Я – не чорний пророк, але…

Я не люблю грати в конспірологію. Я ще більш не люблю роль чорного пророка. Тому, зазвичай, десять разів думаю перед тим, як озвучувати подібні речі. Але останні три дні я провів на фронті, проїхавши його від Маріуполя до Попасної. Я слухав людей, я дивився, що відбувається тут и зараз, і розумів, що багато в чому не помиляюсь. Хоча радий би помилятися. Тому я все ж таки скажу про свої побоювання. Щоб збільшити шанси неможливості такого розвитку подій.

Коли боягузи перетворюються на войовничих легіонерів, а щури – у левів (або хочуть такими здаватися), я напружуюсь.

Перший тривожний дзвіночок пролунав для мене, коли цілий міністр закордонних справ закликав населення «ментально готуватися» до можливої війни. Саме населення, і саме «ментально». Бо мова не про тих, хто воює і бореться за країну сьомий рік. Мова про тих, для кого війни, як і раніше, не існує. Або вона «закінчилася в їх голові», разом з найбільшим миротворцем і найвпливовішим політиком всіх часів і народів.

Другий дзвіночок пролунав, коли той же міністр почав розвивати тему. І навіть згадав про Крим. Правда, чомусь як виключно боротьбу за територію, але не за населення. І навіть спробував впарити нам проросійського Єрмака як головного та невтомного борця за свободу і територіальну цілісність України.

Що ж відбувається насправді, і чого я боюся?
Я, як і раніше, вважаю угрупування, що прийшло до влади в результаті поразки України в інформаційній війні, ворогами державності моєї держави. Всі їх дії, від початку і до кінця, спрямовані на ослаблення військового, політичного та економічного потенціалу країни. Деякі речі просуваються планомірно та послідовно. Наприклад, демотивація та ослаблення армії. А деякі просто відбуваються за принципом «дай управління дурневі, і він знищить керований об’єкт краще, ніж лютий ворог».

Зафіксувати остаточний програш у боротьбі за власну територію, незалежність і вільний спосіб життя можна двома способами.
Перший – це те, що чинна влада робить з самого початку, – повзуча капітуляція. Тобто односторонні поступки, навмисна втрата ініціативи, послаблення та обмеження опору ворогу, і ведення інформаційної війни всередині власної країни за лекалами ворога.
Однак, опір цім діям від найбільш сильної, свідомої та патріотичної частини суспільства продемонстрував, що цей шлях довгий, важкий і небезпечний. Простими словами – ті, хто виніс на собі цю війну, розберуть на дрібні шматочки спроби «повільної капітуляції». І це вони, здається, засвоїли.

Тому не виключено, що буде розіграний другий варіант – швидкий. І найгірший.
Тому що він передбачає величезні втрати і повну втрату суб’єктності та цілісності держави.

Росія щороку грає м’язами і трясе зброєю. Вона стягує максимальні сили до наших кордонів і проводить «маневри» на межі початку повномасштабних бойових дій. Щороку ми цілком реально готуємося до можливої ескалації, і тому вона не відбувається.

Але що ж змусило «миролюбну» владу говорити войовничі речі? Навіщо ці спроби перетворити боязкуватого ухильника-головнокомандувача і проросійського Єрмака в яструбів?
Боюся, що все може бути дуже просто.

Дуже простий сценарій.

Росія готується до навчань і стягує до Донбасу та південних кордонів України ударне угруповання.
Паралельно мусується тема екологічної катастрофи в Криму, в яку його загнала росія. Але винною буде Україна, яка не дає воду. Буде публічне заламування рук, звернення до ООН і керівників провідних держав. Будуть ретельно і професійно підігріватися міжнародна та внутрішньоросійська істерики.

А ось позиція і риторика керівництва України буде напрочуд жорсткою. Правда, скорочення і ослаблення армії, швидше за все, будуть продовжуватися. Правда, швидше за все, запустять друкарський верстат, і економіка, на якій тримається військова міць держави, ляже.

А потім настане час «Ч». І все почнеться з провокації, як завжди.
Варіантів багато. Наприклад, штурм знемагаючими від спраги кримчанами пунктів переходу. Або заворушення на кордоні в районі каналу. І зброя обов’язково вистрілить. І не один раз. І не в одному місці. І «винними» будуть злісні українські військові. Потім буде коротка істерика та підготовчий період. І російська військова машина атакує. З усіх сторін.

І ми дамо опір. Жорсткий, як завжди. Мало того, наш новонароджений «яструб-головнокомандувач» голосно і пафосно віддасть потрібний наказ. І навіть запише відос, головним месиджем якого буде – «Ви ж цього хотіли?».
Правда, відбуватися все буде так, щоб максимально ускладнити виконання завдання військами.

А далі на лінії зіткнення почнеться пекло. З підтримкою авіації та флоту, морськими десантами і танковими кулаками з боку Росії. І з використанням всіх можливих засобів нами. Тобто нормальна повномасштабна війна.
Ні, вона не буде довгою. Росія не збирається розвивати все до такої міри, щоб її нарешті обнесли стіною. Їй потрібна «многоходовочка». І вона спрацює.

Тому що цілком достатньо двох днів гарячої фази, щоб яскраво показати по всіх каналах повномасштабну м’ясорубку. Щоб загинуло кілька сотень (або навіть тисяч) військових і мирних людей.
Після чого «населення», яке ніколи не буде готове до війни ані «ментально», ані буквально, заволає «Досить!» і «Зупиніть!»
І настане зоряний час «яструба-ухильника», який скаже «Я ж казав?» і знову перетворитися в голуба-миротворця. Під багатомільйонний хор «Зупиніть кровопролиття!» і «Врятуйте наших хлопчиків за всяку ціну!» він підпише… Ні, не капітуляцію. Договір.
Договір про припинення вогню. Договір про вічний мир і ненапад з росією. Договір про співробітництво. Договір про спільне відродження Донбасу (данину). Договір про спільний розвиток Криму (відновлення каналу та всіх видів безкоштовного постачання Криму – данину). І ще купу колінно-ліктьових договорів про мир і співпрацю з колишнім ворогом.

Світ спочатку здивується. А потім зітхне з полегшенням. Проблема хоч і погано, але вирішиться. І вже не буде приводу для тиску та санкцій (короткий конфлікт і кілька великих кладовищ не беруться до уваги). Тому що росія і Україна будуть трясти пачкою документів про мир. Тому що «вони все і так владнали». Тому що все буде взаємно і добровільно.

Тому що дуже скоро Україна перестане існувати як проблема. І як незалежна держава. Добровільно.
Те, що не вийшло повільно, вийде швидко. Бліцкриг.
І найголовніше. Офіційно. Для всіх – за власним бажанням народу України.
Потім це можна буде закріпити законним всенародним референдумом. Під добрими поглядами неупереджених російських спостерігачів.

Так, на жаль. Я намалював вкрай сумний варіант розвитку подій. І багато хто буде говорити «Це неможливо, тому що…» І приводити залізобетонні аргументи.

А я бачу, що це один з цілком можливих варіантів розвитку подій. Тому буду, як завжди, стежити за руками влади. І вас про це ж прошу. Стежити за руками, реагувати і бути готовими.
Тільки так цей варіант можна зробити неможливим.

Вибачте за багато букв, але я був зобов’язаний сказати. Я не вірю їм. Вони прийшли на брехні, і вони самі є брехнею. У них є завдання – вирішити «українську проблему» назавжди. Руками українців. І спираючись на найбільш незрілу частину країни.
Щоб історики знову говорили, що ми здатні відстояти, але не здатні зберегти.
Але у них хрін вийде. Я знаю.