Щирі патріоти в таборі зрадофілів

Тетяна Кохановська

Позаяк на нас невідворотно насувається цунамі з лайнохвиль – невід’ємна складова загального загострення у протистоянні з агресором, а також звичайне бурління говен у зв’язку з виборами, розумні й врівноважені френди вдалися до осмислення та аналізу різних складових інформаційної безпеки. На предмет укріплення та стабілізації тилу наших звитяжних ЗСУ. Хтось терпляче вираховує бото-мережі, хтось – меседжи рашкопропаганди у вітчизняному інформаційному полі, хтось веде холівар з нашими безсовісними та безвідповідальними ЗМІ.

Замислилася собі і я. Над класифікацією вразливого місця нашої спільної інформаційної безпеки, слабкої ланки – ага, про них, про зрадойо*ів.

І з подивом констатувала, що найбільше мене вкурвлюють не різні бородаті жєнщіни – бо то за гроші. Що тут вдієш? Покидьки – вони покидьки і є.
Не малороси – бо вони просто не перейняті долею України в повній мірі, не відчувають глибинного емпатичного зв’язку зі своєю країною і дивляться з осудом стороннього так, як ніколи не буде дивитися близька людина. Нічого надзвичайного – такі невповні громадяни є в кожній країні, в усі часи. Греки, кажуть, звали таких ідіотами. 🙂



Але з тих часів значення, що вкладають у поняття ідіотизм, дещо змінилося, і на мою думку, під це визначення підпадає радше третя категорія зрадойо*ів.

А саме – щирі патріоти, ті, чий патріотизм не викликає сумніву. Чи то через особисте знайомство, чи через низку вчинків, чи просто з аналізу всього комплексу світоглядних уявлень. І от ці часто достойні, щирі, шляхетні люди, коли і далі розганяють нескінченну зраду з будь-якого приводу, так, наче ніц не сталося, викликають в мене справжню відразу. Чому? Бо з-поміж численних людських вад найбільше не люблю тупість та короткозорість, а також розбовтаність, неохайність мислення.

Ну от що, хіба важко зрозуміти – наразі загроза країні загострилася. В мордорі відбуваються якісь погано детектовані фатальні процеси, які спонукають керівних орків шукати радикальних рішень. Одне з них – каналізувати агресію з внутрішніх проблем назовні.
А слабкість _завжди_ провокує агресора.

Панове шляхетні зрадойо*и! От якого біса додавати свої голоси до стогону та лементу, як все погано в Україні? Вибіркове бачення, фільтри, які пропускають лише негатив, створюють в очах агресора з України легку жертву. Коли ви навіть мислите свою країну слабкою, розшарпаною, невдахою та лузером, ви вже провокуєте агресора. А коли ви волаєте про це на кожному розі, ви запрошуєте сюди московитські орди. Бо коли ви пристрасно роздираєте на собі сорочку та розчухуєте струпи та язви, от буквально поруч, за вашим плечем стоїть московит – і слухає. Бо насправді агресор складає свою візію щодо України саме з умонастроїв людей. І послуговується для цього інфополем, – можливо, соцмережами навіть в більшій мірі, ніж ЗМІ чи соціологією. Бо ж знає – й ті, й ті продаються, а тут, в соцмережах, “глас народу”.

І коли бачить нескінченні істерики та негатив замість зосередженої твердості, він робить висновок (хибний, сподіваюся) про слабкість України. Але ж хибні висновки так само можуть спонукати до дії, що ми, власне, вже кілька разів бачили.

У ваших істериках ворог бачить, як в кривому дзеркалі, слабку недієздатну владу, невротизоване та розділене суспільство, зневіру і готовність до поразки. Себто готову жертву. Ну який хижак втримається?

Звісно, не все в Україні та в світі довкола України зашибися як добре. Ну то так ніколи не буває. Але й не все погано. Бо так теж не буває. Все це питання інтерпретацій, та сама бісова склянка, завжди наллята не по вінця, а наполовину.

Змініть оптику, протріть нарешті від лайна скельця. А не можете, то хоча б не метушіться публічно.

Поділитися:
Share

Share