Глядачі
Не треба дивуватися і кричати “дно!”
Хор Верьовки – це поки не про масові страти. Але вже на межі страти свідомості.
Немає нічого дивного в тому, що до низькопробного шоу підключилося шоу більш високого класу. І вони гримнули разом “гімн більшості”, в який вони перетворили хорошу українську пісню.
Це як ми з вами співали “горіла шина”, тільки навпаки…
Це гімн торжества. Ні, таки не люмпена, не охлосу – глядача.
Це більшість нації – глядачі. Це їм – хліба і видовищ.
Вони живуть на балансі “хліба”, і поки його в надлишку, вони споживають будь-які видовища. Чим простіше і нижче щодо пояса – тим краще. Ніщо не повинно заважати голові споживати їжу.
Але вони ніколи не визнають цього. Ту жратву, що входить в них через очі та вуха, вони називають мисленням.
Вони ведені, вони на 120% ведені. Вони глядачі, і тому шоумени завжди будуть перемагати.
Всі Майдани вони дивилися як шоу. Особливо в 2013-14. Дивилися з обуренням, тому що були накачані попередніми шоу. І спектр обурення поділявся від “расія прийди” до поцілунків царственої руки Віктора Федоровича.
Але від телевізорів вони не відривалися, тому що там показували реальний вогонь і кров.
Тому що звідти віяло недоступними для них змінами, які їх лякали і дратували. А страх і злість – відмінні емоції для шоу!
Вони з однаковим повискуванням дивилися на те, як збивають вогонь з беркутівців, і на те, як падають від кулі ті, кого вони називали “кастрюлеголовими скакунами”. Їм було цікаво і незрозуміло.
Потім історія схлипнула і пішла в іншу сторону.
“Птн пнх” разом з натхненним фанатським “ла-ла-ла” полилося з усіх джерел. І на якийсь час інформаційне поле, піймавши тренд, впихнуло в ефір національну ідею.
Коли почалася війна, чимала частина з “глядачів” навчилася кричати “Слава Україні” і правильно відповідати на питання “Чий Крим?”.
В цьому не було нічого дивного – так говорив телевізор. Цим перебивалася звична жуйка шоу і серіалів.
А телекартинка говорила, що більшість таки вважає, що “птн пнх” і “Україна понад усе!”
І вони потягнулися за цією “більшістю”. Втім, як завжди.
І коли почалася війна, вони в’їхали в неї знову в якості глядачів, на звичному дивані.
Було стрьомно. Але навіть захоплююче. Так як диван і холодильник нікуди не поділися. А на війну пішов хтось інший.
І жаліти реально загиблих “наших хлопчиків”, і сердитися на “нехорошого путина” виявилося куди емоційно гостріше і шляхетніше, ніж співчуття вигаданим героям серіалу.
Бо все це, як і раніше, нічого не коштувало глядачам.
Так, це вони були найсуворішими суддями Саур-Могили, Іловайська та Дебальцевого.
Вони вже захопилися. Вони дивилися це як футбольний матч.
І звично обурювалися на тренера, гравців і суддю, соваючись дупками по диванах.
А потім переключалися на інший канал і ковтали сльозу під “Плине Кача”.
Їм подобалося. Таких емоцій серіали не давали. І багато хто хотів додивитися нове шоу до кінця.
Однак, війна перейшла в стадію тривалого опору.
Ситуація в тилу вирівнялася. А ті хто упирався успішно побудували стіну. Ні, не на кордоні. Стіну між війною і мирним життям. Щоб дупкам на диванах жилося спокійніше і затишніше.
І тут з’ясувалося найстрашніше. Все, що відбулося, не привело до хепі-енду для окремо взятого дивана. Знову життя обдурило, і ніхто нічого не приніс і не поклав до ніг у домашніх капцях і в холодильник.
На осоружну роботу, як і раніше, доводиться ходити. І там, як і раніше, не доплачують за співпереживання в телевізорі. Як і за важко вимучений “патріотизм”.
А тут ще відключили Контатік і Однокласників.
І зникли найбільш одіозні серіали і шоу.
“Наші хлопчики” виявилися похмурими дядьками в пікселі, які ходили поруч вулицями і викликали глухе побоювання своєю незрозумілістю. А в очах їх було щось таке, чого ні вловити, ні зрозуміти не вдавалося.
І дивитися на одне й теж в житті виявилося більш втомливим ніж в серіалі.
І глядач взяв верх над слабо проклюнувшимся громадянином.
І глядач знов уткнувся в серіали та шоу. Які не змусили себе чекати. Які з готовністю надали ті, хто розраховував, але не зміг зірвати банк на змінах.
Далі стрічку можна промотувати – ви все і так знаєте.
Вони втомились. І у них з’явилася можливість “зробити нас разом”, не встаючи з дивана.
Вони виграли головне – право знову бути “глядачами”.
Не встаючи з дивана брати участь в шоу, чекаючи дивідендів з так і не куплених акцій.
Образа і злість, які накопичилися за останні роки, підігрівають і дають надію.
Що кого-небудь за що-небудь посадять. Що кого-небудь навіть уб’ють. Або, як найменш, спалять хату.
Розбиратися, хто правий, хто винний, не потрібно. Глядачеві цього ніколи не потрібно.
Йому потрібно, щоб хтось був покараний за те, що у нього нічого не змінилося. За його бездіяльність і неефективність.
За те, що хтось вкрав те, чого у нього ніколи не було.
За кров, яку він не проливав.
За жертви, які він не приносив.
Зараз вищий пік торжества глядача. У просторі залишилися тільки він і ті, хто творять шоу. Тому що шоу і шоумени проникли в усі куточки життя. А глядач нікуди не подівся зі свого дивана.
І за те, щоб продовжити цю мить, він із задоволенням пожертвує чим завгодно. Чим завгодно не своїм. Або тим, що він так і не навчився вважати своїм.
Тому, що шоу – для нього. А якщо ви заважаєте цьому солодкому відчуттю – ви повинні кудись зникнути і не затуляти екран.
Його влаштує, якщо шоу буде називатися “Україна”. І точно так влаштує, якщо ні.
Ось тільки є маленький момент, про який глядачеві ніколи думати. Так йому і не дають думати.
Учасників та глядачів шоу повинен хтось годувати і захищати.
Економіка стискається як шагренева шкіра. Захисників перетворюють частково в елемент шоу. Частково в ізгоїв.
Все весело летить в сторону дна під заливистий хор Веревкина.
І неминуче наближається час вимушеного прозріння, до якого глядач знову не готовий.
А звідси починається коротка пророча частина цього опусу.
Коли ремінь затягнеться не на поясі, а на горлі миші, що повісилася у холодильнику, – все зміниться.
Коли знову стане небезпечно для кожного – все зміниться.
Коли в позі глибокого нахилу з’ясується, що це не обіцяний фітнес, а зґвалтування, – все зміниться.
І вони знову будуть гарячково шукати, хто виведе і захистить.
Якщо, звичайно, все не встигне впасти остаточно.
Вони згадають, що треба говорити і відповідати. Вони знову одягнуть правильний одяг і перевзуються.
І вони знову будуть вболівальниками біля екранів, спостерігаючи, як розгрібають лайно, яке навалили під їх оплески.
І нам треба бути готовими до цього. І нам треба знати це.
І не витрачати сили, щоб нагадувати глядачам всі їхні гріхи.
Вони завжди йдуть за сильними. І саме вони роблять (або не роблять) зміни легітимними. І коли вони ведуть вгору. І коли вони ведуть на дно.
Ми піклувалися про їх захист. Але припинили тримати їх за руку і вести.
Тому вони і залишилися глядачами.
І нам не варто відштовхувати їх руку, коли вони неминуче протягнуть її за допомогою. Нам доведеться брати її міцно. І не випускати. І вести.
Щоб більше ніколи не бачити навколо себе торжества жлобських дурниць манкуртів.
Глядачів спочатку треба зробити “громадянами”. А потім “нацією”.
Тоді все буде незворотнім.
Ми не зробили цього. І це – наша помилка.
І не розслабляйтеся. Нам ще починати все спочатку.
