Навчіться мовчати та чекати
У мене до вас усіх буде одне прохання, пов’язане з можливістю загострення війни. І вже дуже-дуже актуальне.
Коли знов насувається ця неприємна тривога, багацько людей запитують себе “Чим я можу допомогти? Що мені робити?”. Цей текст якраз для вас.
Правда, він про те, чого вам НЕ робити. Але це також дуже, дуже важливо. І це НЕ робити дуже складне, але ви мусите впоратися.
Треба, щоб ви зробили наш інформаційний простір трішки менш вразливим до ворожих інформаційних операцій.
Для цього потрібно небагато.
Будь ласка, заклинаю вас, не розповсюджуйте неперевірену інформацію щодо будь-яких військових дій. Якою б емоційною вона не була. Особливо якщо вона – емоційна. Ні, інформація, якою поділилася ваша сусідка чи знайомий, – не перевірена.
Розганяти для того, щоб запитати “це правда?”, теж не можна. Опануйте себе і перетерпіть добу. Зазвичай все стає відомим впродовж 12-24 годин.
Не поширюйте дані про втрати наших військ до того, як про них повідомить прес-центр ООС. Не розганяйте дані про бої тут чи там до того, як про них повідомлять офіційні джерела. Ні в якому разі не повідомляйте про пересування українських військ. Ні в якому разі не діліться фото понівечених тіл, якщо це не тіла ворогів. Яку б мету ви не мали.
“Мені болить, я переживаю, синочки, свічечки” – перетерпіть, вимкніть комп’ютер, зламайте собі руки, але не робіть цього. Це шкода. Це те, чого хоче ворог.
Ворог хоче, щоб справжні дані тонули в істериках. Ворог хоче, щоб істерика стала панівною емоцією.
Ворог хоче, щоб мережею гуляли зображення чиїхось трупів із підписами “це українські вояки”. Щоб їх усі бачили, і щоб черг біля українських військкоматів не було.
Ворог хоче, щоб військові знаходилися під тиском цивільних. Щоб бійцям та командирам постійно обривали телефони, бо хтось десь в Інтернеті написав, що там можливий обстріл, і мама чи дружина сходять з розуму.
Ворог хоче, щоб командири приймали рішення не згідно з оперативними обставинами, а через тиск на них матерів, журналістів, політиків, волонтерів та кого завгодно, головне, щоб це було не військове рішення, а “вимушена доцільність”.
Бо це все допомагає ворогові вбивати українців.
Якщо ви йому допомагаєте, ви воюєте на його боці. Не важливо, свідомо чи по дурості. Ви допомагаєте йому вбивати наших вояків та окуповувати нашу землю. Ваші благі наміри – не виправдання, ваша слабкість – не виправдання, ваші нерви – не виправдання. Ваші нерви – ніщо порівняно з тим, через що проходять вояки та офіцери, тож терпіть або просто ізолюйте себе від соціальних мереж.
А як ні, то навчіться мовчати та чекати.
І так, поширення цього тексту наближає перемогу.
