быдлу кажется, что оно плывет по теплому мягкому океану, а тут вдруг оказывается, что это был всего лишь разлив горной реки, перетекающий в узкую теснину, полную порогов, поворотов и водоворотов. И хрен его знает, что там ждет за следующей излучиной.

Быдлу было неинтересно черпать информацию из открытых источников, следить за потерями и ходом боевых действий в целом. Не интересно было и то, как так случилось, что потери танков и прочей брони равняются их численности группировки вторжения на начало этого вторжения. Это только подтвержденные по видео в открытых источниках. А в реальности – в 2.5 раза больше. Намного более половины от изначального количества, половина авиации и т.п. И почему вдруг понадобилось именно 300 тысяч мобилизованных, когда изначальная группировка составляла 250 тысяч?

Особенно тупыми в этом свете выглядят крымчане, белгородцы и ростовчане. Которые воочию 6 месяцев подряд наблюдали полные эшелоны техники, идущие в сторону Украины, и пустые в обратном направлении. Зачем о чем-то думать, что-то анализировать, если телевизор говорит, что мы все еще плывем по теплому мягкому океану?

И это ж воевали “мотивированные” и “обученные” контрактники.

По-прежнему мало кто хочет задумываться, если за 6 месяцев потребовалось восполнение 300 тысяч, а сейчас гребут всех подряд – и млад, и стар, с кучей хронических болячек, условно пригодных к службе (читай – к окопам непригодных от слова вообще), какой будет их судьба на фронте? Особенно на фоне появляющихся видео со ржавой техникой, полевыми лагерями с кроватями под открытым небом, танков с выбитыми катками, визуально кривыми стволами и т.п.

Как быстро они закончатся? Как быстро на их место станешь ты? А ведь у тебя не будет уже даже ржавого калашмата, а будет православная трехлинейка или СВТ/СКС в лучшем для тебя случае. А прикрывать тебя будут не хваленые “прорывы”, “владимиры” и т-72. И даже не т-62, которые уже пошли на передок, а т-55, которым лет больше, чем тебе самому. Возможно, даже вдвое-втрое больше.

Ты хотел СССР, “можем повторить”, вот это всё? Ты его получил. Железный занавес закрывается, методы товарища жюкова пошли в ход. Повторить штурм Киева? Да легко!

Напомнить, сколько красная армия положила мяса при штурме Киева? Не помнишь? Ай-ай-ай, ты же и историю не учил. Не ту, что в великодержавных учебниках, а настоящую, какую знают во всем мире. 1.5 миллиона. И это немцы уже отступали по всем фронтам. А тут украинцы почему-то даже контрнаступают. И за первые 10 дней контрнаступления отвоевали территории больше, чем вы смогли захватить за предыдущие почти 4 месяца. Что же могло пойти не так?

Но быдлу некогда и незачем думать. Незачем и нечем анализировать. А не проще ли и не дешевле ли было снести тирана? Хотя о чем это я. Откуда б такие мысли у потомков тех, кто написал 150 миллионов доносов в тридцатые годы.

Ве’ной до’огой идете, това’ищи!
I’m back in the USSR.
You don’t know how lucky you are, boy ©.

Вы хотите “можем повторить”, но удивляетесь, что вас нигде не любят.
Вы – “патриоты”, но при этом почему-то пытаетесь свалить за границу.
И никакого диссонанса.

Медицинская психология мягко намекает, что это соответствует уровню социального развития ребенка до 5-6 лет.
Это уже так, просто для справки. 😉


Serg Marco

В українському фейсбуці росіян, які потрапили під мобілізацію, вже мало не жертвами вважають. Спроби гіперболізувати проблеми мобілізованих росіян зміщують акцент на те, що відбувається, так що через якийсь час формується думка, що росіяни бідні/нещасні, вони не хотіли війни, а їх тепер до армії тягнуть. Треба зрозуміти, що середньостатистичний росіянин чинить опір нинішній ситуації в РФ не тому, що він не хотів війни, а тому, що особисто він не хотів у ній брати участь.

Але в іншому це все ті ж росіяни, що раділи попаданню ракети в цивільні об’єкти і ударам по інфраструктурних об’єктах. Це ті самі росіяни, що вимагали від свого уряду бомбити Україну ядерними бомбами. Це ті самі росіяни, що ще до недавнього моменту чіпляли на машини букву Z і кидали мемчики на тему “Буча? Можемо повторити”.

І потрапивши на територію України, вони не думатимуть, щоб здатися в полон. Вчорашній айтішник спокійно різатиме пов’язаного громадянина України, бо “так тут заведено”.

Тому треба пам’ятати, який перед нами ворог. Росіяни-строковики, які брали участь у зимовому вторгненні, так само катували і вбивали мирних жителів, як і кадировці та буряти. Адже вбивати українців – це майже богоугодна справа, якщо вірити їх меседжам. І вони будуть це робити.

Тому не варто чекати бунтів на Росії та відмовників. Не треба чекати, що хтось уб’є Путіна. Не треба чекати на держпереворот в РФ. Ніхто, крім нас, не зупинить Росію. Жорстко, криваво, протверезено. Ця мобілізаційна орда прийде сюди, щоб убити нас.

І нам без будь-якої жалості треба зробити це першим.