Про питання мови
Накину про питання мови.
Історія 1. Маршрутка. Переді мною два дядька, що говорять ідеальною українською у версії Київської області. І відбувається між ними ди-и-ивовижна розмова:
“Вони ще пожаліють про те що послухались цих мудаків з влади, і почали цю ворожнечу з Росією. Росіян звірами малюють. А росіяни то гарні люди. Ми в них гарно працювали і все добре було. Вони – добрі, гарненько нам платили. А зараз?”
“І не кажи! Так люди втомилися від цієї війни. Понаплодили бандерівців, крові дали попити – от вони й бісяться…”
Мабуть мій погляд був надто промовистий. Бо спершу дядьки замовкли. Потім зразу вийшли.
Мені було так шкода, що тої миті не було поряд всіх можливих борців за тотальну українізацію, аж до Фаріон включно. Вони мали мені таку нагоду розповісти, що справжній патріот – не той, хто за Україну воює, а той, хто говорить українською…
Але їх там не було. Їх взагалі не буває в таких ситуаціях. Там буваю я.
Історія 2. В силу низки причин, викладаю я зараз на одних курсах. Аудиторія російськомовна. Зразу даю зрозуміти, що мені байдуже, якою мовою говорять зі мною вони – аби я лише розумів, але я балакатиму українською. Бо я так хочу. І от у мене вже лунає українська – мені відповідають, зі мною балакають…
Українізую людей потрошку. Як можу – так і українізую. Треба нести українську в маси. Фаріонщиків же серед мас нема – вони на телеку і на ФБ переважно.
