Про війну
Що вам розказати про війну? За рік вона сильно помінялася.
Правий був той, хто написав мені що зараз – не війна піхоти і танків. Так воно і є. ЗСУ – сумують. Нацгвардія – нудьгує. Спецназ, розвідники, СБУшнки, снайпери, диверсанти, оператори безпілотників і фахівці радіоелектронної розвідки – світу білого не бачать і голову підняти часу не мають.
Тобто, зрозумійте правильно – і збройники, і нацики роблять дуже корисну і відповідальну роботу – мерзенну і вельми виснажливу. Сидіти на блоках, ВОПах і РОПах, коли по тобі постійно стріляють і процесу тому кінця-краю не видно – такого ворогові не побажаєш. Ніякої нервової системи на таке не вистачить. Їхня робота дуже потрібна і без них – нікуди. Але основна динаміка – у розвідників. Основні діє ведуться на рівні ножів, вибухівки, снайперських гвинтівок і сучасного високотехнологічного електронного обладнання. І хоч останнім наші забезпечені переважно різними добровольчими виробничими і волонтерськими групами (як «АрміяСОС», наприклад), виглядаємо ми порівняно з moskalями аж ніяк не гірше.
Всі гарно знають, що не зі смішними «апалчєнцамі» ми воюємо насправді.
Іде війна розвідок і спецури у всій її потворній красі.
Не можу сказати, що в нас усе ідеально. Не бракує проколів. Не бракує помилок. Трапляються втрати. У «них» – все те саме. Теж помилки. Теж втрати. Їхні помилки – наші перемоги. І навпаки.
Москві – протистоїмо.
Настрої. Мені сподобалися навіть більше ніж рік тому. Зник попередній добровольчий ура-разгуляйський запал, що так подобався волонтерам та громадським активістам. На його місце прийшла виважена діловитість і спокійна байдужість професіоналів. На місце сакраментальному «шаблі наголо – і в атаку» прийшло «сім разів відміряй, раз – відріж». Сяючого палання на вогні патріотизму нема – хлопці та дівчата просто звично роблять свою роботу.
Харчі. Разносолів не було, але годували цілком нормально. Не гірше ніж колись у піонерському таборі або на реконструкторських іграх. Масло, сало, мед – все було. М’ясо – переважно тушонка і консерви. Ще – смажена риба.
Одяг. На відміну від минулого року переважна більшість бійців у вітчизняному пікселі. Скарги на якість форми – все ті самі, сідає коли перуть, відчуваєш себе в ній мов у целофані… Хлопці купують форму у вітчизняному пікселі якогось приватного виробництва. При цьому новий прикордонний бушлат носять всі – лише ремствують, що носити треба на светр. Хоча тут зробіть поправку, у прикордонників своя служба тилу – окрема від ЗСУ.
Моїм новим «Таланам» всі заздрили, у прикордонників їх поки що нема. Старих – теж не бачив. Дивувалися, що ці берці зроблені в Україні. У збройників нові «Талани» вже є, бачив. Збройникам, власне, вони й більш потрібні.
Взагалі у всьому характері війни стала відчуватися важка і, як завжди, неповоротка рука держави. Індивідуалізму окремих підрозділів явно поменшало – запрацювала система.
Місцеві. Втомлені. Виснажені. Щиро й палко мріють про часи коли все завершиться. Ворожості я не помітив. Щоправда, можливо зі мною не заводили «розмов» через те, що розмовляв завжди українською. Але й зневаги якоїсь теж не помітив. До військових ставляться спокійно. Офіцери-прикордонники, щоправда поремствували, що місцеві з неохотою здають військовим житло, але й самі взнали, що винні в тому в значній мірі самі збройники. Погано себе зарекомендували – тепер мають.
Про сепарів наші солдати (в т ч – місцеві) відгукуються переважно зневажливо, типу «вони хотіли совка – нині мають, без штанів – але на танках».
Взагалі страху перед Москвою явно поменшало. Якщо ще рік тому я бачив блоки і біля Запоріжжя, і біля Дніпра, нині – виїхали з прифронтової зони і все. Далі – тільки поліція.
Ну й наостанок. Прикордонники-контрактники казали, що сепари нині МАСОВО видаляють зі своїх сторінок фотки про себе в ДиРи і цілі сторінки на соцмережах. Повторюю – масово. В російську допомогу у них вірить все менше людей. Все більше готуються до розмов з ввічливими операми з СБУ.
Певно тому і гатять по наших позиціях артою. Поки ми були там – концерти траплялися щовечора. Але не щільні.
Казяться хлопчики. Від безсилля.
