Вони билися, щоб ми перемогли!
Сьогодні ми вшановуємо подвиг Героїв Крут. Початок ХХ століття дуже перегукується в нашій історії з початком ХХІ.
Світ уже змінився назавжди, але багато хто не хоче цього бачити, ховається за вдаваним спокоєм. Щось там гуде у чужих столицях, на повні оберти працюють дипломатичні машини, приводяться у готовність війська, а в нас все під контролем. Відгуляли Різдвяні свята, чекаємо на Великодні, на ковбаси з шашликами.
А зі Сходу, з засніжених просторів темною хмарою збирається російська навала. Назустріч їй виходять найкращі. Приймають бій в полях біля Крутів, піднімаються по Інститутській, займають позиції в окопах під Авдіївкою чи Широкиним. З усіх сторін вони чують «проведемо переговори», «сойдемся посредине», «какая разница».
Але українські герої відкидають лукаві поради і йдуть шляхом правди. Вони не залишають нам яскравих промов, але вічним залишається їхній приклад, «мов те дерево, посаджене понад потоками водними, що плід свій дає у свою пору». Вшановуючи героїв Крут, запитаймо себе: а коли ж настане пора для плодів нашого українського дерева? Чи настане колись час зустрічати загрози з позиції сили і впевненості?
Ця сила не виросте з заклинань Зеленського. Для впевненості потрібне не «Велике крадівництво», а забезпечення армії всім необхідним, не бажання заглянути в очі Путіну, а тверда воля держави до опору, не політичні переслідування, а об’єднання усіх патріотичних сил. Доб’ємося цього – зможемо впевнено зустрічати всі виклики.
Проблема загрози з боку Росії не зникла за сто чотири роки з часу Крут, і не «розсмокчеться» за три тижні. Відосbки тут не допоможуть. Зарадити може лише консолідація патріотів. Ви з нами, пане Зеленський? Ви з нами, «Слуги народу»? Мовчання не допоможе, бо відповідь доведеться давати. І відповідати, бо часом ховати голову в пісок і є зрада.
Сьогодні, в день вшанування героїв Крут, ми повторюємо нашу присягу відкинути московську навалу, звільнити окупований Донбас і Крим.
Ми зупинили ворога у найважчі роки, у єдності ми зробимо Україну непереможною.
Слава Україні!
Сто чотири роки тому тогочасне покоління українців отримало під Крутами свою Небесну сотню і не підтримало їхню боротьбу за свою державу, пропустивши повз увагу черговий наступ московської імперії.
Бо як і зараз, тоді більшість населення було “втомленим від війни”, мріяло “взять всє, і подєліть”, ненавиділо “буржуїв” та разом з червоними “здєлало їх вмєстє”.
Наслідки тих фантазій ціною в мільйони жертв війн, голоду та репресій розгрібаємо до сьогодні, і не факт, що розгребемо – занадто вже багато любителів “ковбаси за 2.20” та “тово пламбіра”.
Воля – то важкий тягар, її не вимірюють “мазанням на хліб”, зато моментально втрачають через глупство та наївну віру в “слуґ народа”, що і сталося тоді та на наших очах відбувається сьогодні.
Але хтось завжди йде битися до Крут, вони тримають небо, завдяки їм ми раз за разом отримуємо новий шанс вирватися з проклятого кола малоросійства та бездержавності.
Пам’ять – це найменше, чим можна їм віддячити, тоді Герої не вмирають.
Пам’ять про Крути повернулася в Україну з відновленням її незалежності в 1991. Але тоді і протягом наступних двох десятиліть цей бій згадували як трагедію чи навіть поразку. Оборонці станції загинули, більшовики продовжили свій наступ на Київ. Ось що говорили про Крути.
Для більшої драматизації суттєво завищувалася кількість українських втрат, понижувався їхній вік. Відтак згадування цієї події перетворилося в плач і розпач від чергової поразки. Такий підхід далекий не лише від об‘єктивної історичної оцінки того, що сталося під станцією Крути 29 січня 1918 року, але й від справжнього вшанування пам’яті учасників тих подій.
Важко здобуту ціною вояцьких життів перемогу знецінюють називаючи поразкою. Загибель у бою близько сотні українських вояків – це трагедія. Але втричі більша кількість ворожих втрат заперечує тезу про поразку. Особливо якщо врахувати, що співвідношення сил учасників бою було майже 1 до 10 не на користь українців.
Більшовики зуміли продовжити свій наступ на Київ лише через чотири дні. Для проголошеної лише кілька днів тому незалежної Української Народної Республіки це були визначальні чотири дні, які дозволили їй отримати міжнародне визнання та військову допомогу. Незабаром після цього більшовиків було вигнано далі на схід. Так, через рік вони знову повернулися, але знову не назавжди.
Війна з Росією царською, більшовицькою, путінською триває досі. На жаль, досі на українській землі. Але нині вже за сотні кілометрів від Києва. В цій війні ми перемагаємо, бо нині Росії протистоїть не кілька сотень добровольців, а багатотисячна і високопрофесійна українська армія. На боці України не кілька держав, що визнали її у 1918, а практично весь цивілізований світ, який засуджує російську агресію.
Ми перемагаємо, бо не забули про бій 29 січня 1918 року. Про Крути пам’ятали в Українській повстанській армії, де це ім’я присвоїли одному з військових формувань на Волині. Про Крути пам’ятають у сучасній армії, де цим іменем названо військовий ліцей у Львові та військовий інститут у Києві. Ми переможемо, коли будемо пам’ятати про Крути як нашу перемогу.
