Не будет никакого потом
Взагалі не парюся з приводу законів, які прийматиме зелена саранча.
Чому?
1) Бо паритися треба було раніше. Як максимум, 23 квітня 2019 року. Бо можна було, треба було і був обов’язок запобігти монобільшості та зробити конституційні зміни недосяжними.
І я про це говорив довго і багато.
Але замість дій було щось дуже незрозуміле, в чому винуваті цілком конкретні персони.
Зараз вже паритись нема чого.
Так, вони приймуть все що захочуть, і ніхто їм в цьому не завадить.
2) Волати кожного разу про закони “16 січня” сенсу немає, бо а) це поки не закони “16 січня”, б) нема кому їм протистояти, в) значна частина виборців саранчі не проти пожити як в росіющці, щоб їх іпала влада, г) за постійними криками “вовки” можна пропустити справжніх вовків.
Тому просив би відрізняти узурпацію влади (на що зелю благословив наріт і політичні еліти) від речей, які загрожують державності. І волати в другому випадку, а не кожен раз.
3) Бо нам таки пощастило, що зеля і саранча є нульовими, що в нього нема команди, що головними виконавцями в новій команді зелі стали ті, хто носив портфелі за старими міністрами і депутатами і тихо заздрив їм, а тепер, як то було в днр, випадково злетів на владний олімп.
Тому поки вони будуть йти шляхом попередників, доповнюючи їхні “повільні реформи” сцяниною у вигляді законів про викривачів (заспамлюючи лайном роботу своєї прокуратури), одночасно обіцяючи побороти контрабанду до кінця року і продовжуючи мораторій для контрабандистів-бляхерів.
4) А що робити з іншими ініціативами типу блокування сірих телефонів, сімок по паспортах, запис даних провайдерами? Це чудові ініціативи, як будь-які інші ініціативи, що не загрожують державності та дають просратися простому наріду. А я вже якось потерплю заради того, щоб простий нарід вдосталь наївся цвілі в епоху багатства.
Зє-команда більш адекватно оцінює рівень суспільства, ніж постмайданні мрійники, тому деякі їхні дії здаються неадекватними лише невеликому відсотку свідомих громадян.
А так прозорість та відкритість дійсно мало кому потрібна, медійники роками зловживали свободою слова – тому обійдуться без них, ніяких трансляцій наживо та публічних дискусій, отримуватимете готові рішення через твіти та спеціально призначених спікерів.
Децентралізацію справді не оцінили і не зрозуміли, це заскладний інструмент для підліткового менталітету населення, “нам ето нє нада” – тому всі бюджети знову завернуть під контроль центру для “рівного розподілення”, і яку школу ремонтувати визначатиме не місцева громада і її голова, а хто треба в самому Києві.
Антикорупційний напрямок перетворився на корито для професійних “активістів” та “розслідувачів” і став потужним інструментом дискредитації – тепер незалежність антикорупційних органів буде знищена, всякі ДБР з НАБУ стануть в ручне підпорядкування, і хто коррупціонер, а хто ні – будуть об’являти по телевізору.
Суб’єктність власної держави для населення виявилася з розряду квантової механіки, її на хліб не намажеш, фіаско на міжнародній арені майже нікого не засмутило, тому важка ноша незалежності перекладається на рішення закордонних партнерів та домовленості бенефіціарів української влади з Кремлем.
Важливість гуманітарної та інформаційної складової проігнорована не владою, самими українцями, свідомий перехід на українську в публічній сфері – скоріше виключення, як і відмова від російськомовного продукту зі значною пропагандистською складовою, повернення “Сватів” – непоганий плацдарм для продовження тенденцій зняття обмежень з подібного “продукту”, довгоочікуваного багатьма доступу до “вконтактікє”, створення державного російськомовного каналу для “друґіх рускіх” тощо.
Від війни та теми армії дійсно втомилася критично більша частина населення, яка справді не розуміє суті протистояння з РФ і щиро вірить у можливість “договоріться”, готова повірити у геть відмародерені ЗСУ, не бачити брудну хвилю дискредитації власного війська та ігнорувати загибель бійців під мантри “перемир’я працює”, “втрат менше”, “окремі інциденти” – тому скорочення витрат на оборону незворотнє, зірвані поставки спорядження та зупинка переходу на нові стандарти харчування лише перші ластівки відповідної “оптимізації”.
І ніхто не скаже, що все це та інше робиться не з волі народу – вона справді така, і користуватися нею для приходу до влади та спроби змінити конституційний лад не є прямим злочином.
Питання – чи життєздатна держава при таких складових бажань її населення. Залишається лише спостерігати за умовною “біларусізацією” України, бо влаштувати тут умовну “Сирію” бажаючих точно повно.
Я сегодня десятки раз встречал посты и комментарии, написанные настолько одинаково, что синхронность появления не вызывает сомнений в искусственности. Там везде очень красиво и обтекаемо написано, что, мол, на Украину напали – никто не спорит, Украина воюет – никто не спорит, но надо сейчас сосредоточиться на экономике, это и есть ключ к победе. Ага, вот как разбогатеем, так сразу начнем воевать. Как жирок нарастим, так сразу.
И знаете, а ведь упрощенно-усредненный житель нашей страны в это действительно верит. Эти тезисы легко бьют сразу в две ключевые точки. Во-первых, это же якобы забота про кармашек обывателя, про животик его, про кресло удобное, про стол богатый. Разве это плохо? Так и не плохо совсем. А во-вторых, воевать надо будет не сейчас, а потом. А потом… А потом… бедные коты, да.
И вот мерзость этой всей информкампании как раз в том, что ее поддержат. Потом. Когда богаче. Чуть позже.
Знаете, «потом» не будет.
Не будет никакого потом, от слова совсем. Харьковские соглашения, если кто забыл, они же тоже подавались под соусом скидки на газ и заботы исключительно про животик и кармашек среднестатистического. Кто ж подвох от России ждал тогда, правда? Ну, кроме самой России, которая уже тогда готовилась завоевывать Украину. Но как-то вот забылось. Так что очень скоро можно ждать более продвинутого тезиса – заботиться об экономике и благосостоянии населения Украины проще в сотрудничестве с Россией. Ждем, ждем.
Это же не реванш, да? Еще нет?
