Чому було важливо голосувати ЗА Закон «Про особливий порядок місцевого самоврядування в ОРДЛО»?

Тарас Чорновіл
Тарас Чорновіл

Вчора Рада продовжила на рік чинність (не дію, бо він, на щастя, так ніколи й не запрацював!) Закону України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей». Там проголосували всі, крім «Батьківщини», де є вдосталь умільців усе ставити з ніг на голову, й «Голосу», де, судячи з виступу Рахманіна, взагалі не розуміють, про що йдеться в самому законі та для чого його продовжувати. Послухав коментарі нардепів перед початком ранкового засідання й зайвий раз переконався, що серед них, либонь, одиниці взагалі той закон колись читали, а суть проблеми розуміє теж не більше. Але щось дуже активно розказують, навіть не задумуючись, яку ахінею деколи несуть. Я ж маю старомодну звичку перечитувати документи, які коментую, а цей закон я проглядав незлічиму кількість разів та вже не раз тут цитував окремі його частини. Тому дозволю собі викласти декілька міркувань з даного приводу.

Сам Закон, чинність якого продовжили, був внесений Президентом Порошенком ще восени 2014 року в найтяжчий період існування країни. Щойно відбулася Іловайська трагедія, московські війська навіть не пробували ховатися за образом якихось «апалчєнцев», готові були перти далі на захід. Та й по всій лінії кордону стояли потужні, готові до наступу армії. Трошки стримати наступальну операцію ворога змогли наші військові та значні жертви ординців, а ще дикий промах рашистських ракетників, які збили малайзійський пасажирський Боїнг. Однак, це була дуже недовга передишка. Проте увесь світ явно не був готовий до великої війни. Почався реальний тиск, який стримав агресію й з часом призвів до її переростання в позиційну війну. От тільки тиск був не лише проти Москви, але й, підігруючи їй, проти Києва. З нас вимагали поступок, після яких про реальний суверенітет не доводилося б говорити. Тому закон, який вчора пролонгували, був ухвалений під жорстким тиском як умовних друзів, так і безумовних ворогів.

Ми ж усі маємо якусь пам’ять, а події не такі вже й давні. Пригадуємо, що з нас лише не витискали. Згадайте, як Меркель добивалася від Порошенка, щоб він перетворив Україну на федеративну державу, та дуже дивувалася, чому він відмовлявся. Отже, закон був плодом дуже важкого компромісу, а тому не міг бути для нас комфортним. І так можна дивуватися, як за таких агресивних обставин удалося обійтися таким порівняно нейтральним текстом. Дещо пізніше, зрозумівши, що Порошенко не збирається переписувати вже ухвалений закон, Лавров у Берліні буквально в істериці бився з вереском, що «Этот хитрый Парашэнка всех абманул!»



Уже в первісній, дуже ущербній для нас редакції закону були закладені запобіжники:

1. Його дія виписувалася не на постійній основі, а лише на три роки. Жахливо порівнювати, що тоді ми встояли й не дали запровадити реальну й вічну автономію, а нині, в цілком спокійній обстановці цей нєдоросль уже зумів скомандувати підписати в Мінську особливий статус (читай: федеральний) та ще й на постійній основі.

2. У законі виписано не особливий, а спеціальний статус (юристи розуміють кардинальну відмінність). Більше того, в той час уже готувався старт реформи децентралізації, якою дуже великі права й незалежність від центру передбачалися адміністративно-територіальним утворенням (районам і областям). Уявляєте, як би ними могли скористатися сепаратисти в ОРДЛО. Так от, у доповнення до так і не затверджених змін до Конституції цей закон блокував для ОРДЛО набуття нових розширених прав на весь термін дії закону.

3. Сепаратизм може виникати на територіях, а не в окремих територіальних громадах та органах місцевого самоврядування. Закон не передбачав на весь період його дії існування якогось єдиного утворення в рамках окупованих територій Донбасу. Він не поширюється ні на області, ні на райони, ним визначаються права абсолютно розрізнених територіальних громад.

Це не знімає факту, що закон для нас усе ж був принизливим і небезпечним. Тому, щойно ми зуміли стабілізувати військову ситуацію та здобути перші дипломатичні перемоги, а отже позбулися жорсткого й безглуздого тиску зі західного боку, як Порошенко вирішив заблокувати навіть саму можливість введення в дію цього вельми ущербного закону. У березні 2015 року він провів через Раду свої доповнення до закону, які стали частиною четвертою статті 10 Перехідних положень. Навмисно наведу тут повний виклад тієї зміни, щоб ви могли самі побачити, що в такій, чинній на сьогодні, редакції цей закон абсолютно не несе жодних ризиків, оскільки ні Москва, ні її маріонетки не підуть на більшість цих вимог, а західні партнери не мають до чого придертися, оскільки ці передумови введення в дію закону абсолютно логічні для цивілізованого світу:

4. Статті 2-9 цього Закону [тобто вся смислова його частина] діють з дня набуття повноважень органами місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей, обраними на позачергових виборах, проведених відповідно до Конституції України, цього та інших законів України, з додержанням засад загальних, рівних, вільних і прозорих виборів, а також публічності та відкритості виборчого процесу як основних принципів виборчого права, встановлених Конституцією України та міжнародними договорами України, що закріплюють загальновизнані міжнародні стандарти забезпечення прав людини і є частиною національного законодавства України, у тому числі з обов’язковим дотриманням стандартів ОБСЄ щодо проведення демократичних виборів, із забезпеченням:

участі у спостереженні за виборами міжнародних безсторонніх спостерігачів, зокрема від Бюро демократичних інститутів і прав людини ОБСЄ, Конгресу місцевих та регіональних влад Ради Європи, інших міжнародних організацій та іноземних держав, а також інших офіційних спостерігачів;

– безпечних умов діяльності та безперешкодної участі офіційних спостерігачів у виборчому процесі;

– виведення усіх незаконних збройних формувань, їх військової техніки, а також бойовиків та найманців з території України;

– недопущення незаконного втручання у виборчий процес, у тому числі з боку незаконних збройних формувань;

– дотримання принципів політичного плюралізму і багатопартійності, рівності прав і можливостей участі у виборчому процесі;

– свободи передвиборної агітації, рівних можливостей доступу до засобів масової інформації та відновлення з цією метою українського теле- та радіомовлення, обігу українських друкованих засобів масової інформації на всій території Донецької та Луганської областей;

– дотримання гарантій вільного волевиявлення та таємного голосування, виборчих прав внутрішньо переміщених осіб, які були змушені покинути місця проживання в окремих районах Донецької та Луганської областей;

– прозорого підрахунку голосів, установлення підсумків голосування і результатів місцевих виборів.
{Статтю 10 доповнено пунктом 4 згідно із Законом № 256-VIII від 17.03.2015}.

А тепер про сучасність. Чому вчора за цей закон так важливо було проголосувати, чому нині він навіть важливіший ніж 5 років назад? Ми зараз маємо при владі самозакоханого неука, який уже наробив неймовірну кількість дурниць, що можуть неймовірно дорого коштувати Україні. Серед них визнання так званої «Формули Штайнмайєра», яку спершу закріпили в Мінську, а тепер ще й у Парижі та пообіцяли імплементувати до українського законодавства. Рано чи пізно навіть це наше зелене недомисліє зрозуміє, чим для нас обернеться та горезвісна формула. Але сторони, яким він пообіцяв її виконувати, будуть витискати з нього виконання зобов’язань.

Так от, у наведеному вище уривку із закону є пряма заборона застосувати цю неприйнятну формулу та проводити вибори на окупованих територіях. Адже Штайнмайєр в листопаді 2016 року лише дещо підкорегував вимоги Лаврова, а сама формула, яку потім стали називати іменем німецького міністра, відображала російські хотєлки, які виникли, коли Путін відмовився реалізовувати дуже вигідний для України покроковий план, що його всі четверо лідерів узгодили на Берлінському саміті четвірки під ранок 20 жовтня 2016 року. У тій лавровській формулі головні тези – це: реалізація політичної частини раніше за безпекову; проведення виборів за наявності на Донбасі окупаційних військ РФ, наявності незаконних збройних формувань сепаратистів і діяльності маріонеткових окупаційних адміністрацій.

А зміни до закону від березня 2015 року це прямо забороняють! Ось у чому цінність того закону – в запобіжнику, який давав змогу не виконувати дані під тиском обіцянки нескінченно довго. І при цьому цілком зберігати обличчя перед західними партнерами, адже ці обмеження цілком логічні й коректні для цивілізованих держав. Коли Зєля, після зрадницького підписання в Мінську зобов’язань щодо формули Штайнмайєра на постійній основі, пообіцяв ще й замінити цей чинний закон на новий, я обґрунтовано припускав, що першими із тексту викинуть саме ці запобіжники. А тоді вже була б відкрита дорога до виборів під дулами російських автоматів. До речі, найстрашніше було б навіть не це. І так там нічого путнього зараз би не обрали, як і в найближчі десяток років. Найгірше те, що російські військові та спецслужби після виборів, які самі б провели в своїх інтересах, нікуди вже не мусили б відходити. Ця територія остаточно була б визнана українською, стала б обузою для нашого спільного бюджету, але весь контроль за нею зберегла б Москва. Туди б навіть наших прикордонників і силовиків ніхто не пустив.

Доки ще на рік «Формула Лаврова-Штайнмайєра» заблокована, маємо надію, що або путін здохне, або Зеленський втече до Ростова, або, що поки виглядає не аж надто реалістично, в ньому прокинеться здоровий глузд, патріотизм чи хоча б інстинкт самозбереження. А до того переглядати цей закон, вносити новий чи просто не пролонгувати його – це наразитися на дуже великий ризик, що з нашого прислужника витиснуть щось таке, що потім не одною небесною тисячею будемо оплачувати.

Така моя оцінка. Я посилаюся на конкретні норми закону. Не вірите, пройдіть за посиланням і прочитайте самі.

Ще раз наголошую, сам закон принизливий і небезпечний, але він містить залізні запобіжники, яких поки, на жаль, нема в голові нашого бездумного гаранта.

Поділитися:
Share

Share