Я – зброя

Николай Ильинов
Николай Ильинов

Останнім часом мій старший син є найчастішим джерелом моїх постів. Нещодавно, випиваючи чай, він запитав: «Тату, а ти знаєш, що в 50-роках минулого століття в Таганрозі україномовного населення було більше ніж у Львові?» Я трохи задумався та відповів: «Так, і не тільки у Таганрозі, але й у Бєлгороді теж».

В часи навчання в інституті зі мною в кімнаті жив хлопець, звали його Вадим. Якось, очікуючи на першому поверсі, коли він телефонував з телефона-автомата, я почув, що він з кимось розмовляє українською. Після того, як він закінчив розмову та вийшов, я в нього запитав:
– Ты с кем разговаривал?
– С родителями.
– А что, у тебя родители говорят на украинском?
– Так, и я говорю на украинском, у нас много людей в Новопскове (Луганская область) говорят на украинском.
– А почему ты тогда с нами говоришь на русском?
– Да как-то неудобно перед пацанами.



Ще в середині минулого століття території, які сьогодні розмовляють російською та вважають носіїв української мови фашистами, були україномовні. Виявилося, що достатньо одного покоління, щоб вбити, знищити, втоптати в бруд велику націю, і цими вбивцями була не зброя, а люди, звичайні люди, які однією мовою знищували іншу мову, а разом з мовою і самих людей.

Так мої російськомовні батьки знищували мову своїх батьків. Я пам’ятаю, як бабуся ще говорила на суржику, хоч сама була з україномовного району. Їй, мабуть, теж було «неудобно» жити серед російськомовних. Так і моє покоління повинно було остаточно вбити хоч-якийсь натяк на те, що тут є люди зі своєю культурою, своїми традиціями, тобто я і є та зброя, яку виростила радянська система, та за допомоги якої російська імперія, під приводом захисту російськомовного населення, буде й надалі вбивати українців, при тому вбивати не тільки україномовних, але будь-яких українців.

Як показав досвід, такої зброї у х*йла багато, але саме мені вирішувати, «буду ли я оружием, которое добьет своих же детей, а потом пустит и себе пулю в лоб» або «я буду зброєю, яка захистить своїх нащадків». Отже, кожен вирішує сам, бо Я – ЗБРОЯ, МИ ВСІ – ЗБРОЯ!

P.S. Так, після цієї розмови з сином, мої пости у Фейсбуці зазвучали українською…

 

Постер © Нікіта Тітов

Поділитися:
Share

Усі відео
  • Усі категорії