Повітряна тривога як символ пам’яті

Макс Гадюкин

Сирени вже стали звичним явищем. Війна рано чи пізно завершиться, але повітряна тривога точно запам’яталась. Що з ними робити? Маю ідею.

Щороку вона має лунати громом у морозному повітрі. Вранці 24 лютого. Ніяких лайтових «А давайте вдень» чи «Може, онлайн?». Ні, саме вранці. І не онлайн.

Стрес, та не надто. Те, що трохи (лише трохи) занурить до атмосфери цих днів.

Зараз війна об’єднала Україну. Це не назавжди, звісно, вигода рано чи пізно прокидається. Але наш обов’язок – донести пережите нащадкам. Показати, як це було колись: єдина держава, яка не париться за рейтинги чи податкові нюанси. Просто разом.

Потрібен символ. Щось таке, що не сплутають із дурнуватим феєрверком чи п’яним галасом. Просте й зрозуміле.
Як на мене, підійде звук повітряної тривоги.

Справжня війна почалась не з нього. Спочатку йшли вибухи. Авжеж, авжеж. Але нам потрібен символ, а не довести нащадків до енурезу.

Тому краще не підривати якийсь аеропорт щороку. Обійдемось сиреною.
Нехай пам’ятають з нами та за нас.

Автори