Соборність. День сенсів
Михайло Жизневський похований на маленькому цвинтарі поблизу Гомеля, в Білорусі. Його мама ненадовго пережила сина й покоїться поряд. Представники нашого посольства в Мінську щороку їздили до Гомеля, допомагали матері Михайла, поки вона була жива, відвідували його могилу. Й досі картаю себе, що так і не вирвалася поїхати разом з ними, від Мінська до Гомеля кілька годин, а виснажливі переговори не залишали часу ні на що інше. Й зараз навіть не знаю, чи в’їзна в Білорусь, з якою в РФ спільний безпековий простір і спільні фсбшні «чорні списки».
Згадаємо сьогодні Михайла Жизневського, Сергія Нігояна, вбитих на Грушевського, закатованого десь в лісі Юрія Вербицького – перших жертв режиму Януковича. Це їх історію сьогодні хочуть переписати і забути. Не дозволимо. Це – наша спільна червона лінія.
Соборність – це чітке усвідомлення основ державності. Це коли є різниця, хто ми, хто наші справжні Герої, яка наша Історія, де наші кордони, що таке наші цінності та наша пам’ять, і як ми готові захищати все, що і є Україною.
Народ, який тривалий час був бездержавним, ті, кого історія жорстоко карала за помилки і прорахунки в спробах вибороти державність, мають тонко відчувати зміст миті єднання. Мали б…
Але досі багатьом якесь там єднання 100 років тому, якась «злука», – це космічно далекі дії. Мільйонам власників українського паспорта сьогоднішній день – по цимбалах. Одним – вороже. Інші його просто не відчувають.
Але цей текст до тих мільйонів, які усвідомлено чи інтуїтивно сприймають Соборність, як згусток сенсів.
Їх влучно наголосила Olesya Yakhno. Зацитую окремі тези:
«Соборність – це державність.
Соборність – це усвідомлення ідентичності.
Соборність – це політична нація, громадянський патріотизм.
Соборність – це сильна армія.
Соборність – це відповідальні еліти.
Соборність – це повага до пам’яті.
Соборність – це коли капітал, суспільство, політичні еліти та ідея розвитку держави об’єднані.
Соборність – це соціальна справедливість, не в сенсі зрівнялівки, а в сенсі гармонійності розвитку та суспільного блага». ©
Все це чіткі ідеологічні маркери, які говорять про сучасний (модерний, якщо хочете) консерватизм або республіканство – світогляд, який здатен втримати, захистити і розвинути українську державність.
Як би не кепкував поверхнево-ліберальний (чи одразу сказати – «лівацький»?) зріз користувачів соцмереж над термінами «традиційний» і «цінності»; як би не намагалися тикати шпильки «що консервуємо?»… стан речей не міняється – лише твереза права ідеологічна база, здатна дати країні людей, які не гепнуть корабель «Україна» айсбергом.
Права база, мається на увазі від тверезого право-центризму, крізь ліберальний консерватизм, до республіканства\неоконсерватизму.
Першою партією у відновленій державі Україна стала… республіканська – поміркована консервативна політична сила. І не важливо, що вона не пережила еволюційний ріст, УРП зафіксувала – щойно українці отримали шанс на державність, вони спробували спертися на консерваторів. Час показав – не дарма.
«Фундаментальні консервативні настанови зберігають своє практичне значення ще й сьогодні. У ХХ столітті консерватизм був для Європи третім шляхом, здатним провести нації між Сциллою і Харибдою нацизму та комунізму, але скористатися ним вдалося не всім. Сьогодні консерватори пропонують Заходу альтернативу неолібералізму, який заблукав у власних глобалістських мріях. Ну а в Україні методологія консервативного мислення може стати базою для довгострокової програми національного порятунку. Причому йдеться не лише про мобілізацію усіх національних сил проти зовнішньої загрози, а й про протистояння загрозам внутрішнім. Переповнене невиправданими очікуваннями, розчаруванням і злістю, українське суспільство є надзвичайно вразливим до популізму в його крайніх деструктивних формах. Тому Україна має не лише боротися проти зовнішнього ворога, а й витримувати шарпання охлосу, підніжки політичного авантюризму та безсилля інфантильного мрійництва». ©
Це уривок статті «Надійний фундамент».
Таких статей «Тиждень» в архіві має багато. Мене давно просили зібрати їх разом. Ось – частина є. Тут є і про суть, і про історичні витоки, і про паралелі. Читайте. Думай ТЕ. Тим ми і відрізняємося від «простих людей».
В’ячеслав Липинський. Спадщина
Ігор Гирич. Речник консерватизму
В’ячеслав Липинський: жертвопринесення
ОНУХ. Cкромна чарівність консерватизму
Тарас Лютий. Консерватизм: зберігати чи змінювати?
Дмитро Крапивенко. Зберегти себе. Потреба консерватизму
Юрій Терещенко . Генеза українського консерватизму
Юрій Терещенко. Український консерватизм новітньої доби
Юрій Терещенко. Консервативна революція гетьмана Павла Скоропадського
Олександр Крамар. Ідеологія творення
Олексій Сокирко. Буржуазний націоналізм
Олександр Крамар. Не нашкодити
Юрій Терещенко. Дух державності
Максим Віхров. У пошуках консерваторів
Майкл Бініон. Британський консерватизм: історія успіху
Ростислав Павленко. Потреба правої сили
#Res_Publica
#Ceterum_censeo_Carthaginem_delendam_esse
P.S. … тут мене часто питають, “так а що ж ми маємо робити?” Почніть із прочитання та поширення важливої інформації. Просвітництво ніколи не минало дарма.
Соборна, Вільна та Незалежна.
Такою її бачили українці Наддніпрянщини та Галичини, Полісся та Волині, Донбасу та Слобожанщини, Таврії та Бессарабії.
Тоді, у 1919 році, вони не знали, що радість буде не довга, а Україні доведеться пройти важкий шлях радянських репресій, Голодоморів, війни, знищення всіх найбільш свідомих та активних, зрештою боротьби з ідентичністю.
Сьогодні 101 рік від Соборності. І сьогодні ж, у далекому від тих подій 2020 році, перед нам схожі виклики, той самий ворог, а головне – боротьба за країну всередині.
Сьогодні нам знову розповідають про «какую разніцу», про інших, «нейтральних» героїв, про «мир» з одвічним агресором. Цього не було і не буде.
Адже українці сотні років борються за своїх Героїв, за свою мову, за свою державність. За своє місце на мапі цивілізованого світу. Без Кремля та російських окупантів.
Нам не «какая разніца». Нам потрібна Незалежна, Соборна та Єдина Україна.
З Днем Соборності, Україно!
Слава Україні! Героям Слава!
Українці в своїй історії неодноразово “какой разніце” протиставляли Соборність, бо вона є передумовою державності.
Цю звитягу розпочали ще полки Богдана Хмельницького, заявивши про народження нації збройною ходою від січового Запоріжжя до Львова, а в 1919, не дивлячись на кількасотрічне поневолення в різних імперіях, громадяни проголосили рішення жити в одній Українській Державі.
Навіть 70 років радянської міфотворчості про “подаровані землі” та “одін народ” не змогли перекреслити пам’ять про ту історичну подію, яка була відновлена живим ланцюгом від Львова до Києва вже у 1990 році.
Ми діти тієї Злуки.
І наше покоління віддало належне пам’яті предків своєю боротьбою за державу – спочатку на Майдані, а потім на східних кордонах.
Це теж вже нікому не викреслити з пам’яті, навіть якщо нам не вдасться швидко виправити “помилку 2019”.
Ми не останні українці в Історії, прийдуть інші, навчені різним досвідом, битися за свою Святу Мати Героїв.
Тому попри все День Соборності назавжди зі всіма нами – “і з мертвими, і з живими, і з ненародженими”.
Зі святом вас 🙂
Сегодня Украина отмечает День Соборности. 101 год назад 22 января 1919 года был провозглашен Акт воссоединения УНР и ЗУНР. Сегодня Зеленский непременно задвинет очередную чухню, но, к счастью, говорить сегодня будет не только он. И сегодня неизбежно прозвучат не только дежурные славословия соборности, нет. Именно сегодня, когда власть проводит политику “Кемска волость? Забирайте!”, будут и слова от самого сердца.
А я напишу о другом. О провозглашении Воссоединения в контексте событий того времени. Тем более, что параллели с временем нынешним просто удивительные. Итак.
14 декабря 1918 года Петлюра, Винниченко, Коновалец подымают и успешно проводят антигетьманское восстание. Это не было сложной задачей – армия последовательно разлагалась с 1914 года работой большевиков и эсэров. И методы были понятно какие – рассказать солдатам про командиров-пидарасов, рассказать командирам про генералов-пидарасов, потом «Берите власть в армии в свои руки, товарищи, сами выбирайте командиров!», потом «Враг не в Москве, снимайтесь с фронта, и айда на Киев Гетьмана свергать!»
Тогда у них это прекрасно получилось, и Скоропадского свергли. Зрадника гетьмана больше нет, ура! Что же дальше? А дальше 18 января 1919 делегация УНР принимает участие в начавшейся Парижской мирной конференции, которая после Первой мировой войны имела то же значение, что и Ялтинская после Второй. Делили мир. Делегация УНР пытается добиться признания.
Здесь надо вспомнить, что зрадник-гемьман усиленно добивался признания Украинской державы иностранными государствами. И это был активный процесс. К моменту, когда его свергли нові обличчя та справжні патріоти, Украина смогла установить и поддерживала дипломатические отношения с 30 государствами, в первую очередь с Центральными державами и с нейтральными странами. Это был очень впечатляющий результат для нескольких месяцев работы правительства Скоропадского.
Но результаты эти пошли прахом. Так всегда бывает, когда распропагандированные врагом недоумки приводят к власти швондеров, не умеющих ничего кроме игр в социальную демагогию. Так было и в 1919. Демагоги получили власть и ломанулись в Давос, пардон, во Францию на Парижскую конференцию добиваться признания. Там на них посмотрели: «Кто вы такие?» – и нові обличчя поехали назад. Что было дальше? А ничего не было.
22 января 1919 – в Киеве провозглашается Акт воссоединения УНР и ЗУНР. Красная армия берет Нежин.
24 января 1919 – Красная армия берет Бровары.
5 февраля 1919 – Красная армия берет Киев.
Конец истории.
Постскриптум.
Пара штрихов к портретам. Издатель и меценат того времени Евгений Чикаленко пишет в 1919 в дневнике, что социалист Никита Шаповал, близко знакомый с Винниченко, ему рассказывал:
«… коли він [Винниченко] закликав Петлюру прийняти участь у повстанні проти гетьмана, то Петлюра вагався, а потім, не повідомивши Винниченка, сам поїхав у Білу Церкву до галицьких Січових стрільців і став на чолі їх, об’явивши себе отаманом всього республіканського війська. Виходить, що чутки, які ходили Києвом про нелади, а навіть і “мордобой”, між Винниченком та Петлюрою, мали якийсь ґрунт […]
Так, як за часів Центральної Ради Винниченко не міг перенести популярності Грушевського, а через те вживав всіх заходів, щоб не допустити того до влади за часів Директорії, так само він не міг перенести того, що ім’я Петлюри під час антигетьманського повстання затьмарило його ім’я» © Лідери Директорії під час проголошення Акта Злуки перебували в конфлікті за владу. Ярослав Файзулін
А 20 января 1919 года – прямо накануне Злуки – Чикаленко в дневнике пишет и вовсе вопиющее:
«Винниченко жде не діждеться конгресу, щоб передати всю владу, а самому втекти за кордон, він вже й пашпорт собі виробив, бо більшовики вже під самою Полтавою…» © В оці тайфуна. Як проголосили Акт Злуки. Юрій Юзич
Упомянутый конгресс – это Всеукраинский трудовой конгресс, высший временный законодательный орган УНР в период Директории. Цитирую:
«Скликаний Директорією з метою організації влади в Україні та визначення форми державного правління після повалення влади гетьмана Скоропадського».
23-28 января 1919 работал в Киеве. Потом работал в Виннице, потом в Ровно, потом в Каменце-Подольском, потом у абынескоропадьков Украина закончилась, и Конгресс разбежался.
Ничего нового под Луной. Две тысячи лет назад предупреждали:
«Берегитесь лжепророков, которые приходят к вам в овечьей одежде, а внутри суть волки хищные. По плодам их узнаете их» (Мф. 7:15).
Да только кто бы слушал те предупреждения.
С Днем Соборности, дорогие соотечественники!
Ко Дню Соборности Украины.
Программный пост.
В последнее время просто таки физически ощущаются безнадёга и уныние, царящие в головах и душах лучших людей нашей страны. Несмотря на рождественские и новогодние праздники, настроение у них отнюдь не праздничное.
И это вполне объяснимо в условиях творящегося в стране 3,14деца. В принципе, мыслящему меньшинству уже 21-го апреля прошлого года всё было ясно. Для него этот день стал началом катастрофы. И нужно отдать должное вазелиновой власти – она этих предчувствий не обманула. Скорее, напротив. Она превзошла все наши самые смелые пессимистические ожидания.
Подбор актёров на ведущие роли в этом спектакле оказался отменным. Ни одного персонажа ни в одной из ветвей власти с уровнем умственного развития хотя бы немного выше низшего. Начиная с куклы, исполняющей роль презедента, и заканчивая последним козявочником в Раде.
Все эти богданы, сивохи, юзики, дристайки-яременки-богуцкие-дубинские-бужанские вполне вписались в концепцию: “а давайте за полгода вновь превратим Украину в малороссию!” И у них, к сожалению, это получается. А овечье, семидесятитрёхпроцентное стадо-большинство своими восторженными меканьем, беканьем и пуканьем всё это благословляет и одобряет.
В итоге, в стране сложилась идеальная питательная среда для классической украинской “непозбувной бентеги”. Которой, незаметно для самих себя, заразились даже самые стойкие и проверенные. К примеру, под моим недавним постом о грядущем майдане количество пессимистических комментов и прогнозов превысило все ожидаемые пределы.
Ну что ж. Не буду анализировать окружающих, скажу о себе. Я – среднестатистический житель юга, в меру патриотичный, не в меру русскоязычный, ещё не так давно вполне аполитичный. Не буду скрывать, во времена Оранжевой революции, будучи ярым ненавистником жульки (и оставшись таковым по сию пору), вынужден был отдать свой голос за завгара.
Через пять лет, во втором туре президентских, на избирательный участок не ходил. Было очевидно, что приемлемых вариантов нет. И когда македонские принялись деловито трусить бизнес и плавно возвращать нас в лоно мордора, стало понятно, что в страну пришла беда. Потому Майдан 13-14-го стал и моим Майданом. Как и победа Майдана стала и моей победой. Все последовавшие за этим события вошли в мою жизнь прочно и навсегда.
И вот сегодня, спустя шесть лет, и особенно в последние девять месяцев окружающего сюрреализма, я ловлю себя на том, что за эти годы в меня каким-то неведомым образом вселилась частичка нашего Великого Провідника – Степана Бандери. Вселилась в том смысле, что мне теперь совершенно чужды неверие и ощущение безнадёжности нашего правого дела.
Несмотря ни на что, у меня нет ни малейших сомнений в том, что Украина выстоит и превратится в ту Украину, о которой мечтали и за которую боролись наш великий предок и поколения его единомышленников, до и после. И никакие доводы и аргументы (действительные либо надуманные) не способны сдвинуть меня с этой точки зрения.
Совершенно невероятная победа Майдана шесть лет тому назад породила в моей душе лёгкую форму здорового фанатизма. Я абсолютно уверен в том, что активное думающее меньшинство рано или поздно победит аморфную и подлую малоросскую составляющую современной украинской ментальности. Украина однозначно останется свободной Соборной Украиной, а не превратится в какую-либо часть дышащей на ладан финно-угро-монгольской империи.
И никто не сможет убедить меня в обратном. Ни свои, ни чужие. Если хотите, это нечто сродни религиозной вере в бога. Это или есть, или нет. Во мне, к счастью, есть. Я не слеп, не глух и не нем. Я прекрасно вижу всё, что происходит вокруг. В силу некоторых природных качеств, может быть, вижу даже чуть больше и дальше многих.
Поэтому, предвосхищая рациональные комментарии своих трезвомыслящих френдов, скажу сразу: моя вера, как и любая другая вера, абсолютно алогична. Она эзотерична. Трансцендентальна. Она не расположена в области фактов и рацио. Поэтому я не смогу убедить никого в том, почему они тоже должны верить в это. Это не объяснить словами.
Как, думаю, не могли бы объяснить этого хлопцы и девчата, в рядах УПА упрямо продолжавшие в 50-60-е годы прошлого века воевать с коммунистическим колоссом и второй военной машиной в мире. Но они продолжали. Продолжали назло и вопреки. Продолжали, невзирая на совершенно очевидную бессмысленность этого действа. Несмотря ни на какие тяготы, лишения, тюрьмы, гулаги и мученические смерти…
И в 1991-м году их борьба увенчалась успехом. Спустя тридцать лет после их последнего боя с НКВД. Думаю, нам не придётся ждать так долго, чтобы исправить прошлогоднюю ошибку нашей истории. Всё же вазелиновая власть – это не совок. Там были идеология, фанатики и ресурсы. Здесь же нет ничего кроме хитровые*анности коломойского и ватности значительной части населения.
А с этими вводными мы уж как-нибудь справимся. Не самые страшные супостаты в истории нашей древней Украины-Руси.
Так что, до встречи на баррикадах, друзья. Верующие и не очень.
В Україні – День Соборності.
Соборність – це коли єдність рятує від зникнення країну і державу.
Країну і Державу, а не розрізнене стадо байдужих шлунків, злегка прикритих правилами цивілізації.
Навіть сьогодні, в це свято, ті, хто прийшли до керма держави, ставлять все з ніг голову. Вони пропонують відмовитися від історії, мови, культури, традицій і національної (від слова Нація) ідентичності, мовляв, це – не головне.
А замість цього пропонують нібито «загальнолюдські цінності».
Це, безумовно, чудово – чесність, порядність, законослухняність, прагнення до заможності, взаємна повага, правила дорожнього руху, гендерність та інші речі, про які сьогодні говорив Зеленський.
Шкода, що йому ніхто не пояснив, що це не цінності. Це якості.
Якості, яких вимагає цивілізоване суспільство. А якості народжуються саме в цивілізованому суспільстві. Існування якого можливо в цивілізованій державі. А держава може існувати, тільки зберігаючи і поважаючи свою історію, традиції, мову і культуру. Захищаючи все це від внутрішнього забуття і зовнішньої агресії. І ставлячи на чільне місце принципи свободи і демократії, які «гарант» держави сором’язливо заховав між «вихованням» і «добробутом».
Не буде ніякої соборності, якщо ми дозволимо вихолостити і випалити все, з чого складається нація і держава.
Це як виховувати дитину, кажучи їй про те, що можна стати справжньою людиною, якщо просто чистити зуби і вмиватися, добре їсти, слухати маму, добре вчитися і переходити дорогу на зелений. І все.
А потім дивуватися, звідки взявся охайний, ситий, освічений негідник, який має всі ознаки цивілізованої людини.
Тільки щось подібне хочуть зробити з цілою країною.
Тому у мене з ними різна соборність.
І дивлячись, як на відео другосортний актор нарікає лідерам УНР на недолік державних якостей і устремлінь, я не дивуюся.
Єдність слабкості, дурості та байдужості нікуди не поділася. Вона завжди була поруч з нами.
А у нас своя Соборність. До якої ми йшли довго і важко.
Щоб зберегти єдину державу. І єдину націю.
Щоб тріумфував закон. Щоб люди були чесними, добрими, заможними, розумними, справедливими і щасливими.
І росте це тільки на тисячолітньому грунті. Зігріте пам’яттю. Культивоване традиціями. Полите потом і кров’ю.
Це і є Соборність.
А для дітей і онуків наших все це вже буде природнім. Якщо вистоїмо і збережемо єдність.
Маємо вистояти. Маємо зберегти.
Постер © Нікіта Тітов
На заставці постер © Андрій Єрмоленко
