Бідні, бо нещасні
За доповіддю «World Happiness Report» Україна була визнана найбільш нещасною країною в Європі. У рейтингу Україна посіла 133 місце, опинившись на найнижчій позиції серед європейських країн. Звісно, цей показник зразу ж став предметом для обговорення зрадофілів, мовляв, от до чого нас наша влада довела! Для мене ж цей рейтинг став показовим з іншої причини.
Серед країн, що увійшли до десятки найщасливіших (Фінляндія, Данія, Норвегія, Ісландія, Нідерланди, Швейцарія, Швеція, Нова Зеландія, Канада та Австрія), немає жодної країни з першої десятки за ВВП – США, Німеччини, Китаю тощо. Серед першої десятки найщасливіших країн так само немає жодної держави світового лідера – тих самих США, Німеччини та Великої Британії. Очевидно, рівень відчуття щастя громадянами країни і заможність та впливовість країни – речі не залежні одна від одної.
А що робить людину щасливою? От чому ми говоримо «щаслива матуся» про дуже бідну жінку, яка сяє від клопотів з дитиною, і кажемо «нещасна дівчина» про доньку багатих батьків, що убивається через розрив з хлопцем? Колись довелося почути таке формулювання: людина щаслива – це та, яка отримує те, чого вона хоче отримати. Це коли йдеться про одну людину. А коли про державу?
Тут очевидно те саме. Соціум має якісь свої бажання: почуття безпеки, спокою (знати, що життя йде як треба, а не якось не так), відчувати матеріальний достаток тощо й тощо. Очевидно, всього цього пересічний українець не має. Важко відчувати себе захищеним, коли знаєш, що країна воює, і що перспектива авіанальоту на твоє місто – страшна реальність. Додайте сюди постійне усвідомлення того, що тебе грабують, що хтось наживається твоїм горбом… Звідки знає все це людина? Та з засобів масової інформації! Тобто проблема у ЗМІ?
На жаль, ні. ЗМІ – лише сервіс, який надає людям той інформаційний контент, якого потребують люди. Так, ЗМІ в Україні переважно збиткові, їхні бюджети формують їхні власники, і через те контент ЗМІ так чи не так, а формує громадську думку, яка потрібна власникові. Через це з екранів на нас ллються потоки «чорнухи» про те, який жах панує навколо нас, і як ми всі не маємо в ньому перспектив. Але є й інший бік справи.
Я гарно пам’ятаю свою розмову з редактором топового телеканалу і розповідь цієї людини про те, як їхній канал вирішив встановити певну квоту у новинах на новини позитивні. Знаєте, що сталося далі? Канал почав різко втрачати рейтинги. З’ясувалося, що якщо канал хоче бути більш рейтинговим (а це надходження реклами), він мусить не об’єктивні новини давати, а вивалювати на голови громадян більше й більше «чорнухи». Подобається це комусь чи ні, але глядач «чорнухи» ПОТРЕБУЄ.
Процес, звісно можна регулювати примусово – за прикладами Росії і Білорусі. Там телебачення регулюється державою, і відсутність позитивних новин про себе компенсують тонами «чорнухи» про нас, про Україну. Але. От Захід не регулює своє телебачення. Чому ж у них такої проблеми нема?
Відповідь – через інший, відмінний від нашого світогляд і інше ставлення до громадських інституцій. У них з’ясувати стосунки з виданням у суді – це норма. У нас – “кричуща розправа зі свободою слова”, громадська думка дотримується саме такого погляду.
Ще одне. Колись, коли автор цих рядків покинув завод і пішов працювати у бізнес, перший рік я думав, що з глузду з’їду. Безнадія була повна, все валилося з рук, і здавалося, що успіху не буде ніколи. Та, на моє щастя, відправили мене на певний тренінг, де мені вбили дві думки: «Бачити навколо треба не проблеми, а можливості» і «цілі собі ставити треба реальні, а не захмарні». Відколи я звик думати так – життя помінялося разюче. Але. Відтоді я став украй критично сприймати новини зі ЗМІ. Бо ну от не може навколо нас бути все погано. У кожної людини в житті завжди є щось позитивне, що піднімає настрій і надихає на звершення. Але… Чимало українців позитиву не бачать. Не хочуть бачити. ЗМІ, що повідомляє про позитив, втрачає рейтинги.
Все це означає, що не українці нещасні, бо живуть погано, а українці живуть погано через те, що вони патологічно нещасні. Бо бачать проблеми, а не можливості. Бо хочуть захмарного, а не того, що реальне. І це – проблема на багато-багато років. Незалежно від влади. Але.
В Україні знайшлися люди, які створили волонтерський рух. Які створили рух добровольців. Які відстояли країну. Які створюють виробництва в Україні попри всі перепони. А це означає, що так – хвороба важка, але процес одужання йде правильно. Не зважаючи ні на що. Питання лише в часі. В тому, кого зараз виявиться більше.
Нещасних? Чи тих, хто шукає можливості?
