Я знаю, що відповісти

Знаєте, як воно буває? Поставлять тобі питання, а ти точно знаєш відповідь. І видаєш мов по написаному, аж сам тішишся від того, як у співрозмовників щелепи відвисають. Схоже відчуття у мене виникло, коли чергова «всепропадла», вражена мультик-передачею від Бігуса, розбурхано запитала: «А що ви скажете солдатам, які не схочуть ставати гарматним м’ясом в той час, як син…?»

Знаю я відповідь. Знаєте, чому? Бо це питання я дуже гарно знаю. Бо ставити його почали далеко не зараз. Я особисто з ним стикнувся щось так у лютому 15-го в частині під Маріуполем – у напрямку Широкиного. Як зараз пам’ятаю. Щойно завершилося Дебальцеве, і притихли бої на нашому напрямку. Канонада на обрії. Інфа про пересування ДРГ в нашому районі. Хлопці нервують у караулах – кожен проти волі уявляє себе в прицілі снайпера. І тут по телеку передача. Про корупцію. У Міноборони. Вже не пам’ятаю подробиць, та, власне, хіба важливо? Ми таких розслідувань (закритих потім створеним за участі антикорупціонерів НАБУ) за останні п’ять років надивилися досхочу. Проти Януковича стільки не робили наші вільні журналісти. Але.

Та передача у той момент у тих умовах мене просто вразила. Зроблена вона була так талановито і на емоції натиснула так вправно, що я ще годину тинявся по території частини, ставлячи собі одне й те саме питання: «Якого?» Я намагався взяти себе в руки, але пам’ять щоразу мене повертала до того самого. Я згадував синів. Я згадував батьків. Я питав себе і не міг відповісти – що я тут роблю? Чому я? Чому я тут щодня можу здобути діру у грудях або тельбухи на гілках розвісити в той час, як там, у тилу… Їй Богу, хотілося все покинути і побігти додому. Таке було, і я не соромлюся цього казати.

Коли заспокоївся, я був вражений іншим. З ворожою пропагандою я справу маю року з 2005-го, так точно – ще з буцання з російськими імперцями на їхніх форумах. Я мав за спиною роботу у ЗМІ. Я вмію працювати з інформацією і вмію сприймати її критично. Я, нарешті, людина з вищою освітою і вмію міркувати, робити висновки, встановлювати причинно-наслідкові зв’язки… І от якщо все це було зметено одною грамотно зробленою передачею зрадофільського штибу, якщо весь мій попередній досвід полетів шкереберть, – що відчуває, слухаючи таку передачу, простий хлопець з невеличкого містечка або села (більше 80% українських військ)? Що думає він? Які бажання виникають в нього?

А тепер зважте, всі п’ять років війни наші війська на фронті такими «розслідуваннями» цвяхували перманентно. Наші війська на фронті бачили і дурко-блокаду, і міхо-майданчик, і Майдани-3 всіх можливих калібрів. І зраду, зраду, зраду… Мегатонни зради.

До чого це призводить? Я бачив це у розвідників у Авдіївці. Хлопці там на телевізорі виключили всі канали крім сепарських. Пояснили такий вчинок вони просто: «З сепар-ТБ хоча б поржати можна, а наших подивишся – і жити не хочеться».

І ще. Знаєте, моя нервова система теж не залізна. Читати все те, що пишуть мені зраднюки у коментах і у приват, мені набридло вже давно. Я не раз думав про те, аби покинути нафіг всю цю писанину. Але. Один з мотивів, який примушує мене знову й знову сідати за писання, – це повідомлення в приват від бійців з фронту змісту приблизно: «Дякуємо тобі за те, що пишеш, – допомагає з глузду не з’їхати». Отримую я їх, вже повірте, чимало. Думаю, Серж Марко або Капітан Прайс отримують їх і побільше мого. А уявіть, якби не було блогерів, якби ЗСУ здобували інформацію виключно зі ЗМІ? Де зараз був би фронт? На Дніпрі? На Збручі?

Ви питаєте, що ми скажемо солдатам на питання? Та ми відповідаємо на них всі п’ять років через те, що всепропадли ніколи не припиняли у тон з російською пропагандою (з дурної голови чи свідомо, хай оберуть самі) втюхувати нам одне й те саме: «ворог не у Кремлі – ворог у Києві», «вас обкрадають», «на вас наживаються», «в той час як ви тут, там син…»

Що ми відповімо, якщо нас спитають: «Нащо мені ставати гарматним м’ясом, коли там у тилу, син…»?

Та те саме, що казали завжди.

«Хочеш нити – біжи до мамки. А прийшов сюди – воюй».

На фото: березень 2015-го. Сектор “М”.