Ціна безглуздого існування старого ватника
Сьогодні знову весь день у дорозі, цього разу Одеса і одеська траса.
Зустрівши невелику колону військової техніки, згадав одну розмову часів початку війни, точніше, осені чотирнадцятого року.
Я тоді зачепився на черговому сімейному заході з одним старим ватником, він трохи випив і мало не зі слізьми на очах жалівся присутнім, як на київській кільцевій у нього поцілився з автомата якийсь юний солдат, що проїжджав повз автобусну зупинку у кузові вантажівки.
Я намагався щось довести йому. Тоді я ще не облишив цю дурницю – сприймав людиноподібне за людське і робив спроби з цим людиноподібним розмовляти.
Намагався якось виправдати, знайти правильне пояснення такого відверто безглуздого вчинку. Та дарма, я звісно ж помилявся.
Той хлопець – не знаю, скільки йому було тоді, вісімнадцять чи дев’ятнадцять років, він, певно, зробив це лиш тому, що дурень. Чортів дурень, вітер в голові. Про що він міг думати, їдучи влітку чотирнадцятого на східний фронт, де смерть, ще не почавши жити? Може він там якусь дівчинку побачив на автобусній зупинці, захотів порисуватись перед нею? Може ще щось, не знаю. Це, зрештою, не важливо. Хто з нас був іншим у свої вісімнадцять чи дев’ятнадцять?
Я не знаю, звісно ж, як склалася його доля.
Проте, на жаль, добре знаю, як склалась доля того старого ватника. Як? Та ніяк, живе собі. Що йому зробиться? Трохи п’є, непогано їсть, ловить російські телеканали через інтернет, ненавидить країну, в якій живе і, звісно ж, ніколи не зрозуміє, що це життя і відносний добробут, теплий дім, пенсія, мирне небо над головою і все його безглузде існування колись втримали і продовжують тримати на плечах ось такі небездоганні чортові дурні з вітром в голові, яким би ще рости і дорослішати в нормальних людських умовах, і які натомість роками мерзли під дощами на ВОПах, втрачали друзів, здоров’я і гинули ще до того, як мали б перерости свої хвороби юності у житті, в якому не було б війни.
Ілюстрація © Facebook Валентин Губарев
