Чи погодимось ми жертвувати?
У Новий рік, після року 2019-го, сповненого розчарувань і подій явно загрозливих, чимало українців сушать голову собі питанням – що буде далі? Які нові випробування готує нам доля, і чи будемо ми здатні їх витримати?
Факт такий – Україна досі існує на мапі світу через те, що українці пішли на жертву. У 2014 р., коли держава реально висіла на волосині, тисячі українців пожертвували здоров’ям і життям – вони пішли воювати. Інші пожертвували своїм добробутом – віддали свої гроші волонтерам. Москва явно не чекала такого – саме тому фронт нині проходить по околиці Донецька, а не по околиці Києва. Проте.
Зумівши відстояти незалежність політичну, українці явно зламалися на відстоюванні незалежності економічної. Найбільшою претензією для п’ятого президента Порошенка стали тарифи на ЖКГ. Платити за комуналку ту ціну, яку платить вся Європа, пересічний українець не хоче. Видавати продуктивність праці як у Європі не хоче так само. Українець твердить: «Платіть мені зарплатню як у Європі, тоді я буду платити тарифи як у Європі». По факту мрія українця – виробляти «запорожець», а зарплатню отримувати як за БМВ. Проблема в тому, що так не буває. Добробут українців зросте лише тоді, коли українці почнуть виробляти більшу додану вартість, а для цього треба банально вкалувати.
Вкалувати українці не хочуть. А от зменшення тарифів вони хочуть причому неймовірно. Відтак все частіше доводиться чути думки на кшталт: «А чому б не купувати газ і електрику у Росії? Вони ж там дешевше? Ринок так ринок!» Нещодавно прочитав взагалі геніальну думку, що газ і електрику треба купувати у росіян (!), аби не збагачувати українських олігархів, яким належать генеруючі кампанії. Слабо? Може, й Незалежності зректися, бо – олігархи?
Я, можливо, не реагував би на такі заяви так гостро, якби не той факт, що чинний уряд уже догосподарювався до дірки в бюджеті у 50 мільярдів і до згортання бюджетних програм. Водночас уряд дає нові й нові популістичні обіцянки. До чого ми доживемо такими темпами? То того ж, до чого доживається алкоголік або наркоман – до розорення. Це означає, що одного дня Україна стане винна настільки, що постане питання економічного існування нашої країни як такого. Кільком поколінням українців доведеться працювати тільки на повернення боргів.
Держава Україна тоді збережеться, тільки якщо українці погодяться жертвувати – затягнути паски і вкалувати, аби розплатитися з боргами. Та чи захочуть українці жертвувати так? Не знаю.
Українці, звісно, заволають щось типу: «Хай олігархи жертвують, вони багаті». Можу їх розчарувати, розколоти найбагатших людей у своїй країні не вдалося навіть більшовикам – майже всі найбільш крупні російські багатії зі своїми грішми виїхали на Захід. Нині світ ще більш відкритий. Олігархи поїдуть, а ми залишимося. І саме нам доведеться відповідати собі на питання – ми готові жертвувати задля нашої країни?
Не знаю. Я знаю інше – під час війни, у волонтерському русі (навіть на рівні просто давання грошей волонтерам) участь взяв кожен четвертий українець – 25%. Троє з чотирьох участі не взяли – вони на дивані «від війни втомилися». Відтак висновок очевидний – більшість жертвувати задля своєї країни не захоче так само, як зараз вони не хочуть платити нинішні тарифи, не розуміючи, що це платня за нашу Незалежність. А відтак доречне питання – чи потрібна українцям власна держава?
Чи не до цього питання нас підводить нинішня влада на радість Москві? Можливо.
Єдине, що обнадіює, – українці уміють неймовірно дивувати саме тоді, коли заходиться про існування України. Дуже хочеться, аби це сталося знову.
