On or off

Іван Хомяк

Розкажу вам одну давню історію із власного педагогічного досвіду. Трапилося це, коли я був звичайним вчителем хімії в далекій сільській школі. Одного ранку стоїмо із директором на ґанку і обговорюємо новину, як десь у Сибіру під час пожежі згоріли учні із вчителькою. Він каже:

– Таке тільки в “оцих самих” може бути…
– Не факт.
– Тобто не факт?
– Звідки ми знаємо, що у нас було б менше жертв?
– У нас був день цивільної оборони.
– Так. Це коли вчителі пів уроку учням розказували, що потрібно буде виходити і ще пів уроку чекали три дзвінки. До того ж ми не рахували час на евакуацію, не зважали на незворотні втрати серед тих, хто десь заникався. Я вже не говорю про психологічний стан евакуйованих. Одне діло, коли “ура урок прогулюємо”, а друге – “калавур рятуйте”.

Мій директор був людиною, яка провела два роки в Афганістані, тому розумів, що навчання та реальність – це дві великі різниці.

– То що, давай зараз несподівано дамо сигнал на евакуацію?
– А давайте, щоб два рази не вставати, я піду до себе і зроблю кілька димових шашок. Тихенько закину їх в декілька класів, а далі побачимо, як будуть даватися сигнали, як на них реагуватимуть, і скількох ми “недорахуємося”.

Так і зробили. Результат був жахливий. Зважте на те, що це одноповерхова школа з чотирма виходами і невеликою кількістю учнів. Подробиць летальної поведінки учнів описувати не буду. Скажу одне – кілька тижнів ми вперто тренувалися проводити несподівану евакуацію за усіма правилами. Не раз на рік, а кілька раз на день протягом кількох тижнів. Ми зупинилися лише тоді, коли кількість ймовірних жертв упала нижче 2 %.

Я завжди запитував своїх студентів, які мали отримати диплом педагога:
– Яка найперша та найголовніша задача вчителя в школі?

Вони давали купу неправильних відповідей, якими ми напакували їхні голови за роки навчання.

– Ні, це все другорядне. Найперша задача вчителя в школі – зберегти життя і здоров’я учнів. Бо за невірно підібрану методику чи невідповідне ТЗН вас в суді не переслідуватимуть. А за втрату життя та здоров’я учнів ласкаво просимо до криміналу.

А тепер уявіть, як із триповерхової школи евакуюються у сховище три-чотири сотні непідготовлених жевжиків. У них є на повну евакуацію 3-5 хвилин. Іншими словами, можна й з-за парти не вставати. Просто надіятися на те, що прилетить по комусь іншому. Бо надіятися, що росіяни не наважаться бити по освітніх закладах – це триндець як наївно.

Є два правила щодо прогнозування поведінки росіян:

1) Коли росіяни брешуть? Коли росіянин відкриває рота, тоді й бреше.
2) Що росіяни можуть зробити? Усе найгірше з того, що лише може придумати будь-чия схиблена фантазія, – це вони зроблять.

Навіщо тоді ми обговорюємо і плануємо такі ризиковані дії? Про це буде колись інший довгий допис.

Та й чого там боятися? Адже загине лише десь біля сотні дітей, а інші знову повернуться в онлайн, і усе буде так як мало бути спочатку. Більш за все, конкретно вашу дитину чи ваш освітній заклад не зачепить – їх у нас багато, по усіх з першого разу не влучать.

 

На фото: 4 липня на світанку росіяни випустили по Харкову дві ракети. Обидві потрапили у будівлю школи в Шевченківському районі міста. Фото: ГУ ДСНС у Харківській області

Автори