роботизація

Українці живуть досі в режимі виживання, а не розвитку. І що страшніше – це не залежить від добробуту. Це як звичка, як програма чи сценарій, який зашивається десь в дитинстві, та від якого мало хто хоче відходити. Невміння співпрацювати і постійне очікування на якийсь апокаліпсис. Будування автономного хутора – як сенс життя. Чому світ бажань обмежується розміром комунальних витрат, а не обсягом знань та компетенцій? Чому стільки часу ми витрачаємо не на те, щоб ставати кращими, а не те, щоб доводити іншим, що вони гірші нас? Як пороблено.