Українське питання російського демократа
Минає вже четвертий рік війни, а в українському інформаційному просторі досі відкрите питання щодо російських опозиційних до Путіна політиків, журналістів, популярних блогерів. Одні українці покладають на них великі надії, бо вірять, що ті допоможуть скинути владу Кремля. Інші ставляться до них як до мудрих та сміливих особистостей, які не побоялися виступити проти путінського режиму, а тому до таких сильних особистостей необхідно прислухатися. Треті ж ставляться до них досить критично і скептично, вважаючи їх чи заручниками в руках держави-терориста. Четверті ж вважають їх завербованою агентурою чи просто більш ліберальною формою імперського спектру, а тому небезпечними для України. То ж яка з цих установок є більш корисною задля успішного запобіганню впливу ворога на масову свідомість українців ми спробуємо з вами розібратись.
Ситуація перша.
Є російський опозиціонер(ліберал), який має певний текст з набором антивладних тез. Оскільки в РФ опозиційні ЗМІ тонуть в оточенні провладних ЗМІ, то донести свої антивладні тези до широких верств населення він не може. На противагу цьому, його антивладні тези знаходять широку аудиторію в Україні завдяки його популярності в українських ЗМІ. А оскільки контекст в обох випадках суттєво відрізняється (в РФ неототалітаризм на відміну від слабких поки що державних інституцій в Україні), то і замість того, щоб бити по позиції російської влади, його тези б’ють по українській, що під час війни несе ризики для України як держави. Як приклад пісня ГО «Убей в себе государство» доречна в тоталітарній державі, і аж ніяк не в державі що лише формується і веде криваву боротьбу, виборюючи своє місце під Сонцем.
Ситуація друга.
Є російський опозиціонер(ліберал), який має певний текст з наборами загальних антивладних тез. Також в його тексті присутні(чи то по причині поступок редакції, чи дійсно власні думки чи за вказівкою «компетентних органів») тези з критикою нової української влади чи України, а також певні російсько-імперські тези ( на кшталт критики мовних законів, впровадження візового режиму з РФ, Крим-не-бутерброд, ставлення до російських журналістів тощо). Оскільки в більшості росіян упереджене негативне ставлення до російського ліберала, то його антивладні тези не зможуть змінити переконання провладної аудиторії, а навпаки лише посилять стартові переконання реципієнтів. Це так званий процес «щеплення переконань», оскільки в порівнянні з відкритою провладною пропагандою, опозиційна пропаганда недостатньо широка та інтенсивна, а тому буде мати місце конформізм, на основі впливу авторитету, ефекту соціального доказу при формуванні переконання та вибірковості уваги і сприйняття інформації згідно із поточною когнітивною картою.
В той же час, цей самий текст буде мати зовсім інший вплив на українську антипутинську аудиторію. Оскільки стратегія «ворог мого ворога – мій друг» та подання цього російського опозиціонера в українських ЗМІ як авторитетної фігури, сформують в українського читача/глядача/слухача певний базис довіри до російського опозиціонера(ліберала), що значно полегшить сприйняття повідомлення. Додайте до цього критиканську позицію по відношенню до будь-якої української влади, з одночасною готовністю ліпити кумирів з будь-кого, хто публічно виступає проти всього поганого за все хороше. А далі в хід іде техніка впливу «нога у дверях», коли починають із малої поступки, з кожним кроком все збільшуючи ціну(наприклад, починаючи з кроку похвали України, коли люди проникають довірою до комунікатора, з кожним наступним новим текстом, плавно нарощуючи критику України). В результаті чого в людини виникне когнітивний дисонанс, якого вона буде прагнути позбутися задля психічного комфорту, а тому, буде змушена вибирати – критикувати Україну разом із російським опозиціонером чи перестати ставитися до російського опозиціонера як до авторитета. І ось ми бачимо, що вже готовий канал для розповсюдження антиукраїнського наративу серед української аудиторії, незалежно від того, зі злим умислом чи по наївності російський опозиціонер(ліберал) генерує свої тексти.
І ось постає гостро питання: хто він, російський опозиціонер(ліберал)? Кремлівський завербований агент чи просто «корисний ідіот»? Що це: ворожа тактика «поганий/добрий поліцейський» чи «Стокгольмський синдром»?
Чому гебня саджає одних за репости у вконтактікє і при цьому дає ефіри та панькається з іншими? Мотивація гебні «нехай собі віщають, але по наших правилах» компліментарно до мотивації опозиціонерів «нехай я йду з ними на поступки по певних питаннях, але я донесу до народу хоча б крихту правди!» при компромісі з редакційною політикою? Хто вони, як інструмент Кремля: прості хлопчики для побиття, зручна мішень для формування образа ворога та консолідації мокшанської нації і для щеплення від небажаних переконань чи, можливо, слугують приманкою для взяття «на карандаш» усіх «недовольных» та каналізуванням протестної енергії у потрібне Кремлю русло(пара в гудок)? Чи, можливо, різні опозиціонери по різному Кремлем використовуються?
А головне, що українця має в зв’язку з цим турбувати, це питання – як ставитися до повідомлень російських опозиціонерів? Прислухатися до них чи відноситись з недовірою? Чи можливо отримати якусь корисну інформацію із цих повідомлень? Які існують ризики від сприйняття і прийняття повідомлення? Яке співвідношення потенційно корисної інформації і потенційної шкоди від засвоєння повідомлення? І яку ж стратегію поведінки по відношенню до російських опозиціонерів(лібералів) українцеві обрати?
Згідно із теорією розпізнання сигналу та теорією паттернізації, стратегія хибної тривоги(помилка хибнопозитивна, коли знаходять паттерн там, де його не існує) має значні адаптивні переваги над стратегією хибної безпеки (помилка хибнонегативна, коли не розпізнають існуючий паттерн) при умові, що ризик нерозпізнання існуючого паттерну (чи сигналу відповідно) перевищує ризик хибного розпізнання неіснуючого паттерну (сигналу).
І тут якраз слід нагадати, що в нас війна із Російською Федерацією із численними літальними жертвами як серед військових так і серед цивільного населення. Причому найпотужнішим компонентом цієї війни є інформаційна війна. А тому, протягуючи чергового російського ліберала в український інформаційний простір, пам’ятай, що ціною може бути не лише численна загибель українців, а у підсумку і взагалі існування України як держави!
