Смерть, добряче вмившись кров’ю, пройшла повз них

На екрані телефона з’явились цифри незнайомого номера. Гаджет тихесенько гирчав віброрежимом. Війна назавжди розучила користуватися звичайними рингтонами.

– Я слухаю…
– Олексію, доброго дня. Це Баркас турбує. Ви до нас приїжджали на Бутовку. Пам’ятаєте?
– О! Привіт, друже! Звичайно ж, пам’ятаю. Як справи?
– Та не дуже… – Голос Баркаса, зазвичай веселий, зараз був схожим на аркуш сірого паперу.
– Що трапилось?
– Пам’ятаєте Олександра Миколайовича, нашого старшину?
– Той, хто з тобою поруч сидів в «буханке»?
– Так…
– Звичайно ж, пам’ятаю. А що з ним? – Дурні думки поповзли наче аспіди.
– Важко поранений… Прилетіло нам… (довга нецензурна тирада)… Васильович – двісті… А от старшину пошматувало добряче.
– Ох, бля… Ну як же так? – перед очима одразу з’явилася тепла посмішка хлопця, якому ще немає й сорока.
– Ну ось так… Війна, йоб її під хвоста… Олексію, він зараз в шпиталі у Києві… Можете його перевірити? Може, щось потрібно?.. Я не знаю…
– Тю. Та нема питань…

Позавчора з Олександром Погребиським примчались до шпиталю. На дворі сидять хлопці, підставивши обличчя промінням квітневого сонця. Три українських бійця. Назавжди помічені війною. Пошматовані братерськими окупантами та заново зібрані нашими чарівниками у білих халатах. Старшина, побачивши нас, радісно засміявся. Впізнав. А ось я його не одразу. Смерть, добряче вмившись кров’ю, пройшла повз нього, але все ж таки назавжди залишила пам’ять про себе. На Миколайовичу майже не залишилось живого місця, але ж фірмова посмішка залишилась.

– Ну привіт, вояко?
– Привіт, хлопці! Радий вас бачити!
– Ми тебе теж! Добре, що живий… Як ти?
– Та як бачите! – старшина знов посміхнувся. – Дві доби був непритомний. Хотіли руку… Того… Отхріначити… Але ж дружина відстояла.
– Ги-ги… Дружині видніше. Їй твої руки ще знадобляться, тому й не дозволила! – сидячий поруч поранений солдат з якимсь-то незвичайним поглядом трохи сумно засміявся.
– Зачекай, друже… Треба Баркасу зателефонувати, що ми у тебе. Бо душу вийме…

Поранені хлопці сміються голосно. Один з них продовжує дивитись повз нас. Начебто намагається заглянути в очі, але… Цей погляд. Одразу згадались слова волонтера, яка провела нас до хлопців «Там один хлопець… Він… Він втратив зір. Звичайно ж, хорохориться, але ж… Хлопці, поспілкуйтесь з ним. Це для нього як повітря».

– Друже, може, потрібна якась-то допомога?
– Так ето… Начебто, все є! – старшина задумався.
– Піцу допомогти доїсти! – засміявся лікар, що стояв поруч з пораненими хлопцями.
– Ні, ні… Ми з піцою сами впораємось! – сліпий боєць посміхнувся, продовжуючи дивиться в сторону наших голосів.
– Расходники нужны… На аппараты.
– Які?

Лікар щось розповідає на своїй, лікарський мові. Ці розходники зараз не поставляються до України. Щось там не зовсім владнали з ліцензією. Треба закупати аж в Китаї… Саня Погребиський швидко пише в смартфоні.

– Зрозумів. Я знаю, до кого можна постукатись с цією проблемою.
– Сань… Може до Уляни?
– І до неї теж… Обов’язково!…

Ми пішли. А хлопці залишились милуватись сонечком. Три українських бійці, порваних війною, яку в наші домівки приніс так званий «русский мир»…

P.S. Усі імені та позивні змінені.