Вісті з фронтів. 19.09.2022
Ситуація на Лисичанському напрямку набуває нових рис, а російське командування, судячи зі всього, у північній частині Луганської області знаходиться у ситуації “тришкиного кафтана”. Принаймні, як виявилось, питання “організації нового рубежу оборони” ще, м’яко кажучи, кінцевим чином не вирішено. Ги-ги, “по Осколу” вони хотіли, ну-ну…
Доброго дня, шановні читачі!
Сьогодні спробуємо розібратися, чому російське командування занервувало, хоча здавалося би, що “питання з українським наступом” у південно-східній частині Харківщини та у північній Луганщині нарешті вирішено…
Але, спочатку, я вимушений визнати свою помилку…
У дописі за 11 вересня я припустив, що до завершення тієї доби вся Харківська область, включно з “заоскіллям” буде звільнена. Я був занадто оптимістичним. Адже у той день, прямо зранку, став очевидним масштабний відступ угрупування військ противника “Изюм” у північну частину Луганської області, ЗСУ звільнили Дворічну, і я логично припустив, що протягом доби противник почне організовувати новий рубіж по умовній лінії Сватове – Креміна.
В принципі, так воно й почало відбуватися, але невдовзі з’явилась “ідея” такого собі “рубежу по східному берегу Осколу”. Спочатку у висловах різноманітних “незалежних” експертів та блогерів, а потім й саме російське командування, кинувши невелику тактичну групу своїх підрозділів практично на “заклання” південніше Оскільского водосховища, недвозначно визначило своє прагнення утримати “за будь-які обставини” рубіж Ямпіль – Лиман – Олександрівка – Рубці.
В свою чергу, ЗСУ загальмували свое просування в районі Борової та Сенькового, а також відмовились від прориву з боку Дворічної. Відповідно, “ідея” з “рубежем оборони по Осколу”, судячи зі всього, опанувала не лише “бійцями інформаційного фронту”, а й власне самим російським командуванням (що зайвий раз доводить, що рівень війскової розвідки у росіян нині знаходиться на первісно-родинному рівні, не дивлячись на факт наявності у складі їх угруповань значної кількості різноманітних підрозділів СпП). Як і чому ця фігня їм “вдарила у голову”, доводиться тільки здогадуватися.
Але як би там не було, все це разом призвело до того, що Харківська область до закінчення 11 вересня так і не була ПОВНІСТЮ звільнена. А значить, я виявився у своєму припущенні, скажімо так, не правим, що й визнаю.
Тож вам, шановні читачі, самим доведеться вирішувати, чи брати й надалі мої “дикі” висновки та заявки до уваги, чи відписатися від мене та забути як страшний сон у своїх прагненнях розібратися у причинах та наслідках тих чи інших подій цієї війни.
Тож повернемося до того, що зараз відбувається у північній частині Луганської області, і що “з того може вийти”.
На ваш розсуд я запропоную рівно 3 думки з цього приводу і спробую їх аргументувати.
Думка №1.
Насправді, командування військ противника нині на Сватівському напрямку продовжує вирішувати завдання, яке вважає для себе головним – виграє час для проведення перегрупування на цей напрямок більш-менш боєздатних сил та засобів. У цьому сенсі командуванню російського Західного ВО, війська якого саме й зазнали поразки на схід та південний схід від Харкова, не позаздриш.
Обидві “основні” (ну або “базові”, якщо бажаєте) армії округу – 1-а гв. ТА та 20-а ЗВА , скажімо так, зараз знаходяться не у ліпшій формі для цього. 6-а ЗВА, яка “оперує” зараз 3-4-ма БТГр (зі складу 138-ї та 25-ї мсбр) у Білгородській області, у цьому відношенні більш “жива”(адже була виведена з прикордонних районів на північ від Харкова більш-менш організовано), але вона сама по собі має достатньо обмежені бойові можливості і тим більш явно знаходиться на певному віддаленні від основних “проблемних” районів (тобто потрібен певний час, якого у російського командування й так “під обріз”, щоб перекинути її з під Білгорода у північну частину Луганської області). Є ще підрозділи 11-го та 14-го АК, але вони також під Білгородом і до того ж досить чутливо “порепані” (разом це десь на 2.5 БТГр зі складу 200-ї, 80-ї мсбр, “посилених” рештками БТГр 75-го мсп та 18-ї мсд, які залишились після “зустрічного погрому” південно-східніше Печенізьского водосховища на початку вересня).
Перекидати усю цю “красоту” під Сватове означає, принаймні, три речі:
– Залишити Білгородський напрямок без прикриття.
– Попрощатися з прагненням відновити 6-у ЗВА та 11-й та 14-й АК у більш-менш прийнятні терміни.
– Витратити на цю забаганку додаткові ресурси, адже тягнути весь цей аргіш до району Сватового доведеться вкругаля.
Тоді навіщо російське командування “виграє час”, навіть жертвуючи останніми резервами 1-го та 2-го АК під Лиманом та Ямполем, а в перспективі й під Кремінною? Відійти нафіг від Осколу та окопатися по лінії Сватове – Кремінна.
Тут ми поступово доходимо до думки №2.
Насправді, російське командування у цьому сенсі турбує не власне можливість “оборонятися по Осколу”, а якість логістики свого майбутнього угрупування “Сватове”. Ті Абізяни Бомбасу, які зараз гинуть під Лиманом, забезпечують для російських військ, відведених у район Сватового, виграш часу для реалізації двох можливостей:
– організувати сталий фронт у напрямку на захід, північ та північний захід від Сватового.
– організувати для цих військ стабільні шляхі підвозу.
В таких умовах вести мову про “оборону по Осколу” просто смішно.
Саме цікаве, що самих військ, здатних забезпечити надійне виконання цих двох речей, у російського командування також дуже небагато. В основному це розрізнені підрозділи та частини двох армій – 1-ї гв. ТА та 20-ї ЗВА розміром приблизно у 7-8 “зведених батальонів” (причому навіть не БТГр, а саме зведених та “переформованих” батальйонів), при 6-7 арт-дивізіонах, які достатньо обмежені у своїх бойових можливостях. Усе це шобло через поспішний “ізюмський ленд-ліз” нині має достатньо обмежені бойові можливості без додаткового доукомплектування (це буде явно нешвидко, а часу обмаль) або підтягування додаткових БОЄЗДАТНИХ частин та підрозділів (це швидше, але проблематичніше, через брак саме боєздатних “організмів”).
Таким чином, спливає думка №3.
Якщо створювати сталий та міцний фронт у північній Луганщині, то за рахунок чого саме? У цьому сенсі, скоріше за все, російському командуванню спадає на думку два способу:
– війська Центрального воєного округу (це самарська та новосибірська армії – 2-а та 41-а ЗВА відповідно).
– ну й майже “легендарний”, завдяки інтернету, 3-й АК, без якого сьогодня “майже нікуди”.
Але, як завжди, є нюанси…
Головним чином вони полягають у розумінні російським командуванням однієї непростої стратегічної
дилеми, яка полягає у двох речах і яка потребує “прийнятного” вирішення.
Річ перша – цілями війни бункерним довбойо*ом оголошено “відновлення кордонів” браЦьких бомбаських бантустанів (принаймні, в останній кремлівський версії війни саме це було задекларовано у якості цілей війни самим довбойо*ом, чому і навіщо – тема окремої розмови).
На нормальній, загальновживаній мові та у адекватному розумінні це означає – вихід окупантів на адміністративні межи Донецької та Луганської областей України, по суті, їх повна окупація рф. Однак, у цьому сенсі існує й друга річ – САМОСТІЙНО війська 1-го та 2-го АК досягнути цих цілей, очевидно, не спроможні. Лише за участі російських військ вище вказана річ отримує дуже примарні шанси на своє досягнення. Принаймні, тактичний онанізм противника на Бахмутському, Авдіївському та Курахівському напрямках є дуже красномовним у цьому сенсі.
Саме тому у смузі дій 1-го та 2-го АК зосереджувались сили та засоби обох армій ЦВО. Саме вони повинні були допомогти бомбаським приматам “АсвАбадить” увесь Донбас. І туди ж російське командування збиралося спрямувати головні сили 3-го АК (принаймні, його більшу частину).
За очевидним російським планом, війська двох округів Західного ВО (ага, це те, що ми називали угрупуванням “Изюм”) та Центрального ВО (так, це те, що пан Лєвієв називає угрупуванням “Центр”) повинні були з північно-західного та південно-східного напрямку двома потужними ударами вийти на Слов’янсько-Краматорську агломерацію й захопити її. І це, у путінському стратегічному розумінні, цілком можливо було би видати за “перемогу у СВО”.
Але все це було ДО українського наступу південно-східніше Харкова. Частина сил та засобів 41-ї ЗВА, яка входила до угрупування “Изюм” (складаючи, головним чином, його лівофлангову тактичну групу), почала своє перегрупування у смугу дій 1-го АК (Донецький та Волноваський напрямки) ще за 2 тижні до початку українського наступу. Там же вже була розгорнута й 2-го ЗВА.
Однак почався український наступ, який по суті зламав північні лещата цього гіпотетичного російського наступу, який в реальності так і не відбувся. Угрупування “Изюм” (по суті головні сили ЗВО, які виконували роль цих самих північних лещат) припинило своє існування, відкотившись аж до Сватового.
Зрозуміло, що в такому разі увесь цей “красівий замісєл по достіженію целей войни” втратив свій сенс через події саме на півночі, але одночасно з цим усі ці Бахмутсько-Авдіївські страждання, які раніше були по суті позбавлені будь-якого внятно-адекватного змісту з військової точки зору, тут же перетворилися на єдиний шанс російських військ все ж-таки досягнути публічно задекларованих Кремлем “цілей війни”. Думаю, що саме через це вони й продовжуються нині, а найбільш боєздатна частина путінської штурмової піхоти (вагнерівський спецназ) знаходиться саме тут, і саме сюди, скоріш за все, завезуть і його “чістА кАнкретную” часть. Прорватися треба за будь-яку ціну.
Але 41-а ЗВА й 3-й АК “внІзапно” не залишились на цьому місці й не почали активно “вводитись у бій”, чи замість того, аби поїхати на північ (підсилювати умовний “Сватівський фронт”), рвонули на південь – на Мелітопольский та Маріупольський напрямки.
Зараз 41-а ЗВА розгортається в оперативних тилах 58-ї ЗВА Південного ВО противника, яка діє саме на Маріупольському та Мелітопольскому напрямках.
І тут до мене прийшла думка №4 (необов’язкова).
Російське військове керівництво не може свідомо настільки стратегічно тупити, щоб наплювати на зміст “політичних цілей війни”, досягнення яких ПУБЛІЧНО вимагає від нього правлячий у Кремлі режим.
Ось так взяти й кинути к херам собачим усі ці Слов’янські з Краматорськами, Сватівські фронти та Бахмутські і Авдіївські передмістя, “обильно политые кровью патриотов” руЦкаГа мира?!
Або російські генерали “потеряли страх” перед бункерним довбойо*ом. і його фе-се-бе, або перед ними насправді стоїть (або вже постала “в процесі”) якась інша, більш важлива за “вихід на кордони” Домбабви та Луганди мета (що й так виглядає на сьогоднішній день “малореализуемой задачей”).
Цікаве питання – а що це може бути?
* * *
42-а мсд 58-ї ЗВА, розтягнута на “Запорізькому фронті” зразу декількома БТГр-ми, почала якісь дивні рухи, зображуючи таке собі перегрупування. І мене це, чесно кажучи, насторожує. Особливо “у комплексі” з перекиданням сил та засобів 41-ї ЗВА на цей же напрямок (принаймні, 2-ї БТГр цієї армії зі складу 35-ї та 74-ї мсбр знаходяться у процесі переміщення десь у район Розівки). Там ще декілька цікавих “процесів” відбувається, з якими ми спробуємо розібратися ближче до вечора.
А для того, щоб “подумати” на день, для затравки перед власне оглядом для тих, кому це цікаво, раджу спробувати детально вивчити всю інформацію по Мелітопольскому та Маріупольському напрямках. Звичайно, з відкритих джерел…
Шановні читачі!
Якщо вам подобаються мої тексти, то маєте можливість висловити власну прихильність до них у скрутний для автора момент не тільки “лайком”, але й фінансово… За що, буду щиро вдячний.
Ще раз підкреслюю, ЦЕ ВИКЛЮЧНО НА ДОБРОВІЛЬНІЙ ОСНОВІ, я до того нікого не примушую.
Реквізити:
4731 2196 1439 9123 карта ПриватБанку
PayPal:
Фото: 30 окрема механізована бригада ім. князя Костянтина Острозького
