Нам не все одно і «єсть разніца», розумієш, Вова?
Із “кукурузників” щось сипалось горою,
Бо цей народ по-справжньому “накрило”…
І вже яка різниця, хто Герой:
Василь Сліпак чи нице моторило…
Запеклого невірного Хому
Так зомбували в кожному етері,
Що не важливо, пам’ятник кому,
Чи сталіну (з малої), чи Бандері…
При яслах повних все ж ревуть воли,
Допоки малороси “при кориті”…
А вулиці у гетто теж були
Освітлені й асфальтами покриті…
Новорічна проповідь манкурта
Дорогі ті, у кого в паспорті написано «громадянин України»!
Мені нема чого розповісти про зростання ВВП, падіння інфляції, імплементацію, диверсифікацію та інші незрозумілі мені терміни. Мені просто нічого розповісти. Я розповім те, що хочуть чути ті, кому досить шампанського, бутербродів із шпротами та олів’є – цих близьких мені ідеалів радянського союзу.
Не важливо, хто ви. У більшості ви – лузери. І в житті вашому все не так – чи їдете ви на шабашку до ворога або перебуваєте у нього ж в полоні. Ви ж бачите, більшості з вас ця країна не потрібна. І максимум на що ви здатні – любити її в інтернеті.
Саме тому я вибрав такі приклади і форму подачі.
Тому зараз я змішаю в купу географію з оливками, собак з віросповіданням, «Гру престолів» і оцінки в школі, політичні уподобання і веганство, релігію з кольором волосся, побутове жлобство і донорство (з екологією), і іншим набором слів і образів.
Це добре, що в голові буде коктейль. Разом з ним ви проковтнете головне.
Нема ніякої різниці. Ні в чому.
Ви однакові. Патріот і п’ята колона. Людина з синьо-жовтою стрічкою і з колорадською.
Той, хто намагається врятувати історію, культуру і дух своєї країни, і той, кому вони ненависні.
Вбивця і жертва.
Ви всі – однакові громадяни України. У вас є права і обов’язки. А ось пам’яті навіть про найближче і болюче у вас не буде.
До речі, обов’язки вам традиційно – до лампочки. А про право бути ніким я вам зараз розповім.
Вам не потрібна єдина мова вашої країни. Дивіться, у нас їх багато. Яка різниця – яка?
Слова «Я тебе люблю» – звучать однаково на всіх мовах. Хочете – говоріть це українською.
В принципі, цього достатньо.
«Слава Україні!» – так. Воно як би вимагає тільки солов’їної.
Але ми над цим працюємо. Коли вам остаточно буде «Какая разніца», слава обов’язково зникне. А за нею Україна. І проблема відпаде сама собою.
Вам не потрібна своя віра – у нас їх теж багато, яка різниця?
І не важливо, що одна з церков – анклав ворога. Яка різниця? Різдво 7 січня – разом з братською росією? Чудово! Яка різниця?
Вам не потрібна своя армія – я про неї навіть не згадаю, тільки побіжно і в основному в контексті полонених. Щоб отих дурних асоціацій «армія – надійність – довіра» у вас не виникало. Максимум, полон і страждання.
Вам не потрібен свій прапор і герб – його й близько не буде в антуражі мого виступу.
Я буду маніпулювати вами і ставити дурні питання, які вас завжди збивають з пантелику.
Ось, наприклад, питання «Чи перестали б ви їх поважати, дізнавшись, за кого на виборах голосували б Шевченко чи Леся Українка?» – моя окрема гордість. Бо ідіотський він у всьому.
Хоча про Сковороду і його ставлення до НАТО теж непогано.
Вам не потрібна власна історія. Просто порегочіть – яка різниця?
Тоді зустрічатися з коханою під пам’ятником ката України Леніна або жити на вулиці маніяка Дзержинського – теж можна. Яка різниця?
Я тепер завжди буду говорити в контексті – «Яка різниця»?
Жадан або Марув? Яка різниця? Тим більш, що більшості байдуже – хто такий Жадан.
«Іронія долі» або «Один вдома» (назви українського фільму для прикладу – я так і не згадав) – яка різниця?
Яка різниця у всьому для тих, хто готовий споживати і поглинати? Залиште свої дурні розмови про «патріотизм». Немає в паспорті такої позначки! Значить, немає ніякого патріотизму.
Є 25% тих, хто не сприймає президента. Але ми над цим працюємо разом з ДБР, прокуратурою і судами. І навіть Беркут відпустили.
Ви тепер всі однакові. І зобов’язані любити один одного.
У нас же стільки спільного. Не відгороджуватися ж тепер стіною?..
Ой, вибачте… це з майбутньої промови. Про єдність з братнім народом.
Мир за всяку ціну. Асфальт на дорозі та працюючий ліхтар – ось наша національна ідея.
І обов’язкова любов. Навіть до свого зрадника. Навіть до свого ката.
Бо тільки любов. Тому що немає ворога – немає ненависті. А ворога у нас більше немає.
І різниці немає. І України немає.
Є тільки назва території та відмітка в паспорті.
Ви називали себе нацією? У Конституції записано?
Ок. Ми зробимо з вас першу в світі націю манкуртів.
Тому що немає націй, побудованих на словах «Яка різниця?»
А ви будете першими.
І коли одного ранку ви побачите на флагштоках інші прапори (тих, хто чітко знає різницю), ви не повинні дивуватися.
Наша національна ідея – «Яка різниця?»
З Новим роком тебе, манкурт!
Слава Какойразніце!
Українці – народ, який складається з двох субетносів. Але це навіть не субетноси, я би сказав, а субкультури. (Це, мабуть, зовсім некоректне застосування цього терміну. Перепрошую за нього, але це не наукова розвідка.)
Причина на поверхні: українська культура не дорівнює культурі українського народу і поділяється меншістю цього народу. Українська культура кількісно дорівнює приблизно культурі угорській чи словацькій. Наші книжкові бестселери зазвичай не перевищують 50 тисяч примірників. Погодьтеся, для населення в 45 млн – навіть за загального зниження інтересу до читання – жалюгідна цифра. Більша ж частина українського народу належить до іншої культури – неосовєтської за формою і споживацької за змістом.
І річ тут навіть не в мові – хоч і в ній теж, але не передусім. Річ у історичній пам’яті, символах і ставленні до українського – тому, що складає підґрунтя ідентичності. І все, що ми обговорюємо вже понад пів доби, – лише й винятково ознака цього поділу. Всі розмови про цінності, які ми так часто провадили останнім часом, все одно врешті-решт впираються в питання ідентичності та культури.
Існують, певна річ, якісь складніші випадки, бо люди – всупереч уявленням мізантропів – бувають складними істотами, але згрубша якось так. Це саме ті “дві України”, які мав на увазі у своїй науковій концепції Микола Рябчук.
Тому коли ми вкотре чуємо про відсутність різниці між українцями, то чуємо путінське “одиннарот” – тільки під іншим соусом. Різниця між українцями, об’єднаними лише гривнею, футбольною збірною і всім огромом соціально-економічних проблем, таки існує. І наше історичне бажання соборності та єдності цей поділ аж ніяк не лікує.
У нас є два різні проєкти – це медичний факт. З одного боку генерал Григоренко, з другого – В.В. Щербицький, з одного боку Василь Сліпак, з другого – Максим Бужанський, з одного боку Віталій Портніков, з другого – Андрій Портнов. Пари принагідні і десь випадкові, їх можна видозмінювати і продовжувати. Але заперечувати цей поділ – безглуздя. Особливо після останніх восьми місяців.
Те об’єднання навколо майбутнього, яке пропонується сьогодні, не нівелює відмінностей і не скасовує цього поділу. Об’єднання навколо цінностей споживацтва з нехтуванням національного – прямий шлях до конфлікту. На це і розраховують у Москві. У них win-win у кожному випадку: або в нас малоросійський проєкт і Україна без українців, або в нас громадянський конфлікт. Тобто в них усе в шоколаді тепер, як ви розумієте. А в нас, як завжди, цуґцванґ. І пройти між крапельками нам, здається, не вдасться.
А як би слухали Гнусавого ще до виборів, то зараз не дивувались цій маячні, що він ніс. І діям його теж.
Він те саме казав про возлягання вовка та ягняти, згвалтованої та гвалтівника, убивці та родичів убитих, бо у всіх є пачпорт України.
Навіть в його агітації очевидна була ненависть саме до постмайданної України, України чіткої національної самоідентифікації, України несовкової, європейської. Він же ясно писав: 5 років. 5 років того-сього ужоса.
Можна сказати, він в цьому навіть був чесним. І коли казав, що готовий стати на коліна перед Пуйлом теж був чесним. Він стає і країну ставить.
І хто не бажав самообманюватись, той відчитав це і криком кричав: що ви робите?
Ви ж “робите” їх – гідність, незалежність, Україну.
Резедент Какаяразніца.
* * *
До речі, не думаю, що Х*йлу прийшлось сильно наполягати на обміні беркутні – Зеленський це зробив без жодного спротиву. Враховуючи ручне керування судами, невинесення вироків беркутні теж дуже симптоматично.
Тобто вони хочуть переглянути концепцію Євромайдану. Між іншим, Портнов про це заявляє прямо, а дії влади цим заявам аж ніяк не суперечать (зміна прокурорів, передача в ДБР, непродовження заочного правосуддя, усунення Горбатюка і т.д. і т.п.).
Декілька разів натякнули, що це внутрішній конфлікт, а не зовнішня агресія: обмін відбувався між “ДНР”, “ЛНР” і Україною. В риториці практично жодних згадок про Росію. Наступним обміном вони цю лінію ще посилять, побачите.
Путіну дзвонять і вітають з Новим Роком. Зазвичай агресора і військового злочинця не вітають. Путін же названий не агресором, а одним із “нормандських партнерів”. Виходить, що такий же посередник як Меркель з Макроном.
В новорічному вітанні резидента не вперше, але дуже чітко, артикульовано, що ми всі українці, у кого є паспорт України. Тобто ще раз проведено лінію “гражданского” конфлікту.
Вже треба дуже напружувати пам’ять, щоб згадати, коли востаннє Зеленський публічно згадував, що Росія – агресор. Мабуть, ще на передвиборчих перегонах.
Без уваги, коментарів і відсічі залишаються претензії (поки що усні) Путіна на схід і південь України (паспортизація ОРДЛО, до речі, теж). І так буде надалі, бо інакше це все виламується з концепції “гражданского” конфлікту.
І це тільки мала частина тих дій, які свідчать про те, що нинішня влада дбає про інтереси ворога більше ніж про інтереси України.
О, виявляється, багато з тих, хто топив за Зє або казав “какая разніца хто, аби не Порошенко”, тепер ниють про зраду і про те, що бубочка сказав “какая разніца”.
Нє, ти подивися на них, ще й року не пройшло.
Нє, пупсіки. Тепер ви на власному досвіді відчуєте, яка різниця коли вулиця “імені ЗЄлєніна”, а коли це “мейн стрітт” або якась штрассе.
За свої дії треба відповідати.
Какая разница… Блин, а я уже слышал именно эту фразу и именно эти слова – какая разница.
Летом 2014 года, в момент Изваринского окружения 79-й бригады. Тогда какие-то мамы десантников раздобыли мой мобильный и просили их отвезти в район Амвросиевки, они собирались обмотаться белыми тряпками и на коленях просить русских отпустить николаевскую десантуру… Фраза про “на коленях” и “обмотаться белыми тряпками” – дословное цитирование, выжгло в памяти в мельчайших подробностях.
Они вот так и сказали: ну какая разница, какой флаг будет висеть – сине-желтый или бело-сине-красный, ну какая разница?!
Помню, я тогда их страшно обматерил. Какие-то совсем черные такие слова говорил. И бросил трубку. Стыдно не было. И сейчас тоже не стыдно.
Хотя вот теперь это оказалось государственной политикой. Действительно, ну какая разница?
Какая разніца, як добре освітлена та заасфальтована вулиця, якщо мешканці на ній від голоду їдять своїх дітей?
Гіршої промови годі й уявити. Ні, не перебільшую.
Я її слухала в трансляції, бо її пустив П’ятий одразу за Порохом, тож слухала, ще не потрапивши під вплив ваших відгуків.
І я не про державність зараз. Я про себе особисто, як споживача тих послань, які намагалися до мене донести.
Послання про те, що не має жодного значення моя індивідуальність, все те, що робить мене мною, що відрізняє мене від інших, то не є цінністю для держави. Адже цінне не те, що нас відрізняє, а те, що в нас спільного, так?
Послання про те, що не існує ніяких об’єктивних орієнтирів, тож “какая разніца”. То що, дійсно немає різниці, пам’ятник Гiтлеpу чи пам’ятник Шевченку?
А ще мене закликали єднатися.
Я розумію, єднатися, щоб щось зробити разом. Якась суспільно-корисна діяльність. Зібрати сміття в забрудненому лісі. Відстояти громадою свої інтереси. Спільним коштом врятувати чиєсь життя. Влаштувати свято. Навіть зекономити на витратах спільних ресурсів.
А тут задля чого мене закликають єднатися? Яка конкретна мета цього об’єднання? Що саме повинно стати результатом єднання козерога, фермера та того, хто любить оливки? Що має змінитися у результаті такого єднання? Що станеться, якщо єднання не відбудеться?
Я розумію, єднатися, щоб боронити державу.
Але навіщо єднатися, щоб капітулювати?..
Чому мені підсунули питання, як нам жити далі таким різним? В нас ніколи не було такої проблеми в країні. Наше розмаїття – наша сильна сторона, це і багатство культури, і генетичне різноманіття, і краща компіляція ідей та різного досвіду.
У мене немає проблем з розмаїттям, і вагомих особливо й не було. Якщо я щось не сприймаю, просто цього уникаю. А чому ж мене питають, як нам далі жити?
Вся його промова про те, що жодних цінностей не існує, окрім нижчих щаблів піраміди Маслоу.
Але ж це брехня. Є самобутня українська мова та неповторна культура. Є український національний менталітет. Є прапор, кольори якого мають значення саме для нашого народу. Є гімн, який саме для нас звучить особливо. Є наша історія, яка створила саме нас.
У кожного з нас одні й ті самі канавки на подушечках пальців. Але в кожного з нас – неповторний їх малюнок.
В мені немає жодної неповторної риси, жодного унікального гену, жодної невідтворюваної навички чи таланту. Проте я є унікальною сполукою цих неунікальних елементів.
Так і наша нація.
Розмиття тої “унікальної національної сполуки” приводить до ослаблення нації, а іноді й до її загибелі.
Людина, яка не усвідомлює своїх відмін від інших, ніколи не осягне та не зможе використовувати свої сильні сторони.
Людина, цінності якої обмежено фізичним комфортом, ніколи не буде прагнути самореалізації та самовдосконалення.
Така людина ніколи нічого значного не досягне у житті, бо вона є посередністю.
Це стосується і нації. Саме такою посередністю бачить Україну Зє. І це мене вразило найбільше.
Проблема в том, что противостоять агрессии можно только на поле идеологии. За землю воевать в 21 веке уже не получится. Ибо в 30 километрах от областного центра дом в вымирающем селе стоит 1500 долларов, часто с парой гектаров сада и огорода. Устанешь обрабатывать. В довесок сорокалетние женщины со спившимися мужьями, и ты – первый парень в радиусе конного перехода. Занимайся любовью и расти ягоды. Пусть приходит Путин, путину можно молоко и ягоды сдавать в рублях. Ты что дурак, воевать?
За образ жизни тоже не очень выходит. Три месяца в Польше, коридор дома подгадать зимой, чтобы оформить субсидию, разве требуют от кого-то воевать? У меня знакомые патриоты были, не знали в какую вышиванку одеть детей на линейке. Поехали в Сургут – потому что 1000 долларов больше 500, а язык учить не надо. Сейчас вижу фото – дети в военной форме, по ходу юнармия. Будут еще дедушку стрелять за восстановление империи. За то, что мы все говорим на одном языке и у нас паспорт? Да россияне говорящих на одном языке намотали на гусеницы в Москве и на бутылку их сажают. Кто-то верит, что они сотню миллиардов в обходные трубы и три войны влили, чтобы проникнуться историями про мир и один язык?
Короче, новый формат обращения – это как паблик с волками. Неважно, кто напротив, – важно, кто рядом. Не важно, кто, важно, кто. Не важно, кто майор, важно, кто лед под ногами майора.
Коньяк только чудом спас меня от цитат Стетхема и статусов ВК.
Написали в комментах, что много “адекватных” россиян от выступления Зе в восторге.
КОНЕЧНО! Они и будут в восторге.
1. Для россиян нет 20 лет никого кроме пу. Потому для них это ново, интересно и круто. Шоу работает. Помню себя, когда в Украину приехал в 14-ом первый раз. Для меня 95 квартал и мультик про политбомонд были верхом возможного. Я не мог представить такого в рашке, чтобы по ТВ такое показали. Потом уже послевкусие говнеца пришло. Но сначала шоу работает на ура.
2. У россиян есть пу, главная вина которого – несменяемость и… (вы думаете, что война?! нет…) то, что он и его окружение воруют. Войны для россиян нет, даже для “адекватных”. Тем более войны нет для московских “адекватных”, там вообще борьба за лавки, чтобы покрашены были, хорошо идет, не более. Потому у “адекватных” россиян Зе воспринимается как Навальный. Глядите, вот они новые политики. Они даже поздравления пишут не так, как всегда. А теперь смотрим, открываем Навального страничку… Вот он. Навальный бегает. Навальный с семьей и детьми фотается. Навальный снова бегает… Не узнаете?! 😆 А ведь это Зе в спортзале, Зе “мне некогда, у меня дети” и т.д. Одна и та же технология. Показать НОВИЗНУ, а по сути – один страну воюющую посерединке разменивает, трындя про коррупцию, хотя сам с безграничной властью уже давно и скоро год как. А второй… Крым – не бутерброд, главное, что пу ворует. Одно и то же. ШОУ работает на ура 🙂
3. Зеленский знаком россиянам по всяким киноподелкам типа “Служебный роман 2” и КВН (Квартал в рашке не смотрят) Убогое, но попсня и в голову лезет легко. Это им дает надежду, что любой (Навальный) тоже сможет стать президентом. Но… Повторюсь, они все борются за холодильник (дороги, лавочки и прочее). Как и зе электорат. И россияне “адекватные” не понимают, что где-то там идет С НИМИ ВОЙНА, и что от ИХ РУК гибнут люди.
Зе на этом тоже играет, выводя за рамки даже этого убогого поздравления вопросы войны и Крыма и…
… тут я позволю себе похохотать…
из-за своих комплексов очередной раз трындит, что за него проголосовало 73%. Понимаете?! Чел при безграничной практически власти, до сих пор НИЧЕГО НЕ СДЕЛАВШИЙ ПОЛОЖИТЕЛЬНОГО В СТРАНЕ, ПРОСРАВШИЙ СВОЙ РЕЙТИНГ, до сих пор трындит про то, что за него голосовали… Это комплексы и понимание 3,14деца. А я напомню – у нас в прошлом году за то, чтобы свадебные фотографы страной управляли, тоже куча идиотов нашлась проголосовавших… А еще и за Дубинского “мама любит скорость”, и за Бужанского “СССР наше всё”…
Вот поэтому реакции россиян, даже адекватных не удивляйтесь.
Помните!!! ОНИ СТРОИТЬ ХОТЯТ ТОТ ЖЕ РЕЙХ, только без плешивого. Потому им и нравится Зе с его “забобонами”. Просто проецируют они это на себя и считают, то, что им подходит, должно и нам подходить. Они же нас считают младшими братьями. Даже адекватные, как вы их называете. А у них ИХ великая империя.
Но нам-то она не нужна 🙂 Потому думаем своим умом, живем своей совестью.
Не благодаря, а вопреки.
Яка різниця, чим грати на роялі, головне, що ми всі – українці. І ті, кого обміняли, і ті, на кого обміняли. І ті, кого Аваков посадив, і ті, кого Рябошапка звинуватив. І ті, кого вбили з російської зброї російські військові. І ті, хто дзвонив Путіну вітати його з новим роком.
Якщо ти актриса з німецького фільму, яка готова прийняти з будь-якого боку в будь-якій кількості, то какая тєбє разніца? Тобі POHUY.
* * *
Смішну історію згадав. Вам буде цікаво у новому році. Не все ж про Ґілада Шаліта, да?
Так от у Миколаєві є голова облради Вікторія Москаленко. Вона, прям скажемо, не найкраща в світі голова облради. Так само як Миколаївська облрада не краща в світі облрада. І Вікторія з облрадою один одного дуже не люблять.
Але. Перед президентськими виборами Москаленко назвала Зеленського малоросом в якомусь інтерв’ю. І шо, сука, характерно, це мале гімно це дуже добре запам’ятало. І от воно приїхало до Миколаєва, зустрілося з Москаленко, вона йому каже “добрий день”, а він їй каже “так а чо я малорос, малорос я?” Так то я думаю, вони б порозумілися, але воно ж політик дох*я, йому треба в глухий кут затиснути, Москаленко ж не Путін, треба бикувати. А з глухого кута люди вже тільки атакують. Тому Москаленко йому відповіла, що “ну як не малорос, то веди себе не як малорос, і буде тобі благо”.
Дуже це його величність обурило. Тому головне, а можливо, що й єдине завдання, яке нарізане з ОП губернатору Стадніку, – це скинути Москаленко з голови облради. Зібрати голоса, депутатів, провести сесію і зняти.
Так от. Півроку. Півроку Стадніку робить тільки це. Намагаєтеся скинути Москаленко. Силами облради, яка терпіти не може Москаленко.
І не може. Провалив уже три сесії таким чином. Там якісь уже просто історії з фільмів Кустуріци. Взламували вночі двері до залу засідань, воровали урни для таємного голосування, якійсь треш. А голосів нема. Не складається з голосами. Тому що облрада, яка терпіти не може Москаленко, Стадніка просто ненавидить і зневажає. За півроку він спромігся об’єднати всіх проти себе. Надзвичайна людина, ніколи такого не бачив, а я ж з Миколаєва, я застав навіть, як депутата Барну три Діда Мороза били.
Так от, у світлі актуальних трендів сьогодення у мене питаннячко.
А Х*ЛЄ ТИ АБІДИВСЯ, МАЛОРОСА КУСОК?
Неважливо ж, хто ти, малорос чи многорос. Всі ж ми українці, у нас однакові паспорти, що у тебе, що у Москаленко. Чи ти шо, 3,14дів у новорічному зверненні, чи шо?
Слово благодарности.
Я благодарю все-таки гражданина Украины Владимира Зеленского за очень ценный подарок на Новый год. Мне.
Помните, я писал, что у меня проблема – не о чем разговаривать с зебилами. Вот чтобы спокойно и без пафосных обвинений. Так вот, собственно, зезидент ее для меня снял. Своим новогодним вопросом “какая разница?”.
И да, об этом можно говорить долго и спокойно. Капля за каплей.
Начиная с глобальных вещей.
Например, почему свободная и независимая Финляндия 45 лет спокойно и, главное, богато прожила в подбрюшье СССР? Вот как раз потому, что смогла пояснить “какая разница?”. “Или вы с нами торгуете и получаете просто недостижимые для вас вещи в судостроении, лесной промышленности, электронике, или вы на нас лезете и получаете неприемлемые потери”.
Продолжая более простыми.
Работник у любого работодателя будет получать зарплату выше, если он сможет объяснить работодателю в цифрах “Какая разница”? Работает он, не работает или уходит работать к конкуренту. Сможет – даже самый жадный работодатель раскошелится, скрепя сердце. Не сможет – будет прозябать при самом лояльном к работникам.
И заканчивая совсем детскими.
Сантехник или электрик с паспортом гражданина Украины, придя в ваш дом, принесет в него больше уюта, вор или мошенник с тем же паспортом, даже под видом сантехника или электрика, принесут туда же потери и лихо.
И да. Есть разница. Между тем, кто хочет жить в своем доме, со своей семьей, сытно есть и сладко спать, и тем, кто готов жить в бараке, пороть бесчувственных самок, жрать баланду на пайку и “кимарить” на нарах.
В 21 веке нет бараков, нар и баланды? Ага, проверь!
Понятно, что из 73% большинство и слышать этого не захотят. Но найдется, кого зацепить. Спокойно и без эмоций. Не на свою тему. На их. Не сразу. Но тут как в сельском хозяйстве – пашешь до изнеможения весной, а ожидания прибыли возлагаешь на намного более отдаленный период, до которого еще не раз пережить полное всепропальство. Это не штука.
Так что спасибо Вам, господин зезидент.
Простите, лично в моих глазах на Президента еще не тянете. Может потом, когда-нибудь. Этого не знаю.
А пока…
Проблема навіть не в тому, що в нас президент – не українець. Не вперше. Кучма та Янукович теж українцями не були.
Проблема в тому, що він щиро не вірить в те, що українці, себто люди, яким дорогі ті чи інші прояви української ідентичності, взагалі існують.
* * *
Гарна новина – те, що проукраїнську частину населення об’єднати проти себе новій владі вдалося приблизно так за півроку. На рекорд йдуть.
Погана новина – те, що ця частина, себто, ми, ще програє по засобах комунікації. І це мене найбільше хвилює. Бо в сучасному світі війна, як в старі недобрі часи, йде не за факти, а за трактування. І не так важливо, що сказали, як те, як переповіли.
З іншого боку, якщо в наступному році економіка таки навернеться (а на те схоже), холодильник переможе телевізор – це ж Україна. І гречкосії ще самі до козаків побіжуть з претензією, мовляв, ганьба вам, що ж ви злочинну владу ще ногами не 3,14дите.
Але хотілося би якось вирішити наявну проблему без жертв у вигляді економіки країни. Бо є ще фактор сусідушків.
Куди веде “какая разница”
Це дорога по спіралі, в центрі якої з тобою можна зробити все, що завгодно.
На її початку ти відмовляєшся від національної та ідеологічної самоідентифікації, а в кінці тебе запросто можна позбавити майна, свободи, відправити на каторжну працю, заморити голодом чи вбити у будь-який інший спосіб.
Спочатку тобі стає байдуже, чиє ім’я носить вулиця, аби лиш вона була заасфальтована, а потім тобі не дадуть висловитися, що вулиці немає. Далі тебе закатають в землю замість асфальту не тому, що ти продовжуєш бачити його відсутність, а просто так, заради того, щоб продемонструвати боротьбу з тими, кому є різниця.
Наша історія має величезну купу доказів цьому. Я категорично проти, щоб мою долю вирішувало оце “какая разница”.
* * *
Демократичність виборів передбачає рівність усіх учасників на усіх етапах. Тобто рівність і відкритість, починаючи від міжвиборчого періоду і закінчуючи підрахунком голосів та оголошенням результатів. Багато країн не вважають демократичними не тому, що там не так рахують голоси, а тому, що на передвиборчих змаганнях немає рівності сторін або немає відкритості.
Ця перемога на виборах була отримана незаконним шахрайським способом через змову групи осіб (пункт 2 статті 190 ККУ). Ці вибори були нечесними і недемократичними.
Ви скажете, що де-юре усе було вірно, і в мене немає права називати це злочином і права протистояти злочинцям. Тоді скажіть, якщо ви бачите, як на вулиці хтось б’є ножем перехожого, чи маєте ви право лупанути нападника лопатою по голові? Адже презумпція невинуватості передбачає, що поки його вина недоведена в суді, він не винен. Та й виключне право на встановлення вини, покарання та насильство маєте не ви. То що, зупините нападника чи вам “какая разница”, не вас же ріжуть. Так отож.
Не важно?
Все-таки послушал я поздравление преЗедента. Обычно в поздравлении президенты рассказывали о тех успехах, которые были достигнуты страной за прошедший год и перспективах в наступающем! Именно это я и хотел услышать, но говорить о дыре в бюджете в 60 млрд, об оставленных территориях, об отпущенных террористах и при всем при этом продолжающейся войне оказалось не комильфо, да и, как сказал преЗедент, рост ВВП, инфляция – это вещи непонятные, поэтому формат поздравления изменили.
ПреЗедент, конечно же, сказал, что он обычно выключал звук при поздравлении Президента и переходил к шампанскому, шпротам и оливье, оно то и понятно, когда ты налоги платишь в офшорах, то смысл слушать украинского Президента? А вот мне интересно, как наруководили слуги на деньги своих господ, то есть на наши деньги!
Сказано было хорошо, красиво, если не живешь в этой стране, можно подумать: «Какое же хорошее, умное, человечное правительство в этой стране». Правильно все было сказано о том, что кресты на могилах воинов не сражаются в патриотизме, если не знать, что военных и патриотов преследуют и кидают в тюрьмы, а преступников и убийц отпускают.
«Хтось переконав нас, що наші відмінності мають значення», – говорит преЗедент страны, в которой пенсионер имеет пенсию 2000 грн, а журналист-«антикоррупционер» Лещенко, непонятно каким боком ставший специалистом в железнодорожном транспорте, 588 тыс грн. Другими словами, нет никакой разницы, что одни люди за месяц зарабатывают столько же, сколько другие за 24 года! Разве нас это должно разделять, если мы одинаково болели за наших футболистов?
И действительно, для нас, простых людей, важно, чтобы улица была освещенной и заасфальтированной, но говорить, что неважно, как она называется, – это также «правильно», как и говорить «не важно, кто спит с твоей женой, главное, чтобы он человеком был хорошим!»
Но если Вы действительно считаете, что значение имеет только качество дорог, то я вам настоятельно рекомендую почитать книгу бывшего узника концлагеря Вадима Бойко «Слово після страти» (который умер 2 недели назад), где он обращал внимание на идеальный порядок, дороги и газоны в Освенциме.
Так что, объединимся вокруг национальной идеи стать узниками нового освенцима?
Как по мне, плохая идея… У меня на этот год другие планы! 🙂
Почему вы нас так не любите? Этот вопрос так волнует Зеленского, что он даже в новогоднюю речь включил слова о 25%, которые его не воспринимают.
Потому что вы врете, Владимир Александрович. Мы – европейски ориентированное меньшинство самодостаточных людей. А в Европе не принято врать.
Вы записали отлично снятый ролик. Очень технологичный. Прекрасная работа режиссера и актеров. Вы тоже сыграли выше всяких похвал. Если бы мы не знали, что позавчера вы отпустили тех, кто расстреливал Майдан, вчера поздравили с Новым годом Путина, а завтра примете на шею дырявому украинскому бюджету Донбасс на условиях Кремля, мы могли бы вам даже поверить. Настолько убедителен был ваш вкрадчивый баритон. Браво!
Но в ролике вы врете, господин президент. Вы говорите о том, что бандеровцы и ватники должны примириться. А мы не понимаем, почему примирение должно быть за наш счет? Почему патриот и малоросс для вас, президента Украины, одинаковы? Почему все, что важно нам – украинская церковь, украинский язык, памятники украинским героям, вы объявляете неважным? Вы ведь давно озабочены проблемой 25% и прекрасно знаете, что для нас такое “сойтись посередине” неприемлемо. Что мы не отдадим своих героев и не купимся на красивые слова. Почему же, зная, что для нас такой компромисс невозможен, вы его предлагаете?
Объяснение только одно. Вы снова врете. Ваша речь не сшивала Украину, как вы хотели представить. Никакой вы не миротворец и не объединитель нации. Ваша речь написана не для всех украинцев, а для вашего электората. Для тех, кому “какая разница”. Кто запускает салют по московскому времени, смотрит “Иронию судьбы” и пилит селфики на Красной площади.
В своей новогодней речи вы сознательно возмутили 25% призывами забыть наш язык и ценности для того, чтобы углубить раскол между вашими противниками и лоялистами. Потому что чем выше градус напряжения в обществе, тем тяжелее донести до ваших сторонников очевидные вещи о состоянии экономики, узурпации власти, развороту в сторону интеграции с Россией.
Вы говорили, что не такой как все политики. Действительно. Так цинично, как врете для достижения своих целей вы, не врал еще ни один президент.
“Какая разница, куда бежать – в Рязань или в Ростов.
Главное, успеть”.
(из новогоднего обращения всё равно кого).
Плакала половина маршрутки
Цель новогоднего обращения Зеленского вовсе не в объединении Украины – это невозможно. Объединить людей может общее дело и компромиссная фигура, пользующаяся уважением всех слоёв населения. А не малоросс, который сначала закрывает в СИЗО воинов и волонтёров, затем отпускает беркутовцев, поздравляет Путина с Новым годом и что-то лопочет об асфальтированных дорогах. Независимо от количества дублей на съёмках ролика и количества “плачущих ботов” в комментах – не видел ни одного патриота, который бы поменял своё отношение к Зе после новогодней речи.
Цели ролика другие:
1. Создать/укрепить прикрытие из великой цели и благих намерений и передать его своим избирателям. Мол, вы, мои зебильчики за новогодней оливьешечкой, все вы, кто хочет сдаться Путину, “какаяразница лишьбынебылавайны”, – вы не трусы и не предатели, вы МИРОТВОРЦЫ. Способ старый, обкатан ещё в 90-х Лёней Голубковым: “- Я не халявщик, я партнёр! – Верно, Лёня, мы – партнёры! АО МММ”. А чтобы сомнений не было, то вот вам “эффект массовости” – полный твиттер “смотрела и плакала”. Жаль, у Мавроди соцсетей не было, точно президентом бы стал.
2. Разделять и властвовать. Раз уж мы с вами, дорогие мои зебильчики, за мир во всём мире, то вот те злобные порохоботы и якобы патриоты – они просто “воинствующее меньшинство”. Они против мира, а значит, и против вас и вашей оливьешечки не потому, что они такие идейные, а потому, что кровожадные ублюдки. Все, кто не согласен с моим “какаяразница”, – это ваши враги, запомните это. И цель моей речи вовсе не объединить Украину, а посильнее разъединить. Потому что есть проблема: после обмена беркутов восстали “зрадофилы” – ненавистники Порошенко, которые до сих пор были относительно нейтральны к Зеленскому, а теперь вот плюются ядом и влияют на его аудиторию, которая начала колебаться и перетекать в другой лагерь. Так вот чтобы перетекание было невозможным, надо как можно сильнее эти лагеря разъединить, сделать идеологически несовместимыми. “За мир = за Зеленского”, “против мира = за Порошенко” – и всё, куда ты денешься, если ты против капитуляции, но и против Порошенко?
Собственно, поэтому реакция всех патриотов “написать, почему речь Зеленского – говно и манипуляции” – это совершенно правильная реакция, и поэтому она такая бурная, уже сутки не утихает. Потому что его речь политтехнологически очень верная, сыграна и смонтирована очень качественно (киношники же), сказана в нужный момент (праздник, радость, шампусик и максимальная по размеру аудитория), попала в точку и своей цели достигла. И не реагировать на неё нельзя. При этом нам нужно понимать, что Зеленский накрыл своей речью десятки миллионов телезрителей, до которых мы с фейсбучиком не дотягиваемся, так что максимум что мы можем – отстоять свою территорию.
Что в итоге? В отличие от Порошенко, у которого было очень плохо с PR, Зеленский со своим избираетелем коммуницирует, и делает это грамотно (не всегда, проё*ов хватает, но не в этот раз). Самое главное, он даёт обывателю ИДЕЮ, обоснование и аргументы. Обычному человеку, если он не маняьк-социопат, не нравится чувствовать себя трусом, предателем и малороссом, ему нужно оправдание той гнусности, которую он творит, поддерживая капитуляцию. И когда Зеленский всё это ему даёт, обыватель любит его вдвойне! Так что я не удивлюсь, если не все слёзы на скринах твиттера – боты. Тем более что пергидрольные тётки 50+ среди фанатов “бубочки” составляют значимую часть.
Вторым итогом является то, что Зеленский решил пойти по стопам Путина. Его тоже любят “простые россияне” за то, что РАЗРЕШИЛ им быть быдлом. Своей “войной со всем миром” разрешил ненавидеть “чурок”, “жидов”, “хохлов” и прочих. Аннексией Крыма оправдал тягу “брать всё, что плохо лежит”. Героизацией “Моторол” сделал нормой “поехать подзаработать, убивая укропов”. Всю ту гнусь, которая есть в россиянах, он разрешил не прятать, а дал повод ею гордиться, предложив идеологию и геополитические обоснования типа “если бы это не сделали мы, то это сделали бы солдаты НАТО”.
Зеленский в Украине делает то же самое, впрочем, и раньше делал, – популисты всегда паразитируют на самых низменных инстинктах. В этом смысле им проиграет и Порошенко, и Степан Бандера, и любой другой лидер, который вместо оправданий низости будет раздражать людей принципами типа “геть від Москви” и высокими целями типа “Армія, мова, віра”.
Оно им не надо. Им бы оливьешечки.
Мені не однаково, в якій країні жити. І моя країна – не малоросія, як це хоче будувати Зеленський.
Нашу країну вбивали століттями.
Нашу країну позбавляли мови.
Нашу країни ділили та знищували наших Героїв.
7% нашої країни окупував ворог.
Цей ворог прийшов там, де були неперейменовані вулиці.
Де була під корінь знищена українська мова.
Де не було своїх, українських Героїв.
Де не дивилися українське кіно та не читали українську книжку.
Країна 2013 року. Майже Малоросія. З позбавленою ідентичністю та гідністю.
Ми їх відвоювали на Революції Гідності та досі відстоюємо у російсько-українській війні.
Саме «какая разніца» призвела до спустошення та знищення.
Саме до такого спустошення може дійти після побудови в Україні молоросійського світогляду та «русского міра».
Ця розстріляна росіянами будівля – символ «какая разніца», символ малоросійства та байдужості.
#МеніНеОднаково, пане Зеленський.
Як і сотням тисяч, мільйонам українців, які вже понад сотню років боряться за свою землю та свою країну!
Вообще смотрите, даже если отбросить всю патетику и пафос, то вопрос “чьими именами называть улицы и кому ставить памятники” – это важный вопрос. Это сугубо прагматический и шкруный, я сказал бы, вопрос.
Понимаете, когда в каждом городе стоит бюст чЛенина и есть его улица, площадь и переулок, то мы подсознательно принимаем, что чЛенин был ОК. То есть вот никто не назовет улицу в честь чего-нибудь плохого, общественно порицаемого и неприемлемого. Улица Ваффен СС. Площадь Говна. Переулок Педофилов.
Коробит от самих формулировок, да? Потому что мы все знаем, что СС – ублюдки, говно – неприятная субстанция, а педофилы – люди не лучше СС. Мы это знаем и потому исключаем эти термины из повседневного обихода или используем их исключительно в негативном контексте.
Когда вы говорите, что Проспект Сталина – это нормально, то вы говорите, что эпоха Сталина – это нормально. Что доносы – это ОК. Что трудовые лагеря – это ОК. Репрессии – ОК. Превращение армии в стадо бесправных рабов – ОК. Расстрелы – ОК.
Позволяя или НЕ позволяя какие-то называния улиц, городов и площадей, мы очерчиваем рамки нашего общественного дискурса, задаем его нарратив. Мы, с одной стороны, обозначаем границы допустимого, с другой, расставляем приоритеты в наших ориентирах.
Памятник Пушкину – это нормально в любой стране мира. Памятник Сталину – это метастазы рака в теле любой страны мира. Потому что первый – деятель культуры, а второй – палач народов, и никакие заслуги в виде заводов и пароходов не искупляют миллионы загубленных жизней.
Когда мне говорят, что называть улицы и города именами палачей – это нормально, и в этом нет ничего ужасного, то я понимаю, что излагающий это человек подсознательно не видит ничего ужасного в массовых убийствах, репрессиях и терроре. Это означает, что массовые убийства, террор и репрессии – это лишь вопрос времени.
* * *
В рамках программы “какая разница, как называются улицы, и кому стоят памятники”, я предлагаю таки переименовать какую-нибудь площадь в честь Сиро Исии.
Ну ведь нет же никакой разницы.
И там еще поставить памятник Менгеле.
За вклад в развитие медицины.
Нищення українського в Україні завжди супроводжувалося «Какая разніца?»
Цими словами намагалися зупинити відродження мови, забитої емськими указами розслабленого німецьким курортом цара Алєксандра ІІ і приниженої до «фу, сєло» російськими комуністами.
Цими словами чинили спротив українському дубляжу кінофільмів персонажі на кшалт продюсера Ткаченка з фракції «Слуга народа», а теперішній міністр культури Бородянський відповідав на моє обурення серіалом про героїчних російських військових, який не зняли з ефіру СТБ у дні загарбання Криму.
Цими словами залишали вулиці з іменами катів українців і пам‘ятники злочинцю Леніну.
Цими словами призупиняли європейську і євроатлантичну інтеграцію. «Какая разніца – сєйчас ілі потом. Сєйчас ми там нікому нє нужни».
Ці слова – постійний супутник російської пропаганди, мета якої вбити в нас здатність впиратися і бажання вирішувати свою долю. «Зачєм сопротівляться, нужно жить дружно, ета всьо палітіка, а люді хатят міра». Ага. Сто років тому люди теж хотіли миру і поділити майно та землю поміщиків, а заплатили за це зігнанням в стійло колгоспів, продразвьорсткою, виселенням в Сибір активних і працелюбних та Голодомором, який майже до нуля вичистив активне українське в совєцький частині України.
Капітуляція України починається зі слів «Какая разніца» і прийняття їх за кредо окремою людиною. Так нівелюють громадян. Такі сентенції категорично не приймають люди, яким Україна не є порожнім звуком, тєріторієй обітанія.
Саме тому слова поточного президента про єдність були лицемірством. Дуже небезпечним. Справжня суть сказаного Зеленським – поглиблення суспільного розколу. Какаразніци не вийдуть захищати державу від агресора і його служаків, не будуть гинути на Майдані Гідності, не збиратимуть допомогу захисникам у критичний момент. Їхній світ – це геги вечірнього кварталу і байдужість. Байдужість до всього цінного для громадян. А от патріотичні і активні кола це мотивує. Бо в заклики до єдності після цього може повірити тільки дурень.
Орвелівські оксюморони, заховані в промові Зеленського, є підсвідомим сигналом на розділ суспільства за маячком friend or foe (друг або ворог – ред.). Впевнений, їх творили цілком свідомо і аплодували не лише місцеві адепти олів‘є, але і російські фахівці, які знають приклади з хімії – як вибухають складені докупи речовини, цілком безпечні поокремо. Заклики до єдності на базі протиріч і є тою вибухівкою для суспільства.
Протиставлення Громадян і Какаразніц існувало давно. Сьогодні воно формалізувалося президентом Какаразніц. Отже, далі слово за Громадянами. Яким не все одно. І яким дедалі стає все менше що втрачати.
Ідеальне місце та шикарна нагода полюбити один одного.
Як можна робити новорічне звернення в водолазці, а не в білій сорочці, без будь якої символіки України? Говорити про відсутність різниці між назвами вулиць чи мови, на якій спілкується народ України?
Зеленський хотів виглядати своїм чуваком, цитувати Уласа Самчука (повний текст статті «Нарід і чернь» в Телеграмі), зрівняти різні верстви населення та розмити грань між українством та малоросійством. І в нього це вийшло.
За часів Кучми, коли Україна була як ніколи близька до Росії, він випускає свою книжку «Україна – не Росія» російською мовою. Не дивлячись на його стиль керування та розвиток країни не в ту сторону, дід прямо заявляє, що нам є різниця, по якому вектору йде Україна. Що ми – не Росія, що нам своє творити, і ми не малороси.
Але в Зеленського немає нічого національного. Він хоче бути голубом миру і гарним для всіх, особливо для тих, хто дивиться в сторону Росії. Він хоче показати, що в російській мові нічого поганого, що Ленін був епохальною персоною, а не творцем тюрьми народів. Він хоче відрізнятись від решти президентів та мати більше овацій, він залежний від рейтингів та враження про нього. Він артист, юморист, але не патріот України…
Тому що є різниця, якими іменами названі вулиці, якою мовою говорить президент та оточення кожного. Для українця, патріота, який любить саме державу, а не свою ментальність, завжди є різниця.
В цьому ми і відрізняємось від мокшан. В нашому паспорті немає пункту національність, тому що паспорт так і називається «паспорт громадянина України». Національність була в совковому паспорті, тому що національностей було дуже багато. А в нас паспорт засвідчує громадянство, а не національність. Тому і багато українців за громадянством, під час виступу Зеленського, сказали, що національно вони русські, хоча паспорт громадянина України…
Це все звернення було побудовано для одного – розмити грані між українським і малороським суспільством. Навіть ті, які патріоти України, але їм сподобалось звернення, вам нічого не муляє в заграванні з проросійським електоратом?
Допоки в нас буде постійне загравання з Росією – не буде незалежної України. А зараз я бачу налагодження стосунків з агресором та проросійською частиною населення. Якби голуб не хотів миру, хоча Росія сама ж напала, – це буде крах України для багатьох поколінь та українців, які ховали українців в війні з Росією…
Второй день наблюдаю, как вы разбираете на атомы новогодний императорский спич. Каждое предложение рассматриваете в микроскоп, каждый жест, пишете длинные эмоциональные посты.
Я вам скажу коротко, тихим голосом безэмоциональной сучки: ни одна формула объединения страны (а именно как призыв к объединению и задумывался этот, ээээ… клип) не сработает, если в нее включены элементы “какая разница” и “неважно”. Потому что они являются тем самым, так любимым мною обесцениванием.
Бросая в толпу “какая разница”, ты сразу же восстанавливаешь против себя тех людей, для которых разница есть. Это такие базовые вещи, которые доступны даже кухонному психологу вроде меня, но оказались недоступными для императорских спичрайтеров.
Говоря проще, Вава мав в самісінькій сраці все, что для вас (нас) важно.
Итоги подведем.
Зачесався, зализався,
В білі гачі вбрався.
Прийшов гарний до дівчини —
На порозі всрався.
Краткое содержание “поздравления” малороса.
После “какая разница, если есть колбаса” в истории всегда следует отсутствие колбасы.
* * *
Неважно, какая разница между теми, кому есть разница, и теми, кому нет разницы.
Фрактальная чума оппортунизма.
Я працюю на 18 поверсі. Кожен день, коли я п’ю каву біля вікна, я бачу могили – мої вікна виходять на кладовище. Там мерехтять кілька жовто-блакитних стягів. Мене починає трусити, коли я бачу новий. Там лежить тато мого побратима. Там лежить комбат Гуменюк, в якого лишились сини-трійнята. Щодня я подумки дякую їм всім, хоча не знаю їхніх імен. А ще там лежать ті, кого, як гарматне м’ясо, кидали на чужі війни помирати за інтереси імперії. Імперії немає, їх немає, але є ті, хто приносить сюди квіти, прибирає могили і кому досі болить. А ще там спочиває нквд-ист Ратушний, який керував депортацією «куркулів» і «сімей бандитів і націоналістів» з Латвії.
А за військовим кладовищем ще одне кладовище – Лук’янівське цивільне. Його теж добре видно. Особливо зараз, коли немає листя. Там стоїть кенотаф чудового поета Миколи Зерова. Порожня могила, бо справжня – десь в Росії в урочищі Сандармох. І розстріляли його там у 37-му лише за те, що був українським поетом. І імена тих, хто виносив йому вирок, носили українські вулиці. А ще там безіменні братські могили тих, кого замордували в застінках НКВД. Їх привозили сюди ночами, скидали в попередньо викопану яму і просто засипали землею до перших півнів. Скільки їх там? Тисячі? Десятки тисяч? За приблизними підрахунками, близько 30 тисяч. Хоча точно не знає ніхто. Лише вдумайтесь, там похованне ціле місто людей, невинно закатованих людей. Стільки ж, скільки зараз живе в Трускавці, Бучі чи Балаклії. Більше ніж все населення Переяслава, Бахчисарая чи Дебальцевого до війни.
Щодня я йду на роботу через Бабин Яр. І під моїми ногами – і жертви Голодомору, і невинно вбиті євреї, і оунівці, і багато тих, кому було не все одно. Бабин Яр теж добре видно з мого вікна. А ще там між деревами, на Оранжерейній, – міський морг. І я дуже хочу, щоб, якщо колись там лежатиме моє тіло, моїй душі не було соромно за прожите мною життя.
І от тому, що в мене є всі ці щоденні нагадування, просто за вікном, мені не все одно і єсть разніца, розумієш, Вова?
“Не важливо, як називається вулиця, бо вона освітлена і заасфальтована” – це рівень начальника ЖЕКу чи аналогічної комунальної служби. Бо він має вкручувати лампочки в ліхтарі усюди, незалежно від назви вулиці.
А от вже сільському голові має бути важливо, як називається вулиця в селі. Чи іменем односельчанина, який героїчно загинув за Україну, чи іменем якогось ката, який голодом знищив половину села.
Не кажучи вже про президента, який представляє державу. Який на міжнародних зустрічах має говорити не про те, що він воює з сепаратистами, не називати вулиці іменами моторол і жукових, а вимагати виведення військ окупанта і поваги інших до свого народу.
Таким чином, рівень клоуна-малороса (я ж можу його так називати, бо це не важливо, як його називати) – це рівень начальника ЖЕКу і мислення начальника ЖЕКу. Причому поганого начальника ЖЕКу, який не освітив вулиці, не відремонтував їх, а набрав боргів, випустив злочинців, найняв на роботу злодіїв-втікачів.
А сам текст вітання – це тест манкурта.
Той, кого вчора це не зачепило (незалежно від політичних вподобань), – це худоба, яка за сіном з ковбасою під частушки поведе своїх дітей на забій.
Мені не все одно ні назва вулиць,
Не ті, хто у моїх стріляв братів…
І поруч хто, місцевий чи прибулець
З ідеями продюсерів «СВАТІВ».
Історія і віра, і здобутки
Моїх дідів мені не все одно.
І пастирі з «телевізійной будки»
Їдять самі нехай своє лайно.
Для мене Прапор, Віра, Мова, Воля –
Це ценз життя, мотив для боротьби.
І навіть бій останній, смерть у полі,
Для мене краще, вибору ГАНЬБИ…
Нам є різниця
Якому ти молився, хлопче, Богу?
З якої виліз, дідько, “табакерки”?
Невже ти з лона випав на підлогу
У хворої похміллям акушерки ?
Невже ж тебе не мати сповивала,
Співаючи прабабиних пісень?
Хіба рука не батькова тримала
Тобі з любов’ю зрощених вишень?
Тобі не сняться ДІДОВІ МОЗОЛІ?
Бабусиних НЕ ЧУВ ТИ КАЗОЧОК?
Невже тебе зачали “НА ПРИКОЛІ”,
По колу запустивши “ косячок ”?
Якщо це так, то годі й дивуватись,
Що ти калякаєш за винагороду…
Манкурту не проблема запродатись,
Бо він не знає племені і Роду…
Натомість нам у всьому є різниця!
Ми пам’ять РОДУ свято бережемо.
Нам Україна – МАТИ, не блудниця!
І ми за неї БУДЬ-КОГО ПОРВЕМО!!!
Підпис до фото на заставці Олена Підгорна:
«Не важно, кто.
Не важно, где.
Не важно, как называется.
Мы учтём, ВладимирСсаныч».
