Війна…

Це коли військовий, з одного боку – джерело доходу, а з іншого – загроза. Військовий – з грішми, тому він купує в нас каву, помідори, горілку, ковбасу, знімає житло… З іншого боку – від військового краще триматися подалі. Військові різні бувають, одні – шоколадками пригощають, інші – вивертають кишені. І не тільки.

Війна…

Це коли серед пацанів лох – це той хто на ничці не має пари десятків набоїв і пари гранат. Коли заняття в школі протягом року відміняли двічі – через карантин і через сильні обстріли. Коли дорослі викликають саперів, бо хлопчик приніс і сховав під ліжком нерозірвану гранату від РПГ.

Війна…

Це коли з’їздити до тьоті Клави – це два КПВВ з нашого боку, метрів 700 пішки, два КПВВ з іншого боку, але їхати треба без тата, бо нашого тата кацапи уб’ють за те що укропам м’ясо возить. І їхати небезпечно – між КПВВ можна потрапити під обстріл. Тому краще почекати коли тьотя Клава сама приїде. Обов’язково приїде – перереєструватися, аби пенсію отримувати.

Війна…

Це коли робота на заправці – щось середнє між служінням, екстремальним спортом і необхідністю. З одного боку – яку ще роботу знайдеш? З іншого боку – одна міна, і…

Війна…

Це коли мама вечорами плаче і повторює: «За що нам це?» «Куди уїхати?» А коли до мами приходять сусідки, вічна тема розмов: «Коли ЦЕ закінчиться…»

Війна…

Це коли виїжджаєш з Зони АТО, просто зупиняєшся край дороги… і несподівано усвідомлюєш. Тут можна ходити по посадці з краю вкрай і нічого не боятися – тут нема розтяжок. Тут, коли ідеш по полю, те що стирчить з землі – просто гілочка, а купинка – просто купинка, а не міна. Тут можна обнишпорити всю посадку і не знайти жодної стріляної гільзи.

Тут – не стріляють.