Тут жили люди

Дмитро “Калинчук” Вовнянко

Ми проходимо через села і містечка. Ми бачимо руйнування та безлад, залишені війною. І що найгірше – ми часто бачимо багато ознак того, хто жив у цих хатах. Тоді. До цього жаху. До того, як сюди прийшла війна.

Мати Божа, якби на війні можна було повністю вимкнути уяву та емоції! Я маю багато сільських родичів і не з чуток знаю сільське життя. Тому, коли я бачу чергову хату, уява сама собою нагадує. Тут жили люди.

Хата велика, міцна. Подвір’я продумане. Явно хазяїн був роботящий і тямущий. А в оздоблені хати відчувається турботлива рука. Дрібнички, що мають створювати якийсь комфорт. Трохи наївні прикраси. Значить, господиня була турботлива. А ще бува, хатка ніби занедбана, старенька. А підвал такий, що падіння метеориту здатний витримати. Певно, у хаті жили пенсіонери. Колись хазяїн збудував капітальний підвал, а хати тоді будували невеличкі. От і жили хазяї в такій…

Ці стіни ніби гукають: «Господарі! Ми сумуємо! Поверніться!» Дурно стає від думки, як люди збиралися та їхали з цих хат. Певно, казали один одному, що кілька тижнів, максимум, пара місяців. Не знаю, як передати, що стискається всередині, коли бачиш покинуті дитячі іграшки.

Тут жили люди. Тут будували своє життя. Тут мріяли і створювали плани. Тут залицялися, кохалися, народжували дітей. Тут у людей було життя, розтрощене одного дня артилерійським вогнем. Уламки цього життя ми бачимо кругом. Розвалені дахи. Пробиті та обвалені стіни. Автівка, на яку колись довго збирали і раділи всією сім’єю… Тепер вона стоїть край дороги подірявлена і обгоріла. Біля дерев, чиї гілки зламали осколки ракет. Нагадування про життя, якого більше тут нема. Бо люди уїхали. Люди, які тут жили.

Уїхали?

На жаль, уїхали не всі. Я регулярно це бачу. Розтрощене село, гарматні двобої, вибухи, на дорогах сліди прильотів. І тут же – тітонька риється на городі. Дядько жене корову. Жіночка несе воду з криниці.

Це дико і незбагненно. Ми – солдати. Ми знаємо, що і для чого ми робимо. Нас годують, озброюють. А ці люди – як вони тут живуть? Вони так само, як ми, ховаються від мін і снарядів. Але ми все ж таки звідси виїжджаємо відпочити і набратися сил. Вони не виїжджають нікуди. Вони тут живуть. Вітаються з нами. Пригощають сливами і виноградом. Скаржаться на проблеми. Розповідають прикмети – коли обстріли бувають особливо часті.

А бувають і трагедії. Голос на вулиці: «Солдати! Мою сестру поранило!». І перев’язана жінка, яку військові вантажать, аби завести в тил. До лікарні. Плаче: «На кого ж я хату покину? Я ж іще картоплю всю не викопала…».

Люди продовжують триматися за своє попереднє життя. У них тут – все. Без цих хат, балок, степів та лісосмуг вони себе просто не уявляють. Вони сподіваються, що все скоро завершиться, і вони знову житимуть звичним життям. Багато хто сподівається. Не треба от цього гидотного «вони чекають Росію». Це надто примітивне пояснення трагедії цих людей. Цих місцин.

Війна ламає й найбільш стійких. Люди, які жили тут завжди, підходять до солдат і запитують, як їм виїхати? Їх вивозять. І для людей це… Це дуже боляче.

А ми, солдати, проходячи повз осиротілі хати, знову з сумом будемо усвідомлювати.
Тут жили люди.

Автори