Три питання, пов’язані з нашим східним сусідом. Питання 1

Олександр Костюк
Костюк Олександр

Зараз мене хвилюють три питання, пов’язані з нашим східним сусідом:

  1. Чому вони такі?
  2. Чого від них чекати?
  3. Що робити нам?
1. Чому вони такі?

Московсько-суздальські князівства по суті своїй від самого початку були колоніями. Князями та їх дружинами, вихідцями з материнської держави, Київської Русі, були колонізовані дикі лісові території, підкорені напівдикі народності: «вєсь, меря, чудь, езря, мордва». Вся подальша історія московської держави була історією розширення колонізації територій, населених народами, що стояли на значно нижчих щаблях суспільного розвитку.

Особливістю цієї колонізації було те, що колонії московії були доступні суходолом. На відміну від колоній інших європейських країн, яким доводилося перетинати океани, щоб дістатися своїх колонізованих територій. Таким чином в розпорядженні московських князів, а згодом і царів, опинилися величезні колоніальні території з неосяжними ресурсами: як матеріальними, так і людськими. Це породило відношення московитьських князів і бояр до власних підданих, як до упокорених ворогів, до рабів. Ця ситуація була ще більше поглиблена монгольською навалою, яка пригнітила формування нормальної державності та стимулювала залежних від орди князів до нещадної експлуатації своїх підданих.



Контроль над колосальними природними ресурсами ще поглибив цю ситуацію. Суспільству московитів не потрібен був ефективний розвиток, науковий та технічний прогрес. На відміну від країн Європи, де держави мають обмежені території та ресурси, діють в умовах жорсткої конкуренції та задля виживання змушені були розвиватись суспільно, технологічно та культурно, Москва , використовуючи невичерпні природні ресурси та дешевий рабський труд, могла просто купляти потрібні їй військові та промислові технології, предмети комфорту, витвори культури та мистецтва. Купляти на Заході. Власне ця ситуація продовжується й по сьогодні. Московія століттями сидить на голці залежності від Заходу. Що породжує водночас парадоксальну тягу до Заходу та ненависть до нього.

Отже, Москві від Заходу завжди потрібні були західні технології та культура. При цьому вони могли спокійно зберігати азійську модель управління: вєлікій царь (хан) – всі інші його раби. При такій суспільній моделі створення власних технологій було неможливе, тому що не було й немає до того економічного стимулу. Московське суспільство могло ВІКАМИ ІСНУВАТИ БЕЗ СУСПІЛЬНОГО ТА ТЕХНОЛОГІЧНОГО РОЗВИТКУ ТА ПРОГРЕСУ. Щоправда, така суспільно-економічна модель є вкрай неефективною. Саме тому, не зважаючи на колосальні ресурси, російський народ завжди жив на межі або й за межею зубожіння.

Тяга до Заходу, до західних технологій та культури парадоксальним чином поглибила розрив між кастою правителів та кастою рабів. Починаючи з Петра І практично всі царі (цариці) Росії були іноземцями, причому іноземцями, які за своєю мовою та культурою були абсолютно чужі для своїх підданих. Столиця новоствореної з Московії Росії, Петербург, знаходилася на самому краєчку країни. Еліти на Росії взагалі спілкувалися між собою іноземними мовами (німецькою, французькою, англійською). Каста рабів, яка до того ж і сама була різноплемінною, знаходилася на положенні підкорених племен, щось на кшталт ілотів давньої Спарти або бриттів після завоювання Британії англосаксами. Еліти не розуміли ні мови своїх підданих, ні душі свого народу. Знамениті «народниє романи» російської літератури 19 сторіччя чимось нагадують дослідження етнографів.

Все це і є мабуть відповіддю на питання, чому російський народ саме такий. Російський народ – результат багатовікової колонізації, багатовікової селекції рабів. З мисленням рабів, культурою рабів, піснями рабів, чеснотами рабів.

Ліберальні царі 19 сторіччя чесно хотіли виправити цю ситуацію. Олександр ІІ скасував кріпосне право та дав російським ілотам свободу, з якою вони просто не знали що робити. За що його і вбили внаслідок теракту. Микола ІІ намагався робити реформи, створив Государствєнную Думу (представницький орган), проводив аграрну реформу (Столипінська реформа), закріпляв общинні землі за селянами-власниками, держава допомагала викупу селянами земель поміщиків. Тобто намагалися з рабів поступово зробити громадян-власників. Але психологія віками пригнічених різноплемінних мас не сприйняла таких змін. Ліберальні реформи сприймались як прояв слабкості, успішні селяни-власники викликали заздрість та ненависть з боку інших рабів, нездатних дати ради собі та своїй свободі. У весь зріст стала знаменита віковічна ідея рабів: «Всьо забрать і подєліть». Микола ІІ був скинутий з трону та розстріляний.

Російський народ не здатен до свободи. Він просто не знає, що з нею робити. Чи винні вони в цьому? Мабуть, ні. Будь які спроби дати йому свободу зверху (як от у 1917-му) породжували розпад держави, криваві вакханалії, які припинялися лише після повернення до диктатури. Переворот 1917-го року після років кривавої бійні призвів до формування ідеального тоталітаризму. Ідеальної держави ідеальних рабів. Всі мрії раба були здійснені. Кожному ДАВАЛИ. Пайку, койку в бараці (а згодом навіть окрему кімнату чи хрущовку), роботу, розвагу, паради, демонстрації вірнопідданості. Давали ПОРІВНУ, ніякої заздрості та дискомфорту.

Думати було не потрібно, все було наперед вирішене за тебе. Ніякого підприємництва, ніякої приватної власності. Барін був величним і сильним, значно кращим за бар інших народів. Щоправда, за цей ідеал доводилось платити – знищенням тих, хто вибивася з рядів. Переселеннями народів, мільйонами жертв геноцидів та війн, розв’язаних вождями. Але у раба пам’ять та інтереси обмежені сьогоднішнім днем. «Посаділі, значит єсть за што», «погіб за родіну, за сталіна». Ще одна спроба дати рабам свободу, і знову зверху, повторилася на початку 90-х. І знову завершилася крахом. Російський народ вимагав «сильної руки», баріна. Він його отримав і знову став щасливим.

P.S. Це перша частина. Сподіваюсь, що сформулюю другу та третю.

Поділитися:
Share

Share