Будни логова №3
Ранним утром, солнце заглянуло в большую светлую комнату, на втором этаже логова. За столом в центре комнаты, уставленном мониторами, осциллографами, паяльниками и коммутационным оборудование два кума разрабатывали принципиальную схему робота-ватника, для моделирования процессов деградации личности. В углу лежали уже построенные и исследованные модели полуватника, недоватника и почтиватника. Кум Степан – «прозванивал» схему нового прототипа – собственноватника, а кум Микола, на основании предыдущих исследований вносил коррективы в рефлекторные цепи перспективной модели – киловатника.
– Чуєте, куме? Знаєте яка вчора кумедія була?
– Яка?
– Прийшла до мене тітка Параска, тай каже…
– Яка тітка Параска?
– Ну та, що коло млина живе, що від неї чоловік до молодиці втік, бо гарчить як собака цілий день…
-А, ну так, знаю.
– Так от, приходить вона до мене та й каже.
– Ти ж Миколо ніби порохобот?
– Та є трошки, кажу.
– То посодействуй мені, бо біда в мене і ніхто допомогти не хоче, я і до голови ходила, і до дільничного, і навіть в район в захист прав споживачів, і все марно.
– То шо, за біда у Вас тітко трапилась?
– Та купила на розпродажу двох рабів, а вони негодящі, хочу аби мені їх поміняли, або гроші вернули.
– А шо, таке з тими рабами, може не слухаються то візьміть арапника…
– Та не, слухаються, а не годящі.
– Що може хворі, то хай коновал подивиться…
– Та не перебивай зараз розкажу. Ти ж знаєш, що мій чоловік втік з отою хвойдою з аптеки, трясця її матері… Ну а чоловік в хазяйстві потрібен, то прикупила двох, одного думаю до хазяйства приставлю, а другий для власних потреб.
– Для яких це, питаю, власних потреб, тітко Параско?
А вона надулась як жаба та як закричить…
– А таких, що мені доктор і больниці сказав, що я жінка в самому розквіті, і мені для здоров’я треба, ці самі кляті потреби…
– Та заспокойтесь тітко, треба то треба, а самого вже аж розпирає…
– То що там у Вас трапилося?
– Так я і кажу… Ну вибрала, ніби й не миршаві і зуби хороші, то світленького відправила на город, а чорнявого кличу до хати. За стіл посадила, насипала борщу, вареників з сиром, сто грамів налила, все як положено. Ну, пообідав він то я його в спальню, а він хоч молодий та такий кволий… щось пихтів, крихтів, тай затих. Я йому кажу, ну? А він, я уже всьо…
Як кажу всьо лайдак ти такий сякий, а ну давай швиденько до діла, а він «нет» і все, та ще й грузиться до Європейського суду з прав людини подати за знущання. Плюнула, я на нього тай послала на город, веліла світленького покликати. Заходить він значить, то я його вже годувати не стала думаю перевірю спочатку, і кажу – роздягайся. Роздівся він. Мамо рідна, сам ніби й нічогенький, а хазяйство геть не підходяще.
– Як то не підходяще, тітко?
– Калібр, кажу ж не той, як в горобця…. Отака біда, довелося брати пляшку та бігти до рудого Панька, а то потрібності вже сильно теє…. То що Миколо, може ти як по порохоботські лінії поспособствуєш?
– А ти їй, куме що?
– А що, я кажу, е не, тітко Параско, ми канешно, потребності населення, понімаєм, але не так детально. Вам тітко, кажу треба рекламацію писати, прямо в кремль, тому недопалку, бо це ж він всякого непотребу сюди нагнав, не забудьте, за моральну шкоду яку копійчину затребувати, та зразу пригрозіть, що копію в радбез ООН відправите.
– Ото куме, я Вам скажу, таки розумна була людина Тарас Григорович, ще коли казав «Кохайтеся чорнобриві та не з москалями».
– А таки правда, куме.
